Три голоси дона Сильвіо

Доля уряду Сильвіо Берлусконі вчора висіла на волосині: парламент мав вирішити, чи відправляти його у відставку. Нервовий день завершився для одіозного лідера перемогою — за результатами голосування Берлусконі залишається на посаді прем’єра. Але перемога не така переконлива, як хотілося б, адже політична криза в Італії триває. Опозиція, зазнавши прикрої поразки — для реалізації своїх намірів їй не вистачило якихось трьох голосів, — пообіцяла не здаватися і зробити все, аби змінити владу.

Ранкове голосування у Верхній палаті парламенту, куди правляча партія подала резолюцію про довіру уряду, занепокоєння у прем’єр–міністра не викликало. В Сенаті він має хоч і не надто переконливу, але стійку більшість. Так і склалося: кабмін підтримали 162 сенатори проти 135, ще 11 — «утрималися».

Тож вирішальним мало стати рішення Нижньої палати депутатів, де віднедавна Берлусконі має більше противників, ніж підтримки. Парламентська криза в Італії виникла після того, як улітку розпалася урядова коаліція: голова палати депутатів Джанфранко Фіні разом з однодумцями залишив партію Берлусконі «Народ свободи», утворивши власну політичну силу «Майбутнє і свобода для Італії». Фіні публічно розкритикував прем’єра, закликавши його піти у відставку, і відкликав з уряду чотирьох «своїх» міністрів. Представники «Майбутнього і свободи для Італії» в парламенті долучилися до інших центристських сил, які 3 грудня внесли на розгляд Нижньої палати проект резолюції вже про недовіру уряду Берлусконі. Ще раніше аналогічну пропозицію висунула лівоцентристська опозиція, лідер якої П’єрлуїджі Берсані пообіцяв «кістьми лягти, але домогтися відставки кабміну».

Сам Берлусконі, який з 1994 року вже тричі приходив до влади (також у 2001–му та 2008–му), напередодні голосування виступив перед обома палатами парламенту, запропонувавши представникам поміркованої опозиції підписати нову політичну угоду. Закликавши парламентаріїв «виявити політичну мудрість», прем’єр наголосив, що відставка уряду призведе до ще більшого ускладнення ситуації в країні. До такої самої думки схилялися й політичні оглядачі, зазначаючи, що, в разі позитивного голосування за вотум недовіри кабміну, опозиції немає кого запропонувати на зміну. Попри те, що впродовж усього періоду прем’єрства Сильвіо Берлусконі супроводжують гучні скандали — як політичні, так і сексуальні, — жоден інший політик не має в парламенті переконливої підтримки. Швидше за все, відставка Берлусконі привела б до формування технічного уряду, який керував би країною до наступних парламентських виборів.

До останнього моменту рішення палати депутатів залишалося загадкою. Більшість експертів ставили на те, що противники Берлусконі заручаться більшістю у два–три голоси. Проте не виключали, що в останній момент правлячій партії вдасться тими чи іншими аргументами переманити на свій бік кількох прихильників опозиції. До того ж двоє–троє парламентаріїв ніяк не могли визначитися з тим, до кого прихилитися. Вагалися вони до останнього, пропустивши перше коло голосування (яке відбувається відкрито: кожен депутат особисто підходить до спікера й чітко висловлює своє «за» чи «проти»). Врешті–решті аргументи прихильників Берлусконі виявилися вагомішими: за недовіру уряду проголосували 311 парламентаріїв, не підтримали відставку кабміну 314.