Дон Жуан — один iз найпопулярніших персонажів українського театру. Бо життя феноменального Спокусника — це не лише солоденька лав–сторі з елементами містики, а й професійний виклик для режисера. (Ану, спробуй подати цю історію краще, ніж твої попередники чи сучасники!). Про Дон Жуана писали Мольєр, Байрон, Гофман, Пушкін, Леся Українка... Приймаючи виклик від пана Спокусника, режисер Дмитро Богомазов чомусь зупинився на дуже посередній версії сюжету. Та що там посередній, особливо радикальні критики п’єсу Андрія Міллєра «Прощання Дон Жуана» називають графоманією чистої води. Одруживши героя, драматург, з одного боку, забезпечив своєму творові ту частку оригінальності, яка мала б додати режисерам бажання звернути увагу саме на нього, а не на класику. А з іншого — тут закладено настільки багато приводів для критики, що братися за «Прощання Дон Жуана» зважаться лише справжні театральні відчайдухи.

Однією з найболючіших своїх проблем сучасний світ називає еміграцію. І неважливо, настільки благополучною є країна — так чи інакше вона змушена стикатися з неможливістю своїх громадян жити там, де народилася. Своє ставлення до цієї проблеми дедалі частіше озвучує театр.

Добігає кінця театральний сезон 2010—2011. Хтось, як, наприклад театр «Вільна сцена», уже розпрощався зі своїми глядачами, хтось іще продовжує працювати (так, активний період для ТЮГу на Липках триватиме до середини липня). Заповнити літню паузу гастролями чи фестивалями зможуть одиниці: для театрів сьогодні це не потрібна творча міграція, а непідйомна розкіш. Але про «верстку» майбутнього сезону уже зараз замислюються всі без винятку.