Прапор без бою

Що то за знамено, копії якого зобов’язала вивішувати Верховна Рада? «Коли кажуть, що то «бойовий» прапор, — це свідома неправда», — запевняє вчений Інституту етнонацiональних дослiджень НАНУ, знаний дослідник тоталітарних режимів доктор Владислав Гриневич. Адже то було одне з дев’яти полотнищ, виготовлених спеціально для вивішення над Рейхстагом (до Третьої ударної армії, яка штурмувала Берлін, входило дев’ять дивізій). Коли Рейхстаг узяли, сержантам Михайлу Єгорову і Мелитону Кантарії, які не брали участі у штурмі, наказали встановити прапор. Але ті повернулися: мовляв, «там темно, а ми без ліхтарика». Тому вдруге з ними відрядили кремезного політрука, українця Олексія Береста. Це було в ніч на 1 травня. Утім на той час кілька прапорів уже майоріло над Рейхстагом. Скажімо, значно раніше свій прапор вивісила група капітана Володимира Макова із 171–ї стрілецької дивізії...

Знамено, встановлене Берестом, Єгоровим та Кантарією за вказівкою командування, дуже скоро зняли, і воно зберігалося у штабі. Напис «150–та Ідрицька стрілецька дивізія...» на ньому зробили пізніше, перед тим, як перевозити до Москви. «Але в параді Перемоги 20 червня 1945 року той прапор так і не був задіяний, — провадить пан Гриневич. — Є багато версій, чому. По–перше, він мав «непарадний вигляд» — від нього ще й шмат відірвали — натомість у колонах вояки несли штандарти, спеціально вишиті, на гарному оксамиті. По–друге, прапороносці нібито погано стройовим кроком ходили. Моя версія полягає ж у тому, що для Сталіна був лише один символ перемоги — це він сам».

До речі, від того дня і до 1965 року про «прапор Перемоги» не згадували, підкреслює український історик. Прапор висів у Музеї Червоної армії у Москві. А згадали про нього неосталіністи, що стали відновлювати міф «Великої Вітчизняної війни», аби прискорити формування радянської ідентичності. Адже єдиним світлим промінцем у жахливій радянській історії — після голоду, колективізації, кривавих репресій — стала перемога. На ній комуністи намагалися набути певний політичний капітал.

«Коли розпався Радянський Союз, у єльцинській Росії на кілька років відмовилися від помпезних парадів до Дня Перемоги, — нагадує Владислав Гриневич. — І лише в 1996–му було прийнято закон про використання копій «прапора Перемоги», утім, без серпа і молота. Коли до влади прийшов Путін, то в контексті міфу «Великої Вітчизняної війни» став формувати дві важливі для нього речі: використав війну як засіб для творення нової російської ідентичності — нації переможців, і як інструмент для повернення до сфери російського впливу пострадянських республік». У 2007 році в Росії було затверджено закон про статус «прапора Перемоги». Причому комуністи натиснули тоді, аби на прапор повернули серп і молот.

Можна розглядати цей прапор і як символ перемоги Сталіна над населенням СРСР і над народами Східної і Центральної Європи. «Про це, — нагадує пан Гриневич, — свого часу писав Василь Гроссман, який одним iз перших почав осмислювати ідею рівнозначності злочинів сталінізму й нацизму. До речі, у заяві Верховної Ради названо аморальним прирівняння злочинів і Сталіна, і Гітлера. По суті, українські законодавці таким чином реабілітують пакт Ріббентропа–Молотова. Війну знову героїзують, дозволяючи пам’ятати лише про другий її етап — так звану «Велику Вітчизняну», коли СРСР отримав раптовий удар від свого колишнього союзника. І замовчують, що перший і третій етапи Другої світової були для СРСР загарбницькими. У «радянській зоні окупації» Східної і Центральної Європи було силоміць нав’язано комуністичний режим. Цікаво, що переможені німці виграли в битві за історичну пам’ять. Вони відмовилися від націонал–соціалізму, вибудували демократичну державу, їхня економіка дозволяє забезпечити своїм громадянам гідний рівень життя. А країна–переможець, що не покаялася за свої злочини, залишається нещасною, ницою, але пишається прапорами, парадами, перемогами».