«Театр, як і будинок, треба будувати свій»

У режисера Андрія Білоу­са, який у рейтингу най­перспективніших молодих майстрів театрального мистецтва сьогодні займає одну з провідних позицій, є дуже важлива для творчої людини риса. Поки одні його колеги роками тасують свої та чужі штампи, переносячи їх з однієї постановки до іншої, Білоус у кожній своїй виставі намагається бути оригінальним.

«90 відсотків того, що є в моїх виставах, зробили актори»

— Андрію, свого часу Едуард Митницький не прийняв вас на свій режисерський курс, а згодом запросив до себе в театр. Чи образилися ви тоді на Едуарда Марковича і як вам зараз працюється під його керівництвом?

— Так, нещодавно сам згадував цю історію, розказував навіть її своїм студентам — я зараз викладаю на курсі в Едуарда Марковича. Звичайно, був тоді розчавлений таким його рішенням. Мені хотілось бути режисером, я ні в чому іншому себе не бачив, а думка Митницького для мене важила дуже багато. За рік я таки вступив на режисуру, на курс до Володимира Судьїна, а цей пропущений час для мене не минув даремно. Займався своєрідною медитацією — опанував мистецтво кобзарства, навчався виготовляти народні музичні інструменти. Якось таки виборсався з усього цього і вже з іншим настоєм, іншою людиною прийшов до театрального інституту. Я зараз розумію, чому Митницький мене не зарахував до себе на курс, я сам себе тоді не прийняв би до інституту, бо був не готовий до цього. Тоді Едуард Маркович сказав нам усім: не переживайте, якщо зараз не вступите, той, хто має стати режисером, той ним стане. Так воно й сталося. На третьому курсі я поставив у навчальному театрі виставу «Украдене щастя», її подивився Едуард Маркович, йому сподобалося. І вже з третього курсу я почав ставити спектаклі в Театрі драми і комедії. Відтоді ось уже років вісім я тут.

— Ви маєте дві освіти — актора і режисера. Це допомагає в роботі чи заважає?

— В роботі режисера це, звісно, допомагає. Режисер мусить знати специфіку роботи актора, знати механізм цієї професії. Бо свою ідею він може виразити саме через актора. І для мене під час роботи над виставою актор — на першому місці, лише через нього я можу висловити все, чого прагну.

— А якщо актор дозволить собі забагато ініціативи, ви його підтримаєте чи наполягатимете на своєму режисерському рішенні?

— Саме тому, що я розумію природу акторів, ставлюся до них як до повноправних співавторів вистави. І вважаю, що кожен актор малює свою картину — я можу лише направити, допомогти йому розкритися. 90 відсотків того, що є в моїх виставах, зробили актори. Але тут, звісно, є певна поправка: для того, щоб вони це зробили, треба зорати поле, засіяти його, поливати, доглядати... Я дуже тішуся, коли актор гадає, що він щось придумав на сцені. Бо знаю, що він не міг цього не придумати, адже я вже це придумав раніше і підштовхнув його до того, аби він сам дійшов до цієї ідеї. А коли артист думає, що це він вигадав цю поведінку, жест, інтонацію, він буде їх любити і пестити. Тому що це вже його. А не якогось дядька, який прийшов і сказав: «Тут треба говорити тихо, а тут — голосно». Актор не повинен відчувати себе маріонеткою.

— Після якої вистави чи, можливо, ситуації або чиєїсь оцінки ви переконалися, що правильно обрали професію?

— Мушу вам зізнатися, що сумніви з цього приводу мене не полишали ніколи. Я й досі вважаю, що багато чого не знаю, вважаю, що є більш достойні за мене. І такого моменту, коли б я сказав собі, що вже повністю відбувся у професії, у мене не було.

«Колесо закрутилося, і зупинити його неможливо»

— Настільки легко ви обираєте п’єсу для майбутньої вистави?

— Це чи не найскладніший процес у роботі над спектаклем. Я, до речі, чую на свою адресу багато докорів, що обираю п’єси старі, нецікаві, класичні... Хоча насправді це не так. Тут відбувається по–різному. Буває, театри замовляють ту чи іншу п’єсу, і тоді ти вже починаєш шукати, що в цій п’єсі може зацікавити саме тебе. Але в основному до своїх п’єс я приходжу сам. Щось мене хвилює, я багато про це думаю, збираю інформацію, складаю уявлення, як це має виглядати, і коли відчуваю, що готовий говорити з глядачем на цю тему, шукаю матеріал, з якого виліпити свою ідею. Так трапляється, що сучасні п’єси не надто багаті на ті теми, які важливі для мене. А у класиці завжди присутні проблеми, співзвучні з тими, що хвилюють мене.

— Однією з найбільш резонансних вистав сучасного українського театру стала ваша «Сволота», де максимально загострені надскладні питання толерантності, терпимості, людської гідності... Яка доля цієї вистави сьогодні?

— Ця вистава зараз у репертуарі театральної май­стерні Андрія Білоуса «А.Бетка». Після того, як маріонеток залишив­ся без приміщення, «Сволота» опинилася на вулиці і тепер, щоