«Паперовий тигр» євроінтеграції

      Початок травня цього року став для Європи справжнiм святом солідарності європейських націй у справі побудови єдиного європейського простору. У загальноєвропейський дім увійшли 10 нових держав, а кордони Євросоюзу розширилися на Схід, до кордонів України...

      Ця подія викликає у мене суперечливі почуття. Ми поділяємо радість тріумфу з нашими сусідами, які наприкінці 80-х скинули ярмо комуністичного імперіалізму і чиї зусилля, надії й устремління нарешті знайшли своє втілення.  Водночас ця радість змішана з почуттям розчарування і гіркоти. Ми, українці, нашою історією, нашою героїчною боротьбою проти фашизму і більшовизму, табірними муками нашої інтелігенції довели своє право на гідне місце в сім'ї європейських народів. Не варто забувати, що саме українці до середини 50-х років ще продовжували вести збройну боротьбу за незалежність, тоді як в інших державах Східної і Центральної Європи встановилися прокомуністичні режими. Саме на долю нашого народу випали найбільші страждання, принесені нелюдською політикою більшовизму — голодомор 30-х і чорнобильська катастрофа.

      Тому вдвічі кривдніше чути слова декотрих близьких до влади українських політиків, що, мовляв, нічого нам нарікати на когось, мовляв, самі ми майже нічого не зробили для того, щоб нас сприймали як реальних кандидатів на вступ у Європейський  Союз. При цьому «ми самі» влада жодним чином  не відносить до себе, тобто до тих, хто приймає рішення, що суперечать євроінтеграційному курсу, під словом «ми», очевидно, мається на увазі весь український народ. Такий от, своєрідний, метод колективної відповідальності. Залишається посипати голову попелом, узяти торбу і повернути на Схід...

      Свого часу «великий керманич» Китаю Мао Цзедун назвав імперіалізм паперовим тигром — великий, «страшний», а користі мало, та й горить добре. Мені здається, що цей епітет цілком підходить для нашого євроінтеграційного курсу — 12 років «паперової євроінтеграції», балансування між Заходом і Сходом, 12 років втрачених можливостей.

      Прем'єр-міністр України Віктор Янукович нещодавно заявив, що Україні не варто намагатися потрапити в Європу «третім класом», що нагадує мені слова пролетарського поета-класика: «У советских собственная гордость — на буржуев смотрят свысока». У зв'язку з цим хочеться поставити запитання: «яким класом» потрапляють на Захід мільйони наших співгромадян, які змушені шукати гіркий хліб нелегального робітника, щоб годувати свої сім'ї? Втім подібні заяви можна пояснити прикрими почуттями, які охопили український політикум після відвертих заяв Романо Проді.

      Водночас виступи Президента України на саміті у Варшаві й останні інтерв'ю Прем'єра свідчать про певну тенденцію, яку останнім часом українська влада демонструє стосовно євроінтеграції. Мовляв, ви нас не хочете, так ми вам покажемо — наздоженемо і переженемо.

      Виникає, крім того, здивування, як ми збираємося «побудувати Брюссель у Донецьку чи у Львові», або, інакше кажучи, підняти рівень життя до європейських стандартів? Апологети «Азіопи» постійно твердять, що наш порятунок на Сході, в ЄЕП. Що, мовляв, інтеграція з Росією, Білоруссю і Казахстаном принесе нам незліченні блага, відкриє нові ринки, дозволить створити мільйони робочих місць. Усе це — «старі пісні про головне», а «головне» для Росії, ініціатора ЄЕП, це — відновлення економічного і політичного контролю на пострадянському просторі.

      Реально, за угодою про створення ЄЕП, ми маємо наддержавний орган із широкими повноваженнями і визначальною роллю Росії та дуже примарні економічні вигоди, примарні тому, що ці вигоди неможливо реалізувати при збереженні наявних цін на енергоносії в Росії й інших членів ЄЕП. Більше того, враховуючи, що ціни на енергоносії на внутрішньому ринку Росії на порядок нижчі, ніж в Україні, і що наш північний сусід проводить жорстку політику лобіювання інтересів власних виробників,  виникає небезпека, що українська промисловість не витримає конкуренції з більш дешевою продукцією з Росії. Результат — стагнація виробництва, скорочення робочих місць, падіння рівня життя.

      Розглянемо інший варіант. Припустимо,  Росія, що, втім, малоймовірно, погодиться постачати в Україну енергоносії за своїми внутрішніми цінами. Хто від цього виграє? Правильно — посередники, нафто- і газотрейдери, які ніколи не поступляться  своїми прибутками, які дозволяють їм будувати «Європу в Україні»... Для себе, зрозуміло. Як це відіб'ється на рівні життя населення України, залишається неясним.

