Країна партизанів

      У білоруських телерепортажах і передачах про велику Перемогу вражав надмір словосполучень «спроба фальсифікації історії». Про «фальсифікацію» говорив і президент Олександр Лукашенко, говорили натреновані перед ефіром піонери. Склалося враження, що ізольований від Європи Лукашенко в нагнітанні «переможного» сантимента шукає противагу сьогоднішньому європейському «братанню» і взаємопрощенню. Мета цієї риторики, можливо, і в тому, щоб виправдати нинішні злидні, мовляв, Білорусь і дотепер не може стати на ноги саме тому, що Друга світова війна завдала її господарству найбільший збиток порівняно з іншими державами Східної Європи. «Фальсифікацією» вважають аж ніяк не книги західних істориків, про які говорить президент, а брила страшної правди про війну в Білорусі, що стала надбанням громадськості ще за президентства Станіслава Шушкевича. Отож величезну кількість книг, досліджень, статей, мемуарів було вилучено з провідних бібліотек, позаяк вони переважно несли висновок: Друга світова мала всі ознаки війни громадянської.

      Білорусь — партизанський край. Територія, що стала як один під рушницю партизанщини. Територія сотень спалених разом iз людьми сіл, символом яких стала Хатинь. На початку 90-х заговорили, начебто прорвалося задушливе мовчання, про те, що каральні експедиції 30-річного маніяка Оскара Дирлевангера і його «Мертвої голови» стали наслідком безладних партизанських акцій, що зводилися до разових убивств солдатів вермахту. Ланцюгова реакція: убитий німецький вартовий чи обстріляний патруль — і заживо спалюється населення села, в околицях якого це відбулося. Міфом про грандіозну білоруську партизанщину Білорусь зобов'язана безпосередньо Микиті Хрущову і ХХ з'їзду. Міф цей покликаний був приховати явище, про яке зараз пам'ятають лише історики й очевидці: НКВС, що йшла по п'ятах за армією-визволителькою, у 1944-му знищувала «зрадницький народ», який просидів «під німцем». Знищували, не розділяючи молодих людей на «партизанів» і «непартизанів». Юнаків сотнями відправляли в табори — за наявності, зрозуміло, складу злочину у вигляді членства в Союзі білоруської молоді, дитячо-підлітковій організації, створеній у 1943 році під патронатом гауляйтера Вільгельма Кубі, організації, у якій, як сказала мені бабуся в селі Міхури, куди наш університетський курс їздив на картоплю, «вусі були, вусі як есць дзетки були, бо вусі дзетки в школу хадзили». На інших — тавро знедолених: на вчителях, що не залишили дітей і жили під окупацією в мороці розпачу, на людях, що працювали на відкритих німцями підприємствах для того, щоб мати пайок і не вмерти з голоду...

      ...І під час війни, і після офіційна пропаганда визнавала, що в Білорусі партизани контролювали 60 відсотків території. Микола Круковський, доктор філософських наук, свого часу начальник штабу партизанського загону, називає цей феномен природним стихійним національно-визвольним рухом, коли люди ідуть у ліс, щоб не терпіти диктатуру чужої армії. Ще один стійкий стереотип — про те, що партизанський рух у Білорусі виріс не «знизу», а став наслідком масового десанту з Великої Землі бригад ГРУ і НКВС — Круковський відкидає як антиісторичний. Партизанський рух у Білорусі нараховував 370 тисяч чоловік, корінне населення становило 90 відсотків. Численні агенти-розвідники, за словами пана Круковського, не знімали військової форми (якщо їх арештовували німці, вони могли вважатися військовополоненими, а не «лісовими бандитами», яких було наказано вішати на місці), обзаводилися дружинами. Їхня роль на білоруській території, окупованій німцями, зводилася до писання рапортів у Москву. «Спроба примазати цих покидьків до партизанщини», — так характеризує Микола Круковський міф про те, що білоруська партизанщина створювалася в Москві. Незаперечне тому свідчення — небажання, з яким із Великої Землі постачали сюди зброю, наприклад, десяток гвинтівок у бригаді з півтори тисячі чоловік було звичним явищем. Автоматів до самого 1944 року партизанам так і не надіслали.

      Сьогодні багато ветеранів-партизанів, прагнучи пояснити собі страшні репресії стосовно народу-партизана в перші післявоєнні місяці й наступні рік-півтора, схиляються до думки про те, що Сталін побоювався повторення «югославської ситуації». Адже, як і Білорусь, Югославія звільнила себе сама, тому Тіто, що витребував у Сталіна відносну незалежність, був кумиром білоруської післявоєнної молоді. «Радянська армія не звільняла Білорусь, — смутно сказав мені напередодні знайомий дід, що громив потім німців у рядах армії Андерса, — вона ввійшла сюди м'яко, як ніж у масло».