Хата–музей Довбуша оточена дивами природи.
Серпневого вечора 1745 року у двір садиби селянина Стефана Дзвінчука у Космачі ввійшло троє людей. Цих гостей, судячи з усього, господар чекав, хоча й не був їм радий. Троє опришків прийшли покарати хитруватого ґазду за те, що той погодився співпрацювати з ненависними панами в одній делікатній справі. Дзвінчук заховався за міцними дверима зимівника і з рушницею приготувався до зустрічі з месниками. Найголовніший із трійці підважив двері дрючком і став на них тиснути, намагаючись проштовхнутися у сіни. Щойно заслона подалася, пролунав постріл...
Пораненого опришка звали Олекса Довбуш. Народний герой на той час уже встиг настільки налякати панів, що ті відчайдушно постановили: хто уб’є Довбуша, на все життя буде позбавлений усіляких повинностей, а панську землю, яку він обробляв, отримає у власність. Кілька селян, зокрема й Стефан Дзвінчук, пристали на пропозицію. Довбуша знайшли наступного дня далеко у лісі. Ще живого, повстанці прикрили його гіллям і залишили, вірогідно, щоб повернутися з підмогою. Рана була не смертельною, у руку або плече, але невдовзі він помер від втрати крові.
Зимівник, у якому поранили Довбуша, стоїть і тепер. У 1970–х роках його випадково відшукав Михайло Дідишин (Юсипчук), перевіз до свого подвір’я і прибудував до стайні. Цю хату на вулиці Довбуша, 17 у Космачі тепер знає кожен. Це одне з головних місць оглядин для туристів. За 30 із гаком років Михайло Дідишин створив тут Музей Довбуша, зібравши у ньому речі XVIII століття, частина яких справді належала видатному опришкові, а також зразки «природного» мистецтва.
Михайлові Дідишину 76 років, здоров’я вже не те, але відвідувачам ніколи в екскурсії не відмовляє. Каже, тільки за літо цього року нарахував понад 600 гостей, спраглих торкнутися легенди. У книзі відгуків — записи багатьма мовами. Про історію своєї цінної знахідки пан Михайло оповідає так: «Маєток того Дзвінчука не зберігся, зате лишилася хатка–зимівка, бо де він мав кусочок поля, там клали отаку колибу, щоби, коли косять траву, можна було зайти з–перед дощу. І, видите, у цій зимівці прожила жіночка, родичка того Дзвінчука, десь 106 років. У цій хатинці вона народила три дівчинки, які повиходили заміж. І вона казала, що ні одна з них дітей не мала, що то прокляття впало на її рід за те, що з її роду був убивця Довбуша».
Зроблена зимівка з кедрового дерева, що підтверджує її автентичність. Адже кедри для будівництва житла в Карпатах не використовують уже років двісті. Дідишин довго порається зі складною системою засувів на дверях. Пояснює: мусить надійно закривати хатку після того, як із неї серед білого дня викрали кілька цінних речей XVIII століття та ще й спробували підпалити будиночок.
Першу цікавинку музею Дідишин показує ще на порозі — давні двері з кедрового дерева риплять якось по–особливому, мелодійно. Кажуть, це одна з властивостей старого кедра — мати свій голос. У хатці тісно й темно, вона повна пам’яток, розставлених, на перший погляд, дещо безладно. Тут і стопа Довбуша — нібито відбиток ноги героя на камені, принесений селянами з Брустурів, і зразки космацької вишивки, і випалений самим Дідишиним портрет Марічки — за переказами, коханої ватажка. Найцінніше, звісно, — речі часів Довбуша: цівка рушниці, з якої був убитий легендарний опришок, його капелюх, скрині, кедрова бартка (топірець) тих часів, сумка, у якій він гроші носив. За одну лише бартку, якою український Робін Гуд покарав двох братів Мочернаків, Дідишин пропрацював півроку на лісозаготівлі. Каже, за деякі з цих речей йому пропонували дорогу іномарку. Але матеріального багатства Михайло Дідишин не потребує.
Окрема категорія предметів у музеї та на подвір’ї — маленькі шедеври природи. Дідишин полюбляє збирати гілки й корені химерної форми, перетворюючи їх на завершені образи. Тут ви зустрінете філософа, русалку, п’яницю, радянського «нюхача», жирафу, сцену Сотворення світу. Є також «гості з інших світів» — метеорити, камені з різними уявними візерунками. На наші захоплені вигуки Дідишин відповів скромно: «Це не я зробив, це природа. Я це знайшов».
