Той самий будинок, якого не вистачає на всіх. (Михайла САЯНОГО)
Зміївщина — це казковий край і в прямому, і в переносному значенні цього слова. У переносному — тому що береги Сіверського Донця, устелені віковими лісами, вже самі по собі нагадують казку. А в прямому — тому що саме тут, за давнім повір’ям, жив ненаситний Змій Горинич, якому раз у рік мешканці тоді ще древньоруського містечка змушені були приносити данину з молоденьких красунь. Про цю та багато інших легенд сьогодні ще можна почути у місцевому краєзнавчому музеї. Але цій казці невдовзі може настати кінець, бо не вписалася у жорсткі реалії теперішньої руїни.
За тим же древнім повір’ям, Змій Горинич жив на височенному пагорбі, що й нині похмуро бовваніє над Сіверським Донцем у районі «курортного» Коробового Хутора. Цю гору називають «Зміїв курган». Місцеві жителі кажуть, що його господар видирався на самісіньку верхівку й грізно споглядав навколишній простір. Там же приймав вiн як данину й молоденьких дівчат, ненаситний хапуга вдоволено вигукував: «Гай дари, гай дари!». Емоційний захват лихого плазуна й досі залишається у назві села Гайдари, де нині живе всеукраїнський синоптик байбак Тимко. Більше того, Змію Гориничу зобов’язаний своїм гучним псевдонімом і письменник Аркадій Голіков, який у дитинстві тут прожив кілька років, випасаючи влітку овець. Кажуть, майбутньому літератору так запали до душі казкові слобідські краєвиди, що він згодом узяв собі псевдонім Гайдар.
Дивовижна історія Зміївщини, кожен куточок якої повниться самобутньою легендою, змусила не одне покоління місцевих ентузіастів мріяти про відкриття у райцентрі краєзнавчого музею. Проте «вибити» дозвіл нагорі вдалося лише 20 років тому місцевому історику–краєзнавцю Георгію Єрьоміну. Новий мистецький заклад розмістили на першому поверсі одного з найстаріших особняків Змієва замість шахового клубу, молодіжного центру та бібліотеки. Другий поверх як тоді, так і тепер займає дитяча спортивна школа.
Синтез духовного з тілесним, попри всю несподіваність такого поєднання, виявився цілком дієздатним. Принаймні обидва заклади мирно проіснували добрих п’ять років, поки у підвалі особняка не відкрили приватне кафе. «Я категорично виступав проти розміщення «питно–розважального закладу» під приміщенням, де вчаться діти, — каже директор музею Михайло Саяний. — Але маховик уже запущено».
Якщо вірити офіційним заявам, то музею наразі нібито нічого не загрожує. Принаймні влітку, коли зміївчани влаштували мітинг на знак протесту проти його закриття, голова райдержадміністрації Євген Мураєв запевнив, що подібні плани не відображені у жодному документі влади. Але водночас в одному зі своїх інтерв’ю керівник району повідомив, що його команда має намір переселити мистецький заклад до села Соколове. Там уже давно відкрито воєнну експозицію, присвячену знаменитій битві чехословацьких та радянських військ iз німецькими окупантами 8 березня 1943 року. Щорічний приїзд чехів та словаків на місця бойової слави своїх предків давно став знаковою подією для Харківщини. А останнім часом зарубіжні колеги зацікавилися Зміївщиною ще більше і не проти облаштувати у Соколовому Міжнародний музей з воєнно–патріотичної тематики.
Масштабність потенційного проекту, очевидно, і надихнула районну владу посилити діючу експозицію ще й краєзнавчими матеріалами, з чим категорично не згодні противники ідеї поєднання непоєднуваного. Тим більше що за таким кроком вони бачать не стільки бажання розбудувати військовий музей, скільки давній намір «очистити» розкішний особняк у центрі міста від неприбуткових закладів. Вочевидь, припускають краєзнавці, заробітки «питно–розважального закладу» переросли можливості підвалу й уперто рвуться нагору. Або, можливо, хтось впливовий теж не проти відвоювати й собі куток в одній iз найпрестижніших будівель міста.
