Актриса Людмила Гурченко прожила яскраве життя, фінал якого, незважаючи на солідний вік актриси, виглядає несправедливим і абсурдним. Два місяці тому Людмила Марківна лікувала ішемічну хворобу серця та стенокардію, а ледь вийшовши від лікаря, пошкодила стегно і знову опинилася на лікарняному ліжку. Операція була складною, але Гурченко не здавалася і, незважаючи на прогнози лікарів, які обіцяли їй одужання за кілька місяців, планувала стати на ноги значно швидше. «Знаю, є «доброзичливці», які посміхаються: нарешті Гурченко оступилася. Але я ще дещо планую зробити в цьому житті», — оптимізм не полишав актрису, яка минулого року відсвяткувала 75–річчя, навіть у найскладніші моменти її життя. Але цього разу, на жаль, планам Людмили Марківни не судилося здійснитися. Лікарі «швидкої», що приїхали на виклик, після півгодинної реанімації безсило розвели руками: «Серцевий напад...»
Сьогодні, коли тисячі москвичів несуть до будинку № 11/13 у Трьохпрудному провулку її улюблені гвоздики, мільйони шанувальників Гурченко з усіх пострадянських країн сумують за великою Актрисою, геніальність та щирість якої не заважали їй бути завжди різною на екрані. Зворушливою і романтичною (Оленка Крилова з «Карнавальної ночі»), кокетливою і легковажною (мадам Клара Бокардон, «Солом’яний капелюшок»), рішучою і беззахисною (Раїса Захарівна, «Любов і голуби»)... Нещодавно Гурченко дебютувала як режисер iз фільмом «Строкаті сутінки», який вона привозила до Києва. Після феєричної презентації, під час якої Людмила Марківна співала, танцювала, жартувала, вона зачепила тему смерті. На запитання «Коли ж ви скажете собі: Люся, стоп!»?» примадонна екрану відповіла: «Ніколи! Я помру на сцені або на підході до неї!» Але режисура її життя передбачила інший фінал...
Гурченко завжди підкреслювала свою нелюбов до пафосу. Журналістів просила не називати її «великою», «геніальною», «улюбленицею мільйонів»... Мовляв, напишіть просто: Люся Гурченко. Вони, звісно ж, постійно порушували ці настанови, бо як про людину, яка асоціюється з епохою, написати «Просто Люся»? Сьогодні, прощаючись iз великою актрисою, ми сумуємо і повторюємо разом iз Ліною Костенко:
«Її уже не викличеш на «біс».
Остання дія... Кладовище. Похорон.
В безсмертя очі також повні сліз».
ДОСЬЄ «УМ»
Людмила Гурченко
Народилася 12 листопада 1935 року в Харкові.
У 1958 році закінчила ВДІК (майстерня Сергія Герасимова і Тамари Макарової). Працювала в театрі «Соврємєннік», «Держконцерті», Театрі–студії кіноактора... У кіно дебютувала в 1956 році (перша картина — «Дорога правди» режисера Яна Фріда). Знялась у понад вісімдесяти фільмах.
Нагороджена орденами «За заслуги перед Вітчизною» IV ступеня (2000 р.) і III ступеня (2005 р.) і Почесним знаком «Суспільне визнання» (1998). Гурченко — лауреат Державної премії РФ у галузі літератури і мистецтва. Минулого року була удостоєна премії «Ніка» в номінації «За честь і гідність».
Людмила Гурченко написала кілька автобіографічних книг: «Моє доросле дитинство», «Аплодисменти», «Балет життя», «Люся, стоп!».
ФІЛЬМОГРАФІЯ
Десять найвідоміших картин Людмили Гурченко:
«Карнавальна ніч» (1956)
«Солом’яний капелюшок» (1974)
«Мама» (1976)
«Двадцять днів без війни» (1976)
«Сибіріада» (1978)
«Улюблена жінка механіка Гаврилова» (1981)
«Вокзал для двох» (1982)
«Польоти уві сні та наяву» (1982)
«Любов і голуби» (1984)
«Старі клячі» (2000)
ЦИТАТИ
«Аплодисменти дають тобі крила. Аплодисменти ріденькі їх убивають. Чути стукіт власних підборів — провал... Якщо я стукаю і не чую нічого — це прекрасно. Це те надбожественне, яке тільки актор здатен пережити. Все решта забувається у той момент...»
* * *
«У 1979 році я побачила на Бродвеї перший мюзикл. Йшла з театру і тихо плакала... Тому що життя моє для цього жанру минуло. Але ж саме за цим я їхала з Харкова до Москви, про драматичні ролі взагалі не мріяла. Але час сам підштовхнув мене до театру. Тільки б не дати слабинку. Тільки б не побоятися вв’язатися в боротьбу... . Все, що вийшло, все, чого я досягла у цьому житті, я досягла у боротьбі. Вперед! Підніміть завісу!»
* * *
«Як прожити, щоб не зникнути в густому тумані буднів? Я не знаю. Вчуся. Все ще вчуся. Ось недавно прокинулася і відразу підхопилась. Не терпиться — в... душі, в сірих клітинах головного мозку вже звучить мелодія, викручуються руки–ноги... Ось вони вже всі зібралися і... просять зафіксувати їх в образі століття, що минуло. Є! Знаю! Так, так, так! «Прощай, двадцятий!» Хороша назва...»