Мрія, яка не здійснилася

15.06.2011
Мрія, яка не здійснилася

Примадонна оперної сцени Євгенія Мірошниченко. (Фото з архіву Національної опери.)

Ювiлейну дату — 80–рiччя з дня народження Євгенiї Мiрошниченко — у Києвi вiдзначили концертом її учнiв у Нацiональнiй оперi України у супроводi симфонiчного оркестру цього театру пiд орудою Миколи Дядюри i виставою «Травiата», у якiй головну партiю виконала її учениця — Оксана Терещенко. Також у концерті взяли участь заслужені артисти України Наталя Шелепницька, Сергій Пащук, Ольга Нагорна, Сусанна Чахоян, Катерина Стращенко... А ще вiдбулася презентацiя альбому «Спiває Євгенiя Мiрошниченко», який пiдготував її син Ігор Школьний.

 

...Її чарiвним i неповторним голосом захоплювалися вiд узбережжя Балтiйського та Чорного морiв до Сахалiну i Камчатки. І секрет її дивовижного успiху полягав не тiльки в тому, що дiапазон голосу, яким вона володiла, був вiд «ля» малої октави до «до» четвертої октави, а й у феноменальній легкості, з якою вона брала верхнi ноти... Шанувальникiв таланту Євгенiї Мiрошниченко пiдкорював у першу чергу кришталево чистий тембр її голосу, що завжди звучав нiжно, а унiкальнi, особливi обертони надавали йому незрiвнянного шарму.

Проте пошану i любов усiх присутнiх на виставах вона здобувала не тiльки красою й вокальною довершенiстю голосу, а й глибиною трактування, осмисленiстю оперних партiй уже з перших вистав на сценi Київського театру опери i балету iменi Тараса Шевченка, де Євгенiя Семенiвна почала працювати з 1957 року. Полонив яскравий артистизм спiвачки, глибина почуттiв i психологiчна достовiрнiсть її образiв, гармонiйна єднiсть вокального i артистичного втiлень.

Виконуванi нею опернi партiї Вiолетти («Травiата»), Джiльди («Рiголетто»), Лакме («Лакме»), Манон («Манон Леско»), Лючiї («Лючiя дi Ламмермур»), Марри («Царева наречена»), Йолан («Милана»), Венери у «Енеїдi» та Царицi ночi у «Чарiвнiй флейтi» пiдкоряли серця слухачiв. Їй аплодували Микита Хрущов, Леонiд Брежнєв, Фiдель Кастро, Володимир Щербицький, її запрошували до iнших, уславленiших, театрiв Радянського Союзу i зарубiжних театрiв, проте Євгенiя Семенiвна категорично вiдмовлялася вiд таких пропозицiй i нiколи не шкодувала про це.

Дивовижною є i її доля, адже народилася вона у бiднiй сiм’ї, вчилася у фабрично–заводськiй школi й збиралася опанувати професiю швачки чи фрезерувальницi. Проте спiвочий талант привiв до участi у самодiяльностi, а потiм визріло остаточне рiшення вступати до Київської державної консерваторiї. Їй пощастило, вона потрапила до класу славетної Марiї Донець–Тесеїр, яка свого часу опанувала iталiйську вокальну школу. Завдяки Марiї Едуардiвнi Євгенiя Мiрошниченко сформувалася як оперна спiвачка. Перший її виступ на сценi Київського театру опери i балету був не тiльки дебютом у цьому театрi, а й державним iспитом у консерваторiї з оперного спiву, який вона склала блискуче i з великим успiхом. Тодi ж, у 1957 роцi, Мірошниченко одразу зарахували до оперної трупи столичної опери, i Євгенiя Семенiвна розпочала свою творчу бiографiю як справжня оперна зiрка, працюючи поряд iз прославленими майстрами. Перемоги на Мiжнародних конкурсах вокалiстiв у Москвi (1957 рiк) та у Тулузi (Францiя, 1958 рiк) засвiдчили досить яскраво про успiхи української вокальної школи i появу нової зiрки на оперному небосхилi України.

У 80–х роках минулого столiття Євгенiї Семенiвнi запропонували викладати у Київськiй консерваторiї, де вона виховала цiлу плеяду талановитих учнiв, якi гiдно нинi продовжують її творчу мiсiю, працюючи як в Українi, так i за кордоном. А ще вона мрiяла вiдкрити в Києвi Малий оперний театр, де мали б змогу реалiзувати себе молодi талановитi вокалiсти, якi нинi змушенi шукати роботу за кордоном. І навiть примiщення для нього знайшла — колишнiй «Клуб трамвайникiв», розташований поряд з уже лiквiдiваним Лук’янiвським трамвайним депо. До речi, ця будiвля, споруджена у 1903 роцi, була театром iз дещо незвичайною назвою «За тверезiсть». У його невеликому залi — чудова акустика, у цьому театрi була своя трупа, танцювальний зал, бiблiотека, камера схову i навiть нiчлiжка. Виступали в ньому свого часу Леонiд Собiнов, Іван Козловський, а за радянського часу i українськi опернi спiваки, зокрема i Євгенiя Семенiвна.

Про цю свою мрiю вона неодноразово наголошувала, зокрема й пiд час концертiв за участю своїх учнiв у Палацi «Україна» та у Нацiональнiй фiлармонiї України, проте, на жаль, це її бажання так i не втiлилося у життя. Як розповiла пiд час прес–конференцiї сестра спiвачки Зоя Семенiвна, будiвлю колишнього «Клубу трамвайникiв» разом iз землею було продано приватнiй особi ще за часiв перебування на посадi мера Києва пана Олександра Омельченка. Вiдбулося кiлька судових процесiв iз метою повернути мiсту будiвлю i змусити володаря територiї уступити кiлька соток, щоб було де розмістити необхiдний для функцiонування театру господарський двiр i облаштувати дiлянку перед будинком, проте щоразу суд вiдмовляв у цьому.

Особисто менi пощастило, оскiльки мав можливiсть бачити i чути Євгенiю Семенiвну у трьох виставах: «Севiльський цирулюник», «Лючiя дi Ламмермур», «Травiата» — яскраве враження вiд них сприймаю як дарунок долi.

 

ДО РЕЧІ

Мало хто знав, що Київську консерваторiю Євгенiя Мiрошниченко закiнчила без диплома, оскiльки в неї не було атестата про середню освiту. Працюючи в театрi, їй довелося одночасно вчитися у вечiрнiй школi на вулицi Енгельса (тепер — Лютеранськiй), щоб зрештою отримати атестат, а потiм i диплом.