      Так, економіка — значний, але аж ніяк не єдиний чинник євроінтеграційних процесів, але це, на жаль, не завжди розуміє нинішня українська влада. Адже «Єдина Європа» споконвічно народилася як ідея, як проект у головах європейських лібералів і гуманістів — Європа без війн і конфліктів, без національного і релігійного розбрату, Європа без кордонів. Тобто в основі євроінтеграції лежить заснована на ліберальних принципах ідеологія загальноєвропейського дому. Можна сказати, що у ставленні європейських політиків до євроінтеграції переважає прагматизм і ціннісний підхід. Для кожного європейця цінними є не тільки стабільність та економічне процвітання, а й загальноєвропейські ліберальні цінності й свободи. Найважливіше при цьому, і чого не хоче второпати наша влада, — суть і зміст європейської інтеграції для України не тільки лише в рівні життя і забезпеченні якихось матеріальних потреб. Зміст її в тому, щоб розмовляти з Європою  однією спільною  мовою — гарантування прав людини і забезпечення демократичних свобод.

      Ці настрої добре вловила політична еліта країн, як тих, що сьогодні приєдналися до Євросоюзу, так і тих, що розглядаються як реальні кандидати на вступ у ЄС. Якщо ми звернемося до політичної риторики східноєвропейських лідерів, то побачимо, що тут домінує ціннісний підхід. Популярним є ототожнення своєї нації з іншою Європою, тут варто пригадати гасло президента Польщі Олександра Кваснєвського «Я — європеєць». Важливою є також пропаганда ідей солідарності, мультикультуралізму, політичної і релігійної толерантності. Це ті принципи, що є візиткою політичного істеблішменту «бабусі Європи».

      На цьому тлі помiтним дисонансом звучать слова представників української влади про те, що інтеграція в Європу не є для України самоціллю, що нас у Європі цікавить, насамперед, рівень життя і матеріальний добробут. Звідси висновок — якщо є можливість досягти цього добробуту іншим шляхом, не потрібний нам ваш «загальноєвропейський дім».

      На наш погляд, подібна демонстрація «прагматизму» і закиди убік Заходу є вкрай недоречними в контексті останніх подій в Україні. Насамперед, йдеться про підписання угоди про створення ЄЕП і мукачівський «бєспрєдєл». У першому випадку ми демонструємо Заходу «спину», а в іншому — показуємо, до якої межі (або її цілковитої відсутності) ми можемо дійти в порушенні демократичних норм.

      Мукачівські події, як показує недавнє обговорення українських проблем у Раді Європи, є для Заходу індикатором падіння демократичної культури в Україні. Найбільшу тривогу в Європі викликає можливість повторення владою проекту «Вибори в Мукачеві» у загальноукраїнському масштабі під час майбутніх президентських виборів.

      У зв'язку з цим варто звернути увагу на такий момент: тільки перемога демократичного кандидата на майбутніх президентських виборах і наступна зміна влади в Україні підвищить наші шанси на успішну євроінтеграцію. Безумовно, результати виборів будуть мати вирішальне значення у визначенні Заходом своєї політики стосовно України на найближчу перспективу. Перемога проєвропейського, демократичного кандидата, без сумніву, стане поворотним пунктом, за яким повинні піти конкретні справи, реформи. Для нас, представників законодавчої влади, це, насамперед, полягає в рутині законотворчості, адаптації вітчизняного законодавства до європейських стандартів. Не можна розраховувати на те, що за наші благі наміри нас на руках внесуть у Європу.

      Повертаючись до питання про «побудову Брюсселя в окремо узятому Донецьку», хочу сказати — в України немає альтернативи євроінтеграційному курсу.  Сьогодні в умовах глобалізації економічний прогрес можливий тільки на інноваційному шляху розвитку, через входження в глобальні ринкові процеси. Економічна ізоляція не призведе до бажаного добробуту, як не призведе до нього економічний союз із державами, які живуть переважно за рахунок експорту сировини.

      Як політик і патріот я хочу сказати  мовою, зрозумілою моїм європейським колегам: «Місце України не в буферній зоні, а в єдиній, відкритій, демократичній Європі. Ми — європейці не тільки територіально, а й історично, культурно. Європа для нас — не казкова країна з молочними ріками і киселевими берегами, тут зберігається безліч проблем, тягар яких ми готові розділити. Це, нарешті, наш дім,  з яким ми так довго були розлучені».

Юрій ПАВЛЕНКО,

народний депутат України, голова Молодіжної партії України