Петро Багатостраждальний.
Поглянеш звіддалік — іде кремезний чоловік, прямує до сільських хат. Щоправда, не схожий на сучасників — он чуб–«оселедець» розвівається на вітрі й підняв над плечем булаву. Та якщо стануть поруч сучасні козаки у своїх строях, то й відмінність буде непомітна... Невдовзі цей пам’ятник Петру Калнишевському переноситимуть у центр села, поближче до церкви, яка хоч і носить ім’я Святої Трійці, та зветься ще й просто церквою Калнишевського, бо будувалася його коштом. Якщо й перенесуть, то важливо, аби він не втратив оцієї приземленості, чи, швидше, незверхності. Адже й справді чини чинами, а тут — просто повернувся козак до свого дому. Через роки забуття прийшов до рідної Пустовійтівки...
На нинішню Трійцю, коли йому виповнюється 320 літ, прибудуть сюди й гості. Як заведено останніми роками — на Калнишеву раду.
Він тут народився далекого 1691–го — в селі Пустовійтівка Лубенського полку в сім’ї українських шляхтичів. Як би не описували перекази його шлях до козацтва, але неспростовним є те, що доля Петра Калнишевського стала невіддільною від долі Запорізької Січі.
У 1760–му, в 69 років, він — військовий суддя Війська Запорозького низового. По суті — друга особа після кошового. У 1762–му його обирають кошовим. Але того ж року після зустрічі з ним цариця Катерина усуває Петра з посади.
У січні 1765 року старшина обирає його знов, удруге, — самочинно, без погодження з царицею! Звісно, це викликало шкандаль при російському дворі. Налякані існуванням потужної організованої сили козацтва імперські можновладці на той час уже кілька разів скасовували гетьманство. 1764 року воно було знищене остаточно. Відтак саме звання кошового набрало особливого значення, він став центровою фігурою для козацтва. І ось!.. Відразу було заведено справу «Про самовільне обрання козаками отаманом Коша Запорозької Січі Калнишевського». Спеціальна комісія з Петербурга розслідувала факт «зухвалої непокори й свавілля» запорожців.
Та почалася війна з Туреччиною, й козаки знову стали потрібні імперії. Калнишевський лишився на своєму посту й пробув кошовим десять років — такого тривалого терміну не витримував ніхто з козачих ватажків. Тим часом війна започаткувала в придворних колах північної столиці «моду» на козацтво. Умовно вступив до нього Михайло Кутузов, став козаком Грицьком Нечесою новоросійський губернатор Григорій Потьомкін... Ніби «відтанула» й сама Катерина II. У 1770 році вона оголосила подяку Війську Запорозькому за доблесть у війні, а Калнишевського нагородила чи золотою медаллю з діамантом, чи орденом Андрія Первозванного. А ще через три роки йому присвоїли військове звання генерал–лейтенанта російської армії.
Та війна минає, Січ знову стає не потрібною. І хоча Калнишевський вів політику «недратування» російської влади, запорожці за будь–якої політики були більмом на імперському оці. Катерина ІІ ще пише нещирі листи до козацької старшини, а задум знищити Січ уже визрів. Потьомкін, який рік тому звертався в епістоляріях до Калнишевського «нерозлучний друг» та «милостивий мій батько», 23 квітня 1775 року виступив на засіданні царського уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі.
...Тієї червневої ночі запорожці не стали боронитися. За розповідями, на одного козака припадало забагато російських вояків. Січ здали без бою. А в серпні Катерина II видала маніфест, яким оголосила, що «нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве». Калнишевському тоді було 84 роки.
А потім — Соловки, куди, за пропозицією «друга» Потьомкіна, наприкінці липня 1776 року Калнишевського засилають довічно. Із наказом для монастирського керівництва утримувати вільного запорожця «без відпусток із монастиря, заборонити не лише листування, а ще й спілкування з іншими персонами та тримати під вартою солдатів монастиря».
Утримання йому призначили ніби аж надто добре — на порядок більше, ніж у соловецьких ченців. Та чи отримував він його насправді? Неймовірно тісна камера, практично без світла, довгі роки мовчання... Старожили Соловків розповідали історику Дмитру Яворницькому, що після Калнишевського залишився в камері величезний шар нечистот, які, видно, ніколи не прибирали. Що, просидівши в казематі, він здичавів, став похмурим. Бо виводили його з камери лише тричі на рік: на Великдень, Преображення та Різдво. Він втратив зір. Виросли у нього, як у звіра, пазурі, довга борода. Його ще козацький жупан розповзся на шматки та спадав iз плечей. І тхнув він землею. Ось таким було утримання по–царськи. І так він прожив понад 25 років.
