В Україні звикли сприймати Польщу як країну, яка найбільше підтримує демократичні процеси в нашій державі, є нашим постійним «адвокатом у Європі», тобто виконує місію, протилежну російській. Попри те, існують речі, які об’єднують і Варшаву, і Москву, — це постімперський комплекс, що проявляється в несприйнятті права України на власних героїв. Ідеться про ОУН–УПА.
Останнім часом у Польщі розгорнулася справжня «антибандерівська» кампанія. На шпальти центральних газет потрапляє навіть те, що залишається непоміченим в Україні: наприклад, спортивний турнір імені Шухевича у Тернополі, заява депутата Львівської міськради про те, що новий стадіон можна назвати іменем Бандери... Описуючи ці події, польські ЗМІ обурюються, що в Україні Бандеру сприймають як героя, і обов’язково нагадують, що УПА винищувала поляків на Волині.
Нещодавно з’явився ще один привід для збурення — у Сеймі зареєстровано проект, який передбачає запровадження Дня пам’яті мучеництва «кресов’ян», полеглих під час подій на Волині (за дату пропонується 11 липня). Голова Об’єднання українців Польщі Петро Тима в інтерв’ю «УМ» свідчить, що цей проект має достатньо шансів для ухвалення.
«Поляки стають іншими, коли йдеться про історію»
— Пане Петре, як у Польщі зараз оцінюють Степана Бандеру, ОУН та Українську повстанську армію? Чи багато людей знають, що повстанці не лише брали участь у кривавому конфлікті з поляками, а й воювали проти Москви та Берліна?
— У Польщі слово «Бандера» викликає лише негативні асоціації. Це пов’язано з роками пропаганди, яка насаджувалася в часи комуністичного режиму. Діяльність ОУН та УПА (а особливо трагічні події на Волині) клали на велику шкалу й використовували у кампанії проти українського буржуазного націоналізму.
Ще один фактор — це те, що поляки зосереджені на власній історії. Вони не будуть заглиблюватися в нюанси.
Загальна проблема — це те, що в Польщі маємо справу з регресом, якщо йдеться про погляд на історичне минуле. В історичних оцінках стало більше конфронтації: спостерігається дедалі менше історичної рефлексії та об’єктивних досліджень, зате більше популізму та поділу на «чорне» й «біле». Якщо раніше, в 90–х роках, у Польщі можна було зустріти об’єктивний погляд на події минулого століття, то зараз основними авторитетами у висвітленні цих питань стали люди, які відштовхуються зі спогадів, або люди, які зосереджуються винятково на проблемі української провини. В цій оптиці немає українських жертв; не згадується цілий спектр подій, які спричинили ескалацію кривавого конфлікту на Волині.
Причому вина українців подається як ідеологічна. Грубо кажучи, багато хто в Польщі вважає, що задовго до війни був заготовлений концепт ОУН — винищити все польське населення. Мусується думка, що причина тих подій — злочинний український націоналізм як такий.
Спочатку цю тему підтримували маргінальні польські політики та маловідомі видання, а зараз це входить до «мейнстріму». На телебаченні знову можна почути фразу «банди УПА». В ефірі громадських мовників цього не було із 80–х років. Нав’язується схема, за якою Бандера — це втілення зла.
— Що саме спричинило зміну поглядів у громадському середовищі Польщі? Коли почався цей процес?
— Я сказав би, що цей підхід став втілюватися в часи попередньої коаліції, яку очолювала партія Ярослава Качинського «Право і справедливість» («ПіС»). В той період пожвавили діяльність «кресові» середовища («східні креси» — назва територій, які до 1939 року належали Польщі; йдеться зокрема про Західну Україну. — Авт.). Зараз ці кола дуже активні. Лідер «кресов’яків» Тадеуш Ісакович–Залеський — частий гість телестудій, хоча він не є істориком. «Кресовим» організаціям почали «посміхатися» деякі партії. Із ними тісно співпрацює Селянська партія (ПСП), яка має свою фракцію в парламенті. Саме від неї походить ініціатива запровадити день пам’яті жертв подій на Волині. До «кресових» середовищ досить прихильний і «ПіС».
— Дивно, що до цього долучився «ПіС» Качинського. В нас ця партія має імідж проукраїнської.
— Це досить цікаве явище, тому що в геополітичному плані деякі польські політики розуміють, наскільки важливим партнером є Україна. Але це розуміння закінчується на питаннях історії, надто коли йдеться про період Другої світової. Їхній концепт такий: Україна — це стратегічний партнер, хороший союзник у протистоянні з Росією. Але йдеться про ту Україну, яка потрібна полякам, а не ту, якою вона є насправді. Вони хочуть, щоб Україна визнавала тих, а не інших героїв, щонеділі падала на коліна і вибачалася за кровопролиття на Волині... Так, ці політики будуть підтримувати Україну, засуджуватимуть Голодомор, але в трактуванні Другої світової війни йтиметься про абсолютно інші речі. «ПіС» у цьому плані — дуже показова сила. Якщо подивитися на історію дискусії, яка розгорталися довкола Волинської трагедії в 2003 році, ще за президентів Кучми та Кваснєвського, то там найбільш радикальним був якраз Ярослав Качинський.
«Польська позиція ще довго домінуватиме, бо не має контраргументів»
— Які шанси на те, що проект постанови про день пам’яті жертв Волинської трагедії буде ухвалений Сеймом?
— Як на мене, шанси досить високі. Серед польських політиків стало популярним апелювати до національних питань, історичного минулого. Це спосіб мобілізації власного електорату. Це досконало розуміють у тому ж «ПіС», у ПСП. Перед виборами ніхто не схоче йти проти течії — тому цей проект, думаю, набере достатньо голосів.
