Історія на дотик

Реклама так безжально експлуатує слово «вперше», що його спонукальна потенція сильно підупала. А проте трапляються випадки, коли воно цілком відповідає своєму евристичному значенню. Як–от в анотації до книжок нової серії київського видавництва «Наш час» — «Українська мілітарна історія/Жива історія». Це справді нова тема на нашому видавничому ринку: книжки–реконструкції.

Реконструкція — нині модна фішка. Це захоплення історією на рівні конкретного відтворення минулого побуту: одягу, предметів щоденного вжитку, навіть тодішніх звичаїв, подиктованих тодішньою ж модою. Стрижнем цього модерного гобі є воєнна (мілітарна) історія. Підручники та історіографічні праці розповідають про події, котрі змінювали світ. «А як же все це виглядало насправді та зблизька?» — запитують автори нового книжкового напрямку.

Звичайно, є музеї, де вільно можна побачити всі ті атрибути колишнього повсякдення. Але там усюди таблички «Не чіпати!», котрі блокують відчуття причетності. Якось в одному музеї побачив своє віддзеркалення у настінному люстерку XVII століття — і по тому довкружні експонати ніби ожили, ніби визнали мене за «сучасника» і навіть імовірного «власника». Щось подібне, здається, відбувається з реконструкторами, які власноруч виготовляють аналоги музейних артефактів, а тоді — у цьому антуражі — проживають якесь інше, «попереднє» життя. І в цьому сенсі підназва книжкової серії «Жива історія» — цілком адекватна: на цих сторінках ми бачимо сучасників, яким удалося скористатися машиною часу.

Реконструкцію називають воєнно–культурною антропологією або експериментальною археологією. Вона, підкреслюють видавці, не має нічого спільного з театром та рольовими іграми за мотивами фентезі: «Реконструктори глибоко вивчають праці істориків та археологів, документи, літописи і мемуарну літературу доби, музейні колекції зброї, амуніції та побутових речей, портрети обраного для реконструкції періоду. Їхня мета — відтворити все, що тільки можливо, аж до найдрібніших деталей, нічого не вигадуючи». І це — з огляду на ілюстративну та текстову базу книжок — справді так. «Кольорова енциклопедія» — визначає анотація жанр цих видань. І це знов–таки відповідає дійсності.

Отже, йдеться про книжки Катерини Липи й Олексія Руденка «Військо Богдана Хмельницького» та про наступний випуск серії у розширеному авторському складі (С.Кузьмич, К.Липа, О.Писарєв, О.Руденко) «Союзники і супротивники: армії сусідів України у XVII столітті». Те століття позначене в історії Європи як суцільна війна. Одна лише «Тридцятирічна війна призвела до появи величезної кількості професійних солдатів». А це докорінно змінило попередній побут на всіх теренах, включно з Україною. Військовики знову (після Середньовіччя) стали привілейованою кастою. До них ставилися з повагою/пошаною навіть тоді, коли ті виконували, як на сучасний погляд, суто терористичні функції. Наприклад, так звані «лісовчики» — летючі кінські загони з асоціальних елементів (ті, кого не прийняла до товариства навіть Запорозька Січ), які певний час наводили жах на всю Європу. Ці українські шибайголови були настільки відомі, що навіть Рембрандт зобразив одного на своїй картині. До речі, про терміни: «Поняття «товариш» означало, що цей вояк є досвідченим майстром військової справи», — а не членом компартії, як це звучить нині.

Книжки містять таблиці битв, у яких зазначено, на чиєму боці тоді були українці: польському, турецькому, московському або й по обидва боки. Як справжні енциклопедії, вони подають інформацію, на перший позір розрізнену, але таку, що дає в сумі повніше уявлення про історію. Наприклад, такі деталі: перезарядження мушкетів (або «самопалів», основної зброї козаків) тривало 2 хвилини — і це визначало тактику бойових дій. Так само впливав на тактику і хронометраж рухів кримсько–татарських лучників — найчастіших союзників українців: вправний вояк випускав 12 стріл за хвилину, а віртуози стріляли одразу двома або й трьома стрілами.

