У неділю, 13 березня, до Києва з концертом приїде ДіДюЛя — інструменталіст, який з’явився в музичному просторі Росії на початку 2000–х, а потім несподівано зник. Тепер музикант, як птаха Фенікс, повертається, і не один, а з групою музикантів i повноцінним музично–хореографічним шоу. «УМ» не могла пропустити нагоди розпитати ДіДюЛю (творчий псевдонім на вимогу виконавця став його другим ім’ям) про те, що відбувалося в його житті впродовж останніх років, i що він збирається презентувати в Києві.

Вони зіткнулися обличчя в обличчя — сільська закутана бабця та прадавня половецька баба. Остання, як і належить, нерушима у своїй монументальності, перша у виконанні художника — теж ніби виліплена з глини чи вирізьблена з дерева. Хто скаже: яка з них більш вічна?.. Це полотно сумського художника Ігоря Швачунова, «Білий день. Зустріч» — лише один із багатьох творів його виставки в Сумському художньому музеї. Вона підсумувала тридцятиліття творчої діяльності митця й названа «Ворота часу». Й справді схоже, що художник почувається в ньому вільно, переходячи з минулого в майбутнє i навпаки.

У той час як 9 березня у Каневі Прем’єр Азаров роздавав Шевченківські премії, у Староакадемічному корпусі Могилянки проходило альтернативне відзначення 197–ї річниці з дня народження українського генія. «Іншого» Шевченка (якого саме — стало зрозуміло наприкінці зустрічі) вирішили представити письменники Андрій Курков, Оксана Забужко, Дмитро Капранов.

«До такого проекту можна готуватися все життя, але, не знайшовши підтримки, так його і не реалізувати», — представлення своєї нової роботи, вистави «Тарас: слава» режисер Сергій Проскурня розпочав саме в такій компліментарній тональності. Проскурню можна зрозуміти: без підтримки міської влади Черкас його задумка про сценічне життя поеми–тетралогії Богдана Стельмаха «Тарас» так і залишилася б красивою мрією режисера, оскільки держава на неї не відгукнулася жодною копійкою (до речі, у неї, держави, ще є час «виправитися» — фінальна крапка у цьому проекті буде поставлена у 2014 році). Тож, приєднуючись до подяки меру Сергію Одаричу, цю подяку варто адресувати й тим меценатам, які підтримали виставу фінансово. Не розраховуючи на жодні, навіть іміджеві дивіденди. Як справедливо зауважив Сергій Олегович, ситуація в країні зараз така, що меценати висловили бажання залишитися невідомими... Щоправда, сам Одарич на дивіденди стратегічного характеру таки сподівається. Мовляв, усі знають, що Прага — місто Кафки, Аусбург — місто Бертольда Брехта, Зальцбург — Моцарта, а визначальною для Черкас у цьому контексті має стати постать Тараса Шевченка.

Сьогоднi лише шанувальники академiчного спiву старшого поколiння пам’ятають унiкальний за тембром i красою голос легенди минулого столiття Ламари Чконiя. Випускниця Тбiлiської державної консерваторiї, де вона вчилася у видатного педагога Валерiана Кашакашвiлi, з 1960 року поєднала своє життя i творчiсть з Україною. Вiсiм рокiв молода грузинська спiвачка разом зi своїм чоловiком, вiдомим артистом балету Морiсом Лекашвiлi, працювала в Київському академiчному театрi опери i балету iменi Тараса Шевченка. Тут вона спiвала разом iз нашими корифеями оперної сцени — Єлизаветою Чавдар, Ларисою Руденко, Михайлом Гришком, Борисом Гмирею, Белою Руденко, Євгенiєю Мiрошниченко, Анатолiєм Солов’яненком, Дмитром Гнатюком, Анатолiєм Мокренком. У Києвi її педагогом i духовною наставницею була Зоя Михайлiвна Гайдай, тут же Ламарi Чконiї присвоїли звання заслуженої артистки України.