Кобзар від Матвія

Чому сталося так, що найбільш знакові пам’ятники духовному провідникові українців Тарасовi Шевченку доручили створювати росіянину за походженням Матвію Манізеру (сьогодні виповнюється 110 років з дня його народження), наразі сказати важко. Приміром, він став офіційним переможцем відкритого конкурсу на кращий монумент Кобзарю в Харкові, але якщо уважно вчитатися у коментарі проведеного відбору, то кілька фраз між рядків можуть посіяти певні сумніви з приводу його безсумнівної першості. Проте факт залишається фактом — саме харківський пам’ятник бунтівливому генію й понині вважається найкращим. А таких сьогодні у світі, за даними шевченкознавця Миколи Семенюка, встановлено вже більше ніж 1350.

«Ідейність задуму і реалістична узагальненість образів»

Матвій Манізер народився 17 березня 1901 року в родині відомого російського художника Генріха Манізера. Його дружина Олена та син Гуго теж були живописцями, а брат, названий на честь батька, — талановитим етнографом і мовознавцем. Можливо, саме родинний дух творчості й допоміг йому по–особливому пройнятися генієм Кобзаря. А може, просто тоді ще молодий митець не встиг закам’яніти душею від роботи над створенням ідейно заангажованих символів радянської доби. Адже пізніше у послужному списку шанованого владою скульптора з’явиться більше десяти пам’ятників Леніну, якими, за словами експертів, він «створив нібито офіційний еталон образу вождя». З такою ж академічною сухістю й ідейною «правильністю» він працював над пам’ятниками Володарському та «Жертвам 9 січня 1905 року» в Ленінграді, Чапаєву та Куйбишеву в Самарі, Павлову в Рязані. Оздоблення станції Московського метрополітену «Площа революції» — теж політ його творчості, що так описана в одному з енциклопедичних довідників: «У вузьких кутках арочних проходів розміщені сухо виліплені великі фігури з атрибутами різних видів діяльності — прикордонник iз собакою, пташниця з куркою, молодий робітник iз шестернею...»

Вірність Матвія Манізера радянському ідейному символізму була високо оцінена Кремлем. Він став лауреатом одразу трьох Сталінських премій, отримав звання народного художника СРСР, а заодно почесне право виліпити посмертну маску Йосипа Сталіна. Але все це станеться вже після того, як у 1935 році митець створить пам’ятник Тарасовi Шевченку в Харкові, а в 1939–му — в Києві та Каневі.

Постанову про спорудження першого в радянській Україні монумента Кобзареві Харківська міськрада затвердила 2 червня 1929 року. Через рік було оголошено Всеєвропейський конкурс на кращий проект. При консульствах п’яти держав відкрили приймальні, куди свої роботи могли відправити іноземці. Зрештою відгукнулося більше сотні митців, роботи яких оцінювали і відсіювали впродовж трьох років. Зрештою 22 вересня 1933–го було проведено виставку переможців, у якій брали участь відомі май­стри Іван Кавалерідзе, Віра Мухіна, Федір Кричевський, Сергій Меркулов. Спільна робота двох останніх митців — українського художника та російського скульптора, за даними експертів, мала найбільше шансів отримати перемогу. Але в листопаді на додатковому огляді, де розглядалися допрацьовані проекти, переможцями визнали російський дует скульптора Матвія Манізера й архітектора Йосипа Лангбарда.

Квіт «Березоля» біля підніжжя Тараса

Образ Кобзаря створювався непросто. Працюючи над проектом, Матвій Манізер багато подорожував шевченківськими місцями, скрупульозно вивчав зовнішність Шевченка, твори, листи, ознайомився з посмертною маскою поета. Зрештою в 1930 році він зважився виконати в дусі конструктивізму перший зразок пам’ятника, проте образ Кобзаря вийшов занадто модерним: велика голова Тараса з невимовним смутком на обличчі була встановлена на циліндричному постаменті з барельєфом повстанця. Останній, у свою чергу, стоячи на колінах, гнівно потрясав кайданами. Уявити, що в тодішній столиці України з’явиться саме такий пам’ятник поету (Шевченка якраз тоді готувалися офіційно визнати борцем iз царизмом і революційним символом), було доволі складно. Тому вже через рік Манізер запропонував новий проект, де поета, піднесеного на п’єдестал, оточують персонажі з його творів. На основі цієї ідеї і був створений теперішній монумент Кобзарю в Харкові.

Над образами шістнадцяти фігур, розміщених біля підніжжя Тараса, скульптор працював з ретельністю. Власне, кожен із цих персонажів є самодостатньою скульптурою і досконалим витвором мистецтва. Можливо, досягти такого результату Манізеру вдалося завдяки старанню акторів курбасівського «Березоля», що впродовж місяця годинами щодня позували йому. Скажімо, образ шевченківської Катерини майстер ліпив iз Наталії Ужвій, яка до всього ще й тримала на руках свого двомісячного сина. Із молодих Сусанни Коваль і Леся Сердюка ліпилися юна селянка, парубок iз косою, а заодно й дужий кріпак із зв’язаними руками. Амвросій Бучма став прототипом повстанця часів Коліївщини і селянина з жорнами на плечах, а Ростислав Івицький — завзятого червоноармійця. Найбільше ж дісталося вже немолодому Івану Мар’яненку, який «грав», лежачи на підлозі, «закутого» в мотуззя, але непідкореного ворогом старого запорожця.