У дворі перед музеєм стоїть кам’яний пам’ятник Довбушу, витесаний Дідишиним власноруч. Брилу, з якої зроблено скульптуру, понад 20 кілометрів тягнули з гір два трактори, причому довелося це робити вночі, інакше тракторист ризикував втратити роботу за таке поводження з «народним майном».
Самого Довбуша за радянських часів вважали «майже партійним», але коли Дідишин створив пам’ятник опришкові, до двору колекціонера завітали партійні функціонери... й дали йому два тижні на ліквідацію «свавілля». Скасувати свій наказ їх змусило «Радіо Свобода», яке рознесло по всьому світу звістку про подію. Отож пам’ятник відкрили 3 липня 1988 року в присутності багатьох представників інтелігенції, зокрема В’ячеслава Чорновола, майбутнього патріарха Володимира (Романюка), Михайла Осадчого, Зиновія Красівського, а також цілої армії працівників держбезпеки. Відкриття знімали на кінокамеру, але плівку потім забрали у КДБ, і ніхто її відтоді не бачив.
Загалом, тільки у Косівському районі, де розташоване село Космач, існує понад сто пам’ятників Довбушу. Зазвичай на такі монументи збирають гроші майже цілим селом, однак Дідишин створив свого кам’яного Довбуша самотужки.
На окрему увагу заслуговує сам Михайло Дідишин — хранитель і душа музею. Народився він 1934 року. Тоді більшість селян була неписьменною, головні знання вони отримували, важко працюючи змалку. Перший хліб Дідишин заробляв, будуючи із батьком хати, однак допитливий юнак дуже хотів учитися. Він таки отримав середню освіту, після школи служив в армії у Луганську. При військовому училищі закінчив курси фотографії і відтоді професійно займається цим видом мистецтва. Фотографував весілля, працював громадським кореспондентом у газеті «Радянська Гуцульщина». А Олексою Довбушем цікавився з дитинства.
Зізнається, що майже не має друзів, тому що настільки впертий, що «навіть якби втопився, то й тоді поплив би проти течії». Можливо, через це і не був у добрих стосунках із радянською владою, і та йому всіляко намагалася нашкодити.
Дідишин не курить, зовсім не п’є пива, а горілки може випити не більше ста грамів. Обоє його дітей — учителі у сільській школі, сам він доглядає чотирьох онуків. Називає себе наслідувачем Григорія Сковороди, прагне бути скромним у побуті й уникати багатства. Свого часу селянина запрошували до Гарвардського університету, аби він прочитав курс лекцій про Довбуша. Обіцяли, що на цьому збагатіє — саме це і налякало.
У його хаті сила–силенна книг, не минає і дня, аби він не провів бодай години за читанням. Пише вірші й історичні нариси, має одинадцять власних книжок. Але найулюбленішими називає три Книги Соломонових із Біблії. «Соломон був найбагатшим чоловіком, але сказав — я все це пережив і тепер можу сказати вам: збирання багатства — це ловлення вітру. Найбільша біда людини в тому, що вона не знає міри потреб своїх».
Як син природи, Дідишин добре знається на її дивах. На прощання подарував нам плоди клокички — кажуть, зернята з цього деревця є оберегами.
Загін Довбуша діяв вісім років — аж до його смерті. Про силу його загону свідчить один промовистий факт: головнокомандувач усієї Польщі Йосиф Потоцький вирушив сам на Гуцульщину на чолі двох із половиною тисяч вояків на придушення повстанського руху. Горами постійно нишпорив загін полковника Пшелуського зі 150 вояками, який роками вистежував Довбуша. Співвідношення військових сил було один до сотні. І, попри це, загін Довбуша з’являвся у найнесподіваніших місцях не тільки Івано–Франківщини, Буковини, Закарпаття чи Львівщини, а й навіть Тернопільщини. Опришки діяли випробуваною партизанською тактикою — вночі долаючи великі відстані, а вдень відсипаючись у безлюдних місцях. І атакували там, де їх ніхто не чекав. Однією з найуспішніших операцій було взяття укріпленого Богородчанського замку, в якому зберігалися великі цінності. Збиралася ватага навесні, а на зиму всі розходилися. Як правило, йшли на дальші села і наймалися до господарів, вдаючи із себе звичайних селян. Ніхто нікому не казав куди йде, аби на випадок провалу під муками цього не вивідали у побратимів. Довбуш навіть ночував завжди окремо від ватаги. Така обережність не раз рятувала його, коли загін потрапляв у засідку.
(Зі статті Олександра Гавроша «Таємниця Довбуша»).
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