Найважливішим для царствуючих було — змирити волю. Чи насправді вони це змогли? Тепер не скаже ніхто. Але на надгробку залишили такий напис: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Кальнишевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу 112 лет от роду смертию благочестивою, доброю».
...2008 року Помісний Собор Української православної церкви Київського патріархату у зв’язку з 1020–літтям Хрещення Київської Русі–України благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих для загального церковного шанування, занести його ім’я у православний церковний календар. Собор благословив будівництво храмів на його честь. Пам’ять праведного Петра — 14 жовтня, в день Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки козацтва.
Це свято з’явилося слідом за незалежністю. Сама назва його передбачає не лише співи та танці в національному вбранні, а й спілкування, осмислення, вирішення...
Вирішувати за ці роки було багато чого. Передусім мали відбудувати церкву Калнишевського, спаплюжену пам’ятку. На щастя, цією справою перейнявся тоді голова Кабміну Віктор Ющенко. У Пустовійтівці було закладено камінь, що символізував початок реконструкції. А вже Президент Ющенко долучився до відродження Свято–Троїцької церкви. На Покрову 2006 року її, повторену за оригіналом, освятили. Сьогодні, коли створюється іконостас, Віктор Андрійович продовжує допомагати храмові. Цієї суботи екс–Президента, земляка чекають на батьківщині його предка.
Цьогорічна «Калнишева рада» триватиме два дні, розповів «УМ» заступник голови Роменської райдержадміністрації Володимир Татаринов. Офіційні заходи в суботу відбуватимуться в Ромнах: презентація видань та фільмів, покладання квітів, екскурсії. У неділю святкування перенесеться до Пустовійтівки — до молебню, виставок та концерту.
Свято має кілька складових: названа офіційна програма, окремо — програма святкування від партії «Наша Україна». Окремо, повідомили в райдержадміністрації, має програму козацтво.
Як пояснив отаман і старійшина Роменського районового козацького товариства Георгій Завгородній, аж стільки багато програм немає: козацтво бере активну участь у суботньому святі разом із Віктором Ющенком. І найбільш хвилюючим моментом цього дня для пана Георгія буде освячення військового козацького штандарту.
«Нарешті придбали такого прапора, як хотіли, — каже отаман. — Хай ми поки і в боргах!.. Виготовили нам його за всіма канонами. На полотнищі з одного боку розташовані п’ять гербів — усіх сотенних містечок Роменщини того часу: Ромен, Глинська, Смілого, Хмеліва та Костянтиніва. З іншого боку на полотні — величезна Богородиця Покрова. І в ательє казали: такого прапора в Україні ще немає!» — задоволено розповідає пан Георгій.
Ескіз штандарту за давніми малюнками створив він сам. І дуже сподівається, що прапор освятить у Троїцькій церкві владика Мефодій, єпископ Сумський та Охтирський УПЦ (КП). А тоді вже це освячене знамено вручить роменським козакам гетьман Українського козацтва Віктор Ющенко. «Дай, Боже, щоб усе так було. А наше товариство цього заслуговує, — переконаний отаман. — Роменському козацтву вже 21 рік. І я вам скажу — ми кращі в Україні!» Ще б пак, маючи такого предка!
Під новим прапором колона має піти до пам’ятника Калнишевському. Там, окрім інших, відбудеться ще одне традиційне дійство — посвята в козаки. Серед них будуть і молоді, буде й один, кому нині без року дев’яносто літ, — Сергій Пшеничний, династійний козак, який вирішив підтримати своїх предків.
Радитися є про що: про розвиток державного історико–культурнуго заповідника «Посулля», про козацькі справи, про Україну. Адже саме тут, де, за словами Віктора Ющенка, «край дихає історією, причому тією історією, яка стоїть біля витоків нації», варто думати про її майбутнє.
Козацьке свято «Калнишева рада» започатковане 1991 року як районне з метою відродження духу патріотизму та національних культурних цінностей, збереження пам’яті про українських героїв. 14 листопада 2005 року розпорядженням Президента України Віктора Ющенка «Про заходи щодо вшанування пам’яті останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського» було започатковане всеукраїнське козацьке свято «Калнишева рада», яке має відзначатися щорічно в липні. Розпорядження передбачило також створення у селі Пустовійтівка Роменського району історико–меморіального комплексу «Батьківщина кошового отамана Петра Калнишевського».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