Але як би там не було насправді, Михайло Саяний та його однодумці категорично не згодилися на переїзд. «Як можна розмістити районний краєзнавчий музей у селі, за межами райцентру? Хто його буде там відвідувати? — коментує ситуацію директор. — У кращому випадку — учні місцевої школи. Решта зможе приїздити лише за наявності транспорту і здебільшого у день Перемоги та 8 Березня — день битви під Соколовим».
Проти видворення музею з райцентру виступила і харківська інтелігенція. Зрештою, подія набула широкого розголосу, й місцеві керманичі вирішили внести серйозні корективи у свої попередні плани. Але нові пропозиції ще більше вразили своїм цинізмом. Михайлу Саяному запропонували переселитися на другий поверх... старої зміївської лазні. Така парильня мала ефект крижаного душу, бо асоціативна фраза «ідіть ви в баню» хоч і не була промовлена, проте звучала гучніше дзвонів. До того ж куток у занедбаній «купальні» виявився значно меншим за ту площу, яку музей має зараз. Мистецький же заклад, навпаки, потребує розширення, бо не вміщує у теперішніх стінах і третини своїх колекцій.
Після відмови на переїзд до лазні мистецькому закладу запропонували інше приміщення. Але те виявилося ще більш тісним, старим і незручним щодо розташування, ніж попереднє. Музейники знову сказали категоричне: «Ні» і тепер з новою силою відстоюють своє право залишитися в пристойному особняку і в історичному центрі міста, де й належить бути закладу такого рівня.
Усі, хто подорожував Європою, напевно, помітили таку приємну особливість: навіть невеликий населений пункт там обов’язково має свій власний музей. Із ним місцевому жителю легше відчути свою скромну причетність до великої історії й глибоко пройнятися почуттям власної відповідальності за той відрізок часу, у якому випала нагода прийти у цей світ. Саме тому музеїв ніколи не буває багато. Принаймні тих, що виплекані руками ентузіастів, закоханих у свою малу батьківщину. Саме так і створювався Зміївський краєзнавчий музей, де вже зараз зібрано 22 тисячі експонатів, переважна більшість яких через тісноту першого поверху зберігається у запасниках. Серед схованих цінностей — 300 художніх картин і навіть знайдена на території району нумізматична колекція, яка мiстить монети ще античних часів. Тож якби музейну проблему у Змієві вирішували не з огляду на місцевий бюджет або чиїсь приватні інтереси, а по–державному, центровий особняк міста, без сумніву, віддали б мистецькому закладу. Тим більше що району з розвиненою курортною інфраструктурою і не найбіднішому в області давно пора розжитися пристойною ДЮСШ, де б діти мали пристойні умови для заняття спортом і бодай один на весь район басейн iз душовими кабінками.
Переїзд краєзнавчого музею кардинально спортивну проблему району не вирішить. Більше того, захисники мистецького закладу переконані, що як тільки стіни особняка покине музейна експозиція, школу теж можуть переселити кудись в інше місце. Подібні прецеденти вже були. «Згадайте лише, як знищувалася Зміївська школа–інтернат, — каже Михайло Саяний. — Спочатку дітей порозпихали по сиротинцях України, а тим, що залишилися у Змієві, надали значно менше приміщення. Територію ж інтернату роздали під приватні садиби, а сам будинок з його підсобними господарськими будівлями був повністю розграбований». Звичайно, цього разу все може бути інакше, бо в місцевої влади вже є план вирішення проблеми ДЮСШ на іншій території. Але для долі музею, на жаль, це не дуже добрий знак, бо переїзд дитячого закладу, найвірогідніше, посилить атаки і на мистецький заклад.
