Два тижні тому корейський мистецтвознавець Ману Д. Парк був на закритті найстарішої і найпрестижнішої восьмої Кванджу–бієнале сучасного мистецтва в Азії. У рамках «Арт–Києва» цей милий, усміхнений чоловік прочитав лекцію про культуру бієнале у Кореї. Оскільки в Україні давно точаться розмови, чи потрібна нам своя бієнале — виставка сучасного мистецтва, яка проводитиметься раз на два роки, хто її має організовувати та яку концепцію вона матиме, досвід Південної Кореї може стати у пригоді.

Перед галереєю на стільці сидить кремезний чоловік у вишиванці. Стурбована жінка витирає великі краплини поту з його чола. «Вже все пройшло. У мого чоловіка була гіпоглікемія. Сьогодні колотися не будемо», — каже пані Надія, дружина Володимира Койла, героя однієї з фотоісторій про діабетиків. Фотограф Олександр Чекменьов, який кілька днів провів із паном Володимиром, щоб зробити серію світлин про його життя, каже, що жодного разу не бачив, аби тому було погано: «Володимир — сильна й велика людина в усіх значеннях цього слова».

У Києві галереями і студіями фотографів «подорожують» нині двоє французьких фотохудожників — Бернард Мінір і Бруно Редар. Вони шукають проекти, цікаві роботи для масштабного Європейського фес­тивалю фотографії ню, який щороку проходить на півдні Франції, в містечку Арлі. Минулого року вперше на ньому виставлялися українці — Антон Соломуха й Ігор Гайдай. Тема наступного фестивалю — «Погляд на тіло». За порадою Соломухи, який давно мешкає у Франції, за «свіжим поглядом» французи приїхали в Україну. Гайдай і Соломуха уже працюють над серіями для «Погляду на тіло», але про ідеї не розповідають — забобони чи комерція, то вже їхня справа.

Минулої п’ятниці, 5 листопада, Одеський оперний театр, який уже два роки є епіцентром одного з найгучніших скандалів у культурній сфері України, отримав нового гендиректора. Ним стала Надія Бабіч, яка перейшла в Оперу з посади начальника управління культури й туризму Одеської обласної державної адміністрації. Курируючи культуру області впродовж 18 років, пані Бабіч як ніхто інший знає, який проблемний об’єкт їй дістався. Уже два роки у країні мусолиться тема про фінансові злочини у театрі, зловживання службовими обов’язками й саботаж творчої діяльності опери. За словами багатьох учасників скандалу, всі ці жахи уособлює Світлана Холденко, нині заступник директора, яка понад 30 років працює в цьому театрі. І ні кримінальні справи, у яких вона фігурує, ні громадський поголос не здатні похитнути її позиції. Очевидно, що за всім цим стоїть значно сильніша й впливовіша особа, ніж заступник директора Оперного театру з незакінченою вищою освітою. Чи вдасться з цим усім розібратися Надії Бабіч — питання риторичне, адже, якщо навіть пустити повз вуха плітки про мало не дружбу між Бабіч та Холденко, існує неспростовний факт: усе, що впродовж останніх років відбувалося в Опері, не могли не знати в управлінні культури області, оскільки до 2008 року Одеський оперний знаходився у підпорядкуванні обладміністрації.

Слава Гаррі Поттера таки не дає спокою вітчизняним письменникам — і молодим, і зрілим. Та чомусь мало хто з них зауважує, що існує й інший шлях до популярності серед дітей–читачів. Свій, оригінальний, неповторний — навіть на теренах фентезі: як–от у Марини й Сергія Дяченків, Галини Малик, Сергія Оксеника. Погляньмо, що виходить у тих, хто взорує передов­сім на заморські зразки.

Ідеальна рецензія на поетичну книжку мала б складатися винятково з цитат, адже саме вони, а не літературознавчі інтерпретації, найповніше показують і внутрішній світ автора, і ту ментальну стихію, географічну та часову, в якій він живе. Мистецтво критика полягало б у тому, щоб якнайточніше підбирати цитати та бути між них екскурсоводом.

Остання декада листопада обіцяє театралам дві цікаві події. Шанувальникам опереточних постановок із серіальними зірками в головних ролях можна не турбуватися — це точно не їхній формат. А от тим, хто любить вишукані театральні шаради, коли треба максимально мобілізуватися, аби не пропустити якийсь важливий режисерський посил, варто звернути увагу на такі моменти в афіші: 24 листопада у Міжнародному центрі культури і мистецтв «Жовтневий палац» відбудеться українська прем’єра спектаклю Андрія Жолдака «Життя з iдіотом», 26 та 27 листопада театр Meno Fortas показуватиме «Ідіота» Еймунтаса Някрошюса. Незважаючи на схожість у назвах цих двох вистав, першоджерела вони мають різні. Някрошюс свого «Ідіота» ставив за Достоєвським, Жолдака на виставу, яка була випущена в Національному театрі Раду Станка (Румунія), надихнуло однойменне оповідання російського письменника Віктора Єрофєєва.

«Цього року в нас два великі експерименти. Перший — замість класичного показу фільму на відкритті у четвер ми представили перформенс, що розширяє кордони сприйняття кіно: це проект «Люди як ми» відео–арт–художниці VJ Віккі Беннет, який раніше бачили й чули в опері Сіднея та центрі Помпіду в Парижі. Другий — підбірка документальних музичних фільмів «Музика.doc», — пояснює директор компанії «Арт–хаус Траффік» Денис Іванов. Особливість цьогорічного фестивалю полягає ще й у тому, що він проходить під знаком двох ювілеїв: саме «Нове британське кіно» вже святкує 10–річчя й 18 років виповнюється «Британській Раді» в Україні, завдяки якій сучасне мистецтво Туманного Альбіону стало доступне українцям. Отож до ювілею «Британська рада» та «Артхаус Траффік» підготували найкраще з найкращого.