Сам пам’ятник будували цілий рік дві сотні робітників. Металічні конструкції, вагою 30 тонн, відливали у Ленінграді. Цікаво, що монумент було виготовлено не з граніту, як може здатися на перший погляд, а з рідкісного каменя лабрадориту. «Це, без сумніву, коштовна порода, що дуже рідко зустрічається в природі, — каже харківський скульптор Сергій Ястребов. — На земній кулі є лише п’ять його родовищ — в Америці, Африці й в Україні. У 1927 році в Нью–Йорку проходила міжнародна виставка природних будівельних матеріалів, де наш лабрадорит завоював гран–прі. Зараз ці запаси вже повністю вичерпані. Тому пам’ятник Тарасовi Шевченку в Харкові можна, без сумніву, назвати коштовною перлиною у діамантовій оправі».

Причому не лише через рідкісність використаної породи, а й через її чималеньку кількість — на будівництво пам’ятника пішло 75 вагонів різних будматеріалів, iз яких третина — саме лабрадорит. Останній, до речі, мав яскраво–чорний колір, проте з часом трохи посвітлішав. Ця обставина неабияк засмутила режисера фільму про відомого фізика Лева Ландау, зйомки якого проходили у Харкові два роки тому. Аби повернути пам’ятнику тодішній колір, його вкрили чорною гуашшю. Після зйомок комунальники цілий день відмивали монумент від кіношного «макіяжу».

Лабрадорит, до речі, ще й дуже міцний камінь. Старожили кажуть, що у роки війни окупанти нерідко розважалися, стріляючи по скульптурах пам’ятника, але ті все витримали. У результаті саме біля підніжжя Кобзаря у 1943 році відбувся перший мітинг, присвячений визволенню Харкова від німецьких загарбників.

Відкрили ж монумент 24 березня 1935 року, через сім місяців після того, як Харків перестав бути столицею. Ця подія стала справжнім святом, на яке приїхали земляки Шевченка з Моринців і яке зібрало таку кількість бажаючих узяти в ньому участь, що довелося перекрити рух центральною вулицею міста. Найбільш зворушливим моментом торжества стала мить, коли заграли перші акорди «Заповіту» і його враз підхопили хор iз семисот чоловік та всі, хто знав слова культового вірша Кобзаря. Кажуть, важко було повірити, що в зрусифікованому місті так багато людей знає творчість українського генія.

ДО РЕЧІ

Магія колеса й пальця

Сьогодні пам’ятник Тарасовi Шевченку — найвідоміший архітектурний символ Харкова. Тут проходили перші антирадянські демократичні акції, а зараз проводять державні свята і патріотичні заходи. Вірять харків’яни і в магічну силу лабрадорового монумента. Скульптор між його шістнадцятьма фігурами спеціально заховав колесо від трактора часів колективізації, тож існує повір’я, що кожен, хто знайде його без підказки, зустріне незабаром у місті своє кохання або залишиться у Харкові назавжди. Шматочок магії дістався і пальцю ноги лежачого гайдамаки. Кажуть, якщо його потерти, загадавши бажання, мрія неодмінно збудеться. Бідолашний палець вже затерли до мідного блиску.

ДОВІДКА «УМ»

До Кобзаря — через терня

Найперший пам’ятник Тарасовi Шевченку в Харкові з’явився ще у 1898 році. Бюст iз білого мармуру замовив у Петербурзі підприємець і меценат Олексій Алчевський. Пам’ятник встановили без дозволу влади на подвір’ї садиби його доньки Христі — відомої просвітниці, письменниці, засновниці першої школи для жінок. Після того як глава родини збанкрутів і наклав на себе руки, маєток продали. Його новий власник категорично відмовився залишити мармурове погруддя у себе на подвір’ї. Алчевські спочатку зберігали Кобзаря у своїх запасниках, а в 1932 році передали до картинної галереї. А вже звідти бюст потрапив до Київського державного музею Шевченка. Там він зберігається і зараз.

Уперше ідея офіційно збудувати в Харкові пам’ятник Тарасовi Шевченку виникла ще у 1911 році, напередодні столітнього ювілею поета. Співробітник Харківського літературного музею Ольга Різниченко каже, що з подачі Миколи Міхновського та Миколи Сумцова міськдума, якою тоді керував академік Дмитро Багалій, ухвалила рішення про підготовку до свята. Планувалося виділити 150 рублів на покупку портрета Шевченка для міського музею, вказівку назвати його іменем одну з нових вулиць, створення іменного фонду для нагородження студентів за кращий твір з української історії та літератури. Тією ж постановою було наказано підготувати і проект пам’ятника, що мав з’явитися на одній iз центральних площ міста. Проте не сталося. Відкрили монумент уже після 120–ї річниці Кобзаря. Тобто по завершенню революції, двох воєн та переїзду столиці до Києва.