Станіслав Цалик. (Фото Михайлини СКОРИК.)
Чим довше живеш у Києві, тим більше помічаєш, як мало у столиці потомствених киян. Вони дедалі більше розчиняються серед усе зростаючого натовпу приїжджих — студентів, заробітчан і просто тих, хто залишається пожити у престижнішому місті, і своїми звичаями, звичками, смаком та культурою змінює його обличчя. Станіслав Цалик, відомий києвознавець і киянин у четвертому поколінні, знає і любить Київ дещо інакшим — таким, яким місто було сто, двісті, триста років тому. «Сімейний архів для мене не просто речі, які можна потримати в руках, а найперше життєві історії, з яких можна зрозуміти, чим жили люди до тебе», — каже він. І переповідає події сивої давнини так, наче вони відбулися тільки вчора — про київських квітникарів, які стежили, як такий-то пан упадає за такою-то пані, про Федора Шаляпіна, скрипаль якого перед здивованою публікою застряг під куполом цирку, або про барона Мюнхаузена та Григорія Сковороду, які ймовірно зустрічалися на Контрактовому ярмарку.
— Ви намагалися собі пояснити, звідки у вас це зацікавлення Києвом? Адже в столиці живе три мільйони населення, і мало хто з них переймається історією міста...
— Мені не байдуже, де і чому я живу. Це моє захоплення, та й, зрештою, коли у Києві до тебе прожило декілька поколінь предків і ти представляєш третє чи четверте покоління, саме місто стає для тебе живим, кожен куточок говорить до тебе, бо з ним пов'язана купа особистих спогадів і сімейних історій. А коли ти приїхав сюди тільки вчора, то Київ не поспішає відкривати свої таємниці...
— Хто і коли у вашій сім'ї почав збирати історії з київського життя?
— Усе розпочалося з мого прадіда Матвія Вайсбурда. Він жив у будинку відомого власника цегляних заводів Григорiя Яська на вулиці Лабораторній неподалік Миколаївського костьолу. Мама переповідала, що йому належали більшість крамниць уздовж вулиці Васильківської на Володимирському ринку, який, до речі, у ті часи розташовувався на місці Палацу «Україна». В одному з його магазинчиків продавалися квіти. Завдяки цьому прадід був фактично першою людиною, яка дізнавалася всі київські новини. Я маю на увазі новини неофіційні, світські. Наприклад, замовляв хтось букет з доставкою посильним, і господар квітникової крамниці одразу дізнавався, що такий-то пан упадає за такою-то пані. Більше того: якщо той самий клієнт замовляє все дорожчі і дорожчі букети, його роман просувається позитивно. Тому прадід знав багато цікавого з тогочасного київського життя і передавав свої історії моєму діду, а той — мамі, від якої їх знаю я.
— Напевно ж, маєте цікавий сімейний архів. Як упродовж такого тривалого часу вашій родині вдалося зберегти історії, документи і фотографії сторічної давнини?
— Архів збирали чотири покоління моїх родичів, але, на жаль, значно більше людей долучалося, щоб його попалити. Безліч фотографій, листівок тощо загинули під час евакуації у 1942 році: коли нашу родину евакуйовували в Саратов, дозволили взяти з собою лише дві валізи. Але не все знищила війна. Мій родич з боку дружини, Леонід Лушніков, на жаль, тепер покійний, одразу по війні почав збирати цікаві матеріали з історії Києва, і за п'ять десятиліть уклав унікальний «Київський енциклопедичний довідник», який містить 92 теки. Тепер, коли відкрилися раніше неприступні архіви, я продовжую цю справу.
— Якби вам пощастило обирати між теперішнім і минулим, у Києві якого часу хотіли би жити ви?
— Мій улюблений час — Київ на рубежі ХІХ—ХХ століття. Той побут я, здається, знаю навіть краще, ніж теперішній. Тодішнє життя було дуже цікавим.
— Наприклад, які асоціації викликає у вас майдан Незалежності?
— Поруч з ним, у колишньому будинку Льва Гінзбурга, який стояв на місці нинішнього готелю «Україна», жила моя прабабуся по маминій лінії Марія Григорівна. Взагалі-то Київ був тоді три-чотириповерховим, а цей будинок унікальний тим, що став першим і найбільшим на той час київським хмарочосом — на 10 поверхів та ще й стояв на горі. Він колись належав відомому київському будівельнику Гінзбургу. Моя прабабуся мешкала там у комуналці в порівняно зручній кімнаті з балконом, який був предметом заздрості сусідів. Із цього балкона відкривалася чудова панорама на теперішню вулицю архітектора Городецького з готелем «Континенталь» (нині консерваторія) та найбільшим на той час у Європі цирком імені Петра Крутикова (тепер — кінотеатр «Україна»). Моя мама розповідала, що з балкону було чути піжонські мелодії з ресторації готелю «Континенталь», а старі мешканці будинку Гінзбурга ще пам'ятали Федора Шаляпіна, який зупинявся в готелі поруч із цирком, коли приїжджав з гастролями до Києва.