— Чи готова Україна до такого повороту подій? Чи знайде українська влада або громадськість спосіб, щоб гідно відреагувати?
— Ідеться про проблему великого масштабу — кількадесят тисяч польських жертв у польсько–українському протистоянні. Події, які були на Волині, не заметеш. Цією проблемою треба займатися, вести діалог, проводити ретельні дослідження. В Україні цій проблемі приділяється мало уваги. На кожні роковини, коли в Польщі ухвалюють заяви з цього приводу, це застає українську сторону зненацька.
У Польщі ця тема розвинута набагато більше. Написано багато книг, знято фільми. Є ціла система установ, які займаються цією темою. Водночас і сьогодні ви знайдете в «кресовому» середовищі людей, які кажуть, що ця проблема замовчується, що її «блокують» із політичних причин...
В Україні таких досліджень майже нема. Тому польська позиція ще довго домінуватиме, бо вона не має контраргументів. З українського боку має відбутися об’єктивне дослідження, яке зачепило б і одних, й інших жертв конфлікту. Мусить з’явитися література польською мовою, яка подавала б інший погляд на ці теми, автори, які могли б фахово полемізувати із поляками.
Важливо, щоб українські дослідники не оминали гострих кутів. Розповідаючи про Бандеру, про УПА, треба вміти говорити не лише про світлі сторінки історії, а й темні. Справді, українці жорстоко розправлялися з поляками. Це треба відверто визнати. Інакше матимемо «чорно–білу» історію радянського зразка. Зробимо ідола, а не історичну постать.
Історичні різночитання завжди важкі. А у випадку України та Польщі на це накладається ще й проблема занедбаності, роки невирішених справ. Тому сьогодні і з польського, і з українського боку стають сильними голоси радикалів. Але в Україні нема розуміння, що цим треба перейматися.
— Але ж ви знаєте, яка в Україні влада... Хто цим займатиметься?
— Це не лише питання влади. Йдеться про вивчення історії взагалі. В України є кілька історичних епізодів, які — скажу вам як історик — треба представити потужніше. Наприклад, період 1918 року, Симон Петлюра та ін. Або період дисидентів, які взагалі перебувають наче поза дискурсом. В полі зору стоять найгостріші питання — УПА, Бандера. Це приводить до поляризації в суспільстві.
Ці «прогалини» — не лише проблема в площині України та Польщі, а й України та світу. Якщо ви візьмете книгу Енн Аппельбаум про повстання в ГУЛАГу, то не знайдете там українських прізвищ. Хоча Данило Шумук (учасник УПА, дисидент, який провів у в’язницях понад 30 років. — Авт.) був у страйккомі цього повстання. Через те, що українці не вміють себе показати (але також і через стереотипи), їм відведено одноманітні ролі: колабораціоністи, прихильники Гітлера, убивці поляків ... Це вже потрапило у світовий дискурс. Справа Івана Дем’янюка, яка так цікавить світові медіа, підтверджує, що цей стереотип досить сильний. Мало хто говорить про німців як головних винуватців воєнних злочинів — починають говорити про українців...
«Дехто в Польщі захоплюється Табачником»
— Чи усвідомлюють у Польщі, що, воюючи зараз із Бандерою та українським визвольним рухом, грають на руку Росії, схиляючи Україну до вибору на користь Кремля?
— У Польщі це погано усвідомлюють. Більшість політичних середовищ є або фанатично антиукраїнськими, або ж їм саме про це і йдеться [щоб насадити в Україні російський вектор]. Бо як іще інтерпретувати ситуацію, коли Світовий союз вояків Армії крайової, яка також постраждала від зброї СРСР, після війни зазнали гонінь з боку НКВС, — вони на роковини Волинської трагедії запросили «регіонала» Вадима Колесниченка? Або ситуацію, коли Ісакович–Залеський їде до Києва на прес–конференцію і сідає біля Жоржа Дугаса, представника організації, що об’єднує ветеранів спецслужб (відомо, яких саме). У Польщі лише кілька журналістів звернули увагу на ці факти.
Більшість поляків не розбирається в тонкощах цієї політики. Дехто захоплюється Дмитром Табачником, який розгорнув в Україні антибандерівську кампанію. Але в того ж Табачника варто спитати: як він ставиться до подій 17 вересня 1939 року, коли радянські війська увійшли в Польщу і, якщо називати речі своїми іменами, розвалили Польську державу? Нехай послухають, що скаже Табачник. У одному з його інтерв’ю я читав, що він виправдовує цей вчинок. Але в Польщі ті ж «кресові» середовища про це не хочуть чути. Це питання того, наскільки ці середовища є фанатично антиукраїнськими, або наскільки вони виконують певне замовлення.
— Яке замовлення ви маєте на увазі?
— Скажу так: це абсолютно вигідно російському центрові. Союз Польщі, Литви та України завжди лякав Росію, тому їй вигідні конфлікти між цими країнами.
У мене складається враження, що польські «кресові» середовища є елементом великої політики. Не йдеться про змовницьку теорію. Але такий зв’язок легко довести, якщо подивитися на співпрацю «кресових» кіл із російськими ветеранами: вони спільно оголосили намір «побороти фашизм».
Проблема в тому, що ці маргінальні середовища раптом стали визнаватися авторитетами й стали серйозними учасниками політичного життя в Польщі. З одного боку, це спосіб закріпити правонаціоналістичні погляди у власному суспільстві, а з іншого — дуже вигідний інструмент у боротьбі проти Української держави.