Або таке: більшість тодішніх рушниць–«самопалів» приводив у дію колісний замок (як на сучасній запальничці), що його винайшов іще Леонардо да Вінчі. А звідки у козаків шаблі? Виявляється, потужним постачальником був вірменський квартал у Львові. Чи така ось деталька: московські військовики перші запровадили «рогатки»: списи, нанизані на каркас у вигляді їжака. Це призвело до «відмирання» цілої військової спеціальності — пікінерів. А далі ця оборонна технологія використовувалася аж до Другої світової війни — супроти танків.

Обидві рецензовані книжки дуже нагадують журнали мод. У кращому сенсі: яскраво, вигадливо і переконливо репрезентують військову моду XVII століття. Виявляється, тоді «козаки не носили червоні шаровари, а у плахтах ходили далеко не всі жінки». Червоні шаровари тоді мали лише артилеристи турецького війська. Військові однострої уперше запроваджені саме в арміях Оттоманської імперії та Шведського королівства. Турки, до речі, уперше запровадили і військовий оркестр. Дізнаємося також, що пернач та алебарда у ті часи уже втратили своє бойове призначення, а використовувалися як засоби оперативного зв’язку — їхніми формалізованими порухами керували боєм.

Діз­наємося також із цих книжок–реконструкцій про те, що курінний (взводний) отаман мав статусну шапку з опушкою хутра. І про те, що слово «кавардак» походить від назви страви, яку консервували у похід московські стрільці. А також про те, що короткий жупан тогочасної української шляхтянки мав назву «куртас» — чи не звідти пішли сучасні куртки? Головними ж законодавцями військової моди, звичайно, були гусари. Оскільки цей підрозділ польського війська був найбільш «бронезахищений», а відповідно й найвитратніший, там служили лише заможні шляхтичі. За те, що вони своїм коштом екіпірували себе, король дозволяв їм певні вольності в одностроях: приміром, жовті чоботи, яких не було ні в кого. Рецензовані книжки намагаються також розвіяти певні стереотипи. Скажімо, щодо тих самих «крилатих гусарів», яких малярі залюбки використовують у батальних сценах. «Попри усталену думку, в бою гусарія таких крил не використовувала», — їх одягали лише на парадах.

Третя книжка серії пропонує реконструкцію Ґрюнвальдської битви, яка відбулася за 300 років до раніше описуваних подій — 15 липня 1410 року. Тоді Річ Посполита (за чи не головною участю українців) на багато років призупинила європейську експансію німців. Старше покоління читачів, напевне, пам’ятає польський фільм 1960–х років «Хрестоносці» (за романом Генріха Сенкевича) про цю подію. У книжці Михайла Відейка «Ґрюнвальд. Хоругви зі сходу» — ви можете побачити максимально точні, а не «кіношні», образи тої баталії. Насамперед скажемо, що Ґрюнвальдська битва є однією з найцікавіших для реконструкторів: на відповідних форумах фіксують стотисячні перегляди. Так само привабливою є і сама дата події — реальна реконструкція Ґрюнвальда збирає понад 100 тисяч глядачів щороку.

У книжці М.Відейка, окрім візуальних образів, є чимало авторської інтерпретації історії, яка завжди (від цього автора) цікава. Ось він пише: «Із 90 хоругв союзницького війська майже половина, а саме 43, прибули із земель Русі» (хоругва — від 300 до 700 бійців). Або розказує про українців, котрі відзначилися під Грюнвальдом: Данилко з Русі, який носив за королем Владиславом стріли; чи Іванко Сушик із Романова, який одержав за звитягу два села у Галицькій землі. Про обрахунки економічної потуги українських зброярів під Грюнвальдом писати не буду — воно у книжці. Книжка М.Відейка привертає увагу ще й тим, що тут видавці не поскупилися на поліграфію і представили реконструкції у повний зріст — наскільки це дозволяє формат А3 (розмір «України молодої»).

І наостанок, коли вже зайшлося про М.Відейка. Він прокоментував суперове за задумом видання: А.О.Орльонов. «Картина «Кий з батьком приймають гунських послів. 450 рік» (Сер. «Історія України в картинах». — К.: Кріон). Видавництво замовляє художникові історичний сюжет, а історик «озвучує» його. Внаслідок маємо «результати багатьох наукових досліджень упродовж останнього століття... із великим ступенем достовірності». І все це — на двадцяти сторінках видання, яке пропонує екскурсію прадавнім Києвом.