Ні–ні, я не помиляюся. І кілька скандинавських країн даремно ведуть тривалу суперечку (пов’язану не стільки з історією, скільки з туризмом і рекламою) щодо того, в якій саме з них народився свого часу Санта–Клаус, він же — Дід Мороз, він же — найближчий українцям історично і за ментальністю святий Миколай. Тому що насправді останній (реальний прототип обох вищезгаданих казкових персонажів) з’явився на світ у містечку Патара, що за шістдесят кілометрів на захід від сучасного турецького міста Демре. У давнину воно мало назву Міри Лікійські, і саме в ньому служив довгий час єпископом чоловік на ім’я Ніколаус, якого визнали святим за його надзвичайну доброту, відданість Богові та служіння людям.
Незвичайний від купелі
Поки автобус понад дві години мчав нас узбережжям Середземного моря від розкішної Анталії до захованого між кам’янистими ущелинами скромного Демре, екскурсовод Айлін повідала ось таку історію. Миколай народився в сім’ї заможного немолодого подружжя, яке все життя просило в Бога дитинку. І нарешті в них народився незвичайний синок. Стародавні перекази стверджують: ще малесеньким хлопчиком він годину простояв у купелі, де його хрестили, простягнувши рученята до Всевишнього, а в дні посту лише раз на день смоктав материнське молоко. В дитинстві та ранній юності він теж дуже відрізнявся від однолітків, бо фактично не цікавився спочатку забавами, а потім дівчатами. А вже в 19 років остаточно вирішив присвятити своє життя служінню Богу. Став монахом, відвідав Святу Землю, а відтак, завдяки Божественному Провидінню (детально переповідати ці події не дозволяє газетна площа), був посвячений в єпископи. Але найголовніше, що Миколай користувався величезною пошаною і любов’ю простого люду, тож за свої чудесні діяння ще за життя був визнаний святим.
Ось лише один випадок того, як Миколай, ще не будучи єпископом, врятував від ганьби та нещастя бідну родину. Якось він випадково дізнався, що один iз міщан у розпачі, бо не має приданого для жодної зi своїх трьох красунь–дочок, тож старша сестра навіть вирішила взяти гріх на душу і продати себе у дім розпусти, аби тільки влаштувати особисте життя молодших сестер.
Відтак уночі Миколай підкинув у будинок мішечок iз золотом із власного батьківського спадку, якого якраз вистачило на придане для найстаршої дівчини, а потім те саме робив ще двічі, тож усі три сестри змогли вийти заміж. Переповідають, що дари свої він кидав у будинок не через вікно, а через пічну трубу, тож вони потрапляли то в чобіт, то в панчоху, які сушилися в каміні. Звідти начебто й пішла світом традиція класти подарунки в декоративні чобітки чи шкарпетки. А на різдвяні свята легендарний єпископ одягав довгий сірий плащ iз капюшоном, щоб ніхто не міг його впізнати, і вночі обходив усі будинки найбідніших сімей, аби залишити під дверима солодощі для дітей. Про вже пізніші події, коли Миколай iз великим ризиком для себе виступив у ролі захисника трьох несправедливо приречених на смерть візантійських чиновників, йдеться у писанні Євстратія Константинопольського.
Очищення в «коридорі грішників»
Єпископом у Мірах Лікійських Миколай прослужив аж до своєї смерті, відтак був похований у стародавньому саркофазі, для захисту якого потім збудували невелику візантійську церкву, яку пізніше назвали іменем святого. А незабаром віруючі, які приходили поклонитися його праху, почали помічати, що після молитви в них чудесним чином починають зникати різні хвороби. Тож дуже швидко храм став місцем масового паломництва. І хоч самі мощі святого ще в 1087 році було вивезено задля безпеки (тоді християнські святині у цих краях переживали далеко не кращі часи) в італійське місто Барі, церква святого Миколая на його батьківщині залишилася святинею. Кажуть, у XIX столітті її було реконструйовано на гроші російського імператора Миколи I, який навіть хотів викупити цю землю у Туреччини, але російсько–турецька війна, що вибухнула, сплутала всі плани.
Тепер це, швидше, музей, але віруючі з усього світу приїжджають сюди, щоб просити у чудотворця допомоги. Із трепетом прикладають руки до вже порожнього саркофага і ступають «коридором грішників», який начебто допомагає очиститися від будь–якої скверни. Ну а турки не були б турками (вони, до речі, називають святого Миколая Ноель–баба, що в перекладі означає святий отець), якби не робили на всьому цьому бізнес. Тож неподалік церкви–музею нині розташовано кілька магазинів з іконами та талісманами вартістю від 5 до понад 500 доларів. Один з образків я привезла і до свого дому в надії, що в ньому таки живе дух доброго святого.
Двічі на рік — 19 грудня та 22 травня (на «зимового» та «літнього» Миколая) — у православному храмі турецького Демре правлять служби під егідою самого Константинопольського патріарха за участю священиків iз багатьох країн, під час служби освячують ікони та іншу релігійну атрибутику. А ще в цьому місті є аж три пам’ятники святому Миколаю — два оригінальних «світських», як передусім захисникові дітей, і третій, канонічний, біля стіни храму. Четвертий же — пам’ятник уже його казковому образу, Санта–Клаусу. 19 грудня, як і щороку, біля них буде особливо людно, незважаючи на те, що туристичний сезон зараз «мертвий».
Могили на висоті та підводне місто
Хто побував на батьківщині святого Миколая в сучасному турецькому місті Демре, той, можна вважати, побачив справжню античну Туреччину. Адже ця її частина була розташована в основному на території стародавньої малоазіатської провінції Римської імперії під назвою Лікія. Так ось, зовсім поряд з описаним вище храмом і є славнозвісні лікійські гробниці — некрополь, вирізьблений просто у скелі, що нагадує будівлі міста для живих людей. Рiч у тiм, що лікійці ховали своїх небiжчиків не в землі, а навпаки, намагалися облаштувати місця їхнього вічного спочинку якомога вище, бо вважали, що так їм легше буде дістатися неба. Причому, чим багатшою була людина, тим вище у скелі вирізали для неї останню домівку, прикрашаючи вхід барельєфами та іншими оздобами.
Поряд із батьківщиною святого Миколая є ще одна історично–культурна цікавинка Туреччини — повністю затонуле внаслідок землетрусу стародавнє місто Кекова. Сюди, як магнітом, тягне з усього світу тих, хто захоплюється підводним плаванням і водночас археологією. Адже руїни Кекова досі чудово проглядаються крізь прозору середземноморську воду навіть iз борту яхти. Але це вже зовсім інша історія...