Скоро — преміальні жнива. «Книжка року» завершує укладання номінаційних списків, «Книга року Бі Бі Сі» вже оприлюднила своїх номінантів, з’явилося і нове Положення про Шевченківську премію.

Як переконує історія світового мистецтва, свої перші кроки до сердець мільйонів театр робив у спорудах, що сьогодні відомі як амфітеатри. Найбільший з таких храмів мистецтв, римський Колізей, благополучно дожив до наших днів. З того часу театр не лише вдосконалював зміст і форму, а й експериментував з новими майданчиками для творчості. (Столичні театрали, наприклад, добре пам’ятають вистави «Яго» Віталія Малахова та «Ідіот» Андрія Жолдака кількарічної давнини: Віталій Юхимович примусив шекспірівських героїв з’ясовувати свої стосунки у басейні, а пан Андрій під час спектаклю водив акторів та глядачів Андріївським узвозом). Але, повертаючись після таких «разових акцій» до своїх гримерок, актори вкотре погоджувалися з тим, що театр повинен мати свій дім. Нехай невеличкий, але зі своєю енергетикою, історією, залаштунковими байками, інтригами — куди ж без них? — і хвилюючим закликом із гучномовця: «Актори — на сцену!»

Бувало, як не зайдеш до заваленого книжками кабінету Сергія Гальченка, так він одразу тягнеться до купи новинок й витягає чергового свіжоспеченого «Ко­бзаря». Майже автоматично розкриває на добре відомій йому сторінці й показує: отут збережено радянську цензурну купюру; онде — надруковано Шевченковий текст навіть із царськими пропусками; оце — нісенітниця у коментарі; а там — помилкове датування твору. Таких «Кобзарів», нашвидкуруч зладжених видавцями, на ринку безліч, — і всі вони адресовані насамперед школярам. Здавалося б, дрібні помилки, але ж ми знаємо, де ховається диявол.

На кінофестиваль «Молодість», окрім потужної позаконкурсної програми нового російського кіно, запросили найбільше гостей із Росії. Чого тільки вартують зустрічі з режисерами Володимиром Меньшовим, Олексієм Германом–молодшим, Андрієм Стемпковським, Вадимом Абдрашитовим, Кареном Шахназаровим. Кожен із них ділився власним досвідом: як вибирати сценарій, де шукати акторів, яке місце найкраще для зйомок, згадував про роботу із голлівудськими та європейськими зірками кінематографа. Автор 13 фільмів («Палата №6», «Вершник на ім’я Смерть», «День повного місяця», «Місто Зеро», «Ми з джазу», «Зимовий вечір у Гаграх», «Кур’єр»), письменник, генеральний директор «Мосфільму» упродовж 10 років, Карен Шахназаров приїхав до Києва не лише заради зустрічі з глядачами. Першим ділом він зустрівся з керівниками, які представляють кінематограф в Україні. За його словами, вони висловили бажання завітати з офіційним візитом на «Мосфільм», а це означає, що йтиметься про подальшу співпрацю.

У Києві завершився цикл концертiв пам’ятi видатного пiанiста, педагога, професора Нацiональної музичної академiї iменi Петра Чайковського — Всеволода Михайловича Воробйова (1925—2010). Три концерти вiдбулися в Малому залi НМАУ iм. П. Чайковського, й один — у Колонному залi Нацiональної фiлармонiї України.

Незважаючи на те, що гастролі Театру імені Шота Руставелі ніколи не підпадали під визначення «комерційні», підопічні Роберта Стуруа до Києва навідуються регулярно. І вже за традицією грають свої вистави на сцені Театру імені Івана Франка. А от про візит–відповідь «франківців» до Тбілісі художньому керівникові Української драми Богданові Ступці поки що доводиться лише мріяти. «Востаннє ми гастролювали у Грузії у 1986–му, — згадує Богдан Сильвестрович. — У рік, коли сталася аварія на ЧАЕС. Нас там тоді приймали, як братів. І навіть таксисти, дізнаючись, що ми з Києва, не брали грошей за проїзд». Ступка каже, що з величезним задоволенням оновив би свої позитивні враження про Грузію, а колегу Стуруа готовий приймати знову й знову. Заодно повідомив, що вистава «Цар Едіп», яку поставив грузинський режисер у Театрі Франка, — досі в репертуарі.