— Чому Шаляпін виступав саме в цирку?
— (Сміється). Там навіть Павла Скоропадського у 1918 році обирали гетьманом. Ніякої прихованої іронії в цьому не було — просто приміщення цирку було найбільшим у Києві. Але й воно не завжди вміщувало всіх бажаючих. Так, у 1906 році, під час одного з концертів Шаляпіна на вулиці зібрався такий натовп, що протиснутися до цирку було неможливо навіть самому співаку.
Тоді, коли підійшов час концерту, Федір Іванович і двоє його музикантів видерлися на карниз готелю «Континенталь» і перелізли на скляний купол цирку. Через нього й спробували потрапити в зал. А тепер уявіть: на очах здивованої публіки з центру купола спочатку з'явився сам видатний бас, а потім — немолодий піаніст у фраку, а тоді — чиїсь ноги, які безнадійно зависли у повітрі... Річ у тім, що скрипаль виявився занадто гладким, тому... застряг.
— А в радянські часи в будинку Гінзбурга відбувалося щось цікаве?
— Там жив зараз, на жаль, забутий прозаїк Вадим Охріменко — завзятий мисливець та великий друг Максима Рильського, вони разом їздили на полювання. Охріменко працював українським кореспондентом газети «Правда». Як згадували сусіди, він був своєрідним чоловіком. Одного разу через своє балагурство він ледь не потрапив за грати. Якось улітку на деревах біля його балкона всілося дуже багато гав, які явно заважали Охріменкові працювати. Але закрити балкон означало вмерти від задухи — надворі стояла страшенна спека. Тоді письменник спересердя схопив рушницю, вибіг на балкон і почав по гавах стріляти.
Ішов 1935-й чи 36-й рік. У стінах нинішнього Палацу культури і мистецтв, якраз навпроти будинку Гінзбурга, розміщувався НКВС. Хвилин за п'ять після перших пострілів до під'їзду Охріменка під'їхав «чорний воронок». Потім літератор довго доводив, що його стрілянина не була ні замахом на наркома внутрішніх справ Всеволода Балицького, ні диверсією проти радянської влади і що він не цілив у портрет товариша Сталіна, який висів над входом у НКВС. Від розстрілу письменника врятувало тільки посвідчення журналіста «Правди».
— Київ кінця ХІХ— початку ХХ століття був переважно російськомовним?
— Радянська влада зробила все для того, аби довести, що так. Але це брехня, місто було багатомовним. На вулиці вільно можна було почути польську, німецьку, ідиш, чеську. Уявіть, коли в 1920-ті роки в місті відкрили польський та єврейський театри, кияни різних національностей дивилися там спектаклі без перекладача — не було потреби.
Родичка моєї дружини, яка мешкала на Подолі в дореволюційні роки і була звичайною домогосподаркою, окрім української і російської мов, знала ще польську та ідиш. Вона не вчила їх спеціально в гімназії, а просто знала з побуту: однією користувалися на базарі чи в крамницях, іншою — у фотоательє чи модному магазині. Чотири мови — це звичайний «джентльменський набір» тодішнього киянина. А той, хто здобував вищу освіту в університеті, вивчав ще й латину, англійську, французьку. Так що кияни володіли мовами, а Київ був справжнім європейським містом.
— У вас є улюблене місце в Києві ХХІ століття?
— Так. Це площа перед театром Франка, нинішні вулиці Заньковецької та архітектора Городецького, — куточок, який віддавна називають «київським Парижем». Раніше я любив «Будинок із химерами», але відтоді, як там стала резиденція Президента, обходжу його стороною, бо не люблю зайвої охорони, пунктів спостереження. Що ж до «Парижа», це був затишний куточок Києва, забудовували його далеко не найгірші люди. Той же Владислав Городецький розумів, що висота будинків має співвідноситися зі зростом людини. До речі, у минулому столітті киянин міг здійснити закордонну подорож, не виїжджаючи з Києва.
— Яким чином?
— Окрім «Парижа», була і «київська Швейцарія» — район за Національним оперним театром. Сьогодні важко повірити, але сто років тому «київською Італією» мандрівники називали Куренівку. Тепер там звичайна промислова зона, а ще на початку минулого століття вона своєю природою нагадувала італійські пейзажі. Окрім того, мешканці Куренівки, як і італійці, мали бездоганні вокальні дані. Причому співали не тільки народні пісні, а й класичні оперні арії.
Була в Києві своя Палестина — так називали підніжжя Володимирської гори, біля якої колись був готель для прочан, що називався «Палестина». Потім готель знесли і збудували на його місці фільтр водонапірної станції, проте в довідниках досі пишуть і пишуть про столичну Палестину. А старовинний центр столиці — перетин Андріївського узвозу, Володимирської і Десятинної вулиць — називали «київським Кремлем». Більше того, києвознавець Леонід Лушніков, якого я вже згадував, наклав мапу одного з куточків Феофанії на карту Єрусалима і виявив, що збігаються.
— Але сьогодні ви живете на Печерську. Чим славиться ваш район?
— Мій шестирічний син був дуже здивований, коли я розповів, що його улюблений персонаж барон Мюнхаузен — фактично наш сусіда. І це не жарт. Адже відомий літературний вигадник написаний із реального чоловіка Карла Фрідріха Ієроніма барона фон Мюнхаузена-ауф-Боденвердера, який у XVIII сторіччі приїжджав до Києва і мешкав на Печерську.
Пам'ятаєте, «Пригоди барона Мюнхаузена» починаються так: «Я виїхав з дому, направляючись до Росії, в середині зими». Але якщо подивитися поглядом історика, можна з'ясувати, що цей чоловік дійсно їздив до Петербурга. Далі в книзі: «Я був зарахований до війська», і це знов-таки правда — він служив у російській армії, якою керував генерал-фельдмаршал Бурхард Крістоф фон Мініх. Після невдалого форсування Дністра влітку 1738 року його військо відійшло на зимові квартири до Києва. Армія Мініха разом із 18-річним бароном Мюнхаузеном взимку 1738—39 років розташовувалася на Печерську — десь хвилина за п'ять ходу від нашого будинку.
— Виявляється, сусідство може бути і через кілька епох?
— Я вам більше скажу. У той самий рік, коли Мюнхаузен перебував у Києві, до Києво-Могилянської академії поступив такий собі хлопчина на ім'я Григорій і на прізвище Сковорода. Відомо, що спудеї Могилянки ходили на Контрактовий ярмарок (який відбувався саме на тій площі, де тепер стоїть пам'ятник Сковороді), туди ж вчащало за покупками і військо Мініха. Так що цілком імовірно, що на цьому ярмарку два юнаки — Григорій Сковорода і барон Мюнхаузен — перебували одночасно, але так і не заприятелювали. Шкода, а то було б цікаве знайомство!
Узагалі, знаєте, непогано було б відновити історичну справедливість і поруч із пам'ятником Сковородi поставити пам'ятник барону Мюнхаузену. Нехай барон стане спиною до філософа як символ того, що їхні шляхи перетиналися, але юнаки так і не побачили один одного.
— А що раніше було такого, чого бракує сучасному Києву?
— Мені здається, що тоді Київ був значно комфортнішим і пристосованішим до життя, ніж зараз. Навіть Хрещатик був більш «інтимним», не таким широким і не таким офіційним. Усі перші поверхи займали ресторанчики чи кав'ярні. Тобто тоді отієї проблеми, куди піти на каву, яка існувала впродовж 70 років радянської влади, не існувало. Київ був більше орієнтований на місцевого споживача. Якщо взяти наше місто 100 років тому і порівняти його з імперськими столицями — Петербургом, Москвою, порівняння буде не на користь останніх. Київ мав другий у Європі електричний трамвай, третю у світі «швидку допомогу», входив до п'ятірки європейських міст, які мали електричні ліхтарі тощо. Не випадково місто вважалося одним із найзручніших у Російській імперії. А на Хрещатику... співали солов'ї! Ви не повірите — вони співали аж до кінця 60-х років. І кияни вважали це нормою — ніхто й подумати не міг, що колись буде інакше.
— Виходить, столичний статус нашу столицю якраз і «зіпсував»?
— Ні, відомо ж, що до ХІІІ століття Київ якраз і розвивався як столичне місто, але потім через монголо-татарську навалу цей процес перервався. А все, що відбувалося у ХХ сторіччі — це плата, яку Київ віддавав за те, що знову став столицею. Коли проголосили Українську Народну Республіку, у столиці не вистачало будівель навіть під міністерства. А Павло Скоропадський, який ще більше відчув київську тісноту, навіть збирався побудувати новий центр Києва на Звіринці. Але не встиг. Найбільше місто нищили більшовики — новій номенклатурі знадобилися робочі кабінети, елітне житло, але для нових будинків у центрі не вистачало місця, тому руйнували старі київські церкви і будівлі. Зараз столиці уже незалежної України знову потрібно розбудовуватися, тому історія повторюється.
— Але ж має бути якийсь компроміс? На ваш погляд, як можна узгодити престижний столичний статус зі збереженням старовинних забудов?
— А як цю проблему вирішують парижани? Вони теж активно розбудовують своє місто, але зносити Тріумфальну арку не збираються — житло й офіси зводять на вільних територіях. Бо є будівлі, знакові для того чи іншого міста, які не можна руйнувати ні за яких умов, бо вони є його візитними картками, «родзинками». Київська влада повинна це усвідомити, бо все одно прийде час, коли місця під будівництво в центрі не стане.
Станіслав Цалик народився у 1962 році у Києві. Киянин у четвертому поколінні: у ХІХ сторіччі його предки по маминій лінії приїхали з Кракова. Автор понад 300 статей з історії Києва і співавтор біографічного довідника «100 найвідоміших українців». Член Національної спілки кінематографістів України.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