Співробітники Зміївського краєзнавчого музею розробили три екскурсійні маршрути, що мають усі шанси ввійти до туристичного «Золотого кільця» України. Власне, шляхи–доріжки ними прокладено вже зараз, але якби їх трохи впорядкувати й допомогти рекламою, історико–культурна давнина району вже тепер регулярно поповнювала б місцеву казну. Той же «Зміїв курган» при фаховій популяризації і цивілізованому впорядкуванні зацікавив би всіх, хто виріс на оповідках про ненаситного Змія Горинича.
Любителі казок навряд чи оминули б і Свято–Борисоглібський жіночий монастир, куди вже зараз з усієї країни приїздять паломники вклонитися оновленій чудодійній іконі Спаса Нерукотворного. Навряд чи б залишилися байдужими організовані туристи і до руїн Свято–Миколаївського козачого монастиря, що входив до структури Запорізької Січі і садиби сестер Синякових, що зажив слави «Харківського Коктебеля» через численні гостювання митців–футуристів на початку минулого століття.
Є у Михайла Саяного і план розбудови самого музею. Було б добре, каже він, розмістити на першому поверсі саму експозицію, а на другому відкрити картинну галерею з дитячою художньою школою. На подвір’я ж, за його планом, можна перевезти кілька старих хат і облаштувати справжній слобідський хутір, де б варилися українські вареники й пеклися пиріжки. Тут же можна відкрити і перше у Змієві молочне кафе, бо влада максимально подбала про те, щоб городяни з усіма зручностями могли упиватися спиртним, а от справжньою ряжанкою чи пряженим молоком дітям поласувати ніде.
Чи збудуться колись ці плани, наразі сказати важко. До переліку мистецьких закладів, яким райдержадміністрація надаватиме цьогорiч фінансову допомогу, Зміївський краєзнавчий музей не потрапив. Чиновники вдали, що його не існує. Це краще, ніж переїзд до Соколового. Але ж ніхто не знає, яку «лазню» за ширмою ігнорування батьки міста приховали для музею тепер.
На сторінках нашої газети ми вже зустрічалися з відомим українським археологом і археозоологом, кандидатом історичних наук Олегом Журавльовим. Майже три десятиріччя своєї пошукової діяльності він присвятив давній грецькій колонії Ольвії, що неподалік мальовничого міста на Дніпровському лимані Очаків, овіяного звитяжною славою запорозьких козаків. >>
Минулого року, презентуючи у Запоріжжі книгу «Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву», письменниця Оксана Забужко висловила захоплення греблею Дніпрогесу, «довжелезним» проспектом Леніна (який щойно отримав назву Соборний). І зауважила: «Дивно, що у вашому місті немає пам’ятника Шевченку...» >>
Міжнародний скандал, що потихеньку розгорається у Львові, має всі шанси перерости на повноцінне протистояння наукових еліт з українською владою. Річ у тім, що київські чиновники «рекомендували» віддати Польщі цінний архів імені Оссолінських, що зберігається в Науковій бібліотецi імені Василя Стефаника, а польська сторона натомість віддасть Україні архів Наукового товариства імені Тараса Шевченка. >>
Усі ми прагнемо пізнати навколишнiй світ, їдемо в далекі чужі країни. Але часто забуваємо, що наша земля містить у собі багато нерозгаданих таємниць. Одне з таких таємничих місць розташоване на Черкащині — у серці загадкових трипільських земель. Журналiстка «УМ» відвідала цi трипільськi території й побувала в осередку культурної спадщини тих часів — історико-культурному заповіднику «Трипільська культура». >>
Вони нагадують паралельну реальність або Харків у минулому, гонористо проігнорований сучасністю. Варто звернути з тротуару центральних вулиць трішечки вбік, одразу перед очима з’явиться він — будиночок із дерев’яною верандою, яку догори обплів столітній дикий виноград. >>
Архітектори, члени Українського національного комітету Міжнародної пам’яткоохоронної організації ICOMOS, переконані — через новобудови, які руйнують історично сформований краєвид давнього Львова, місто може бути виключеним зі Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Це питання вже навіть було включено до порядку денного на минулорічній 37–й сесії Комітету Всесвітньої спадщини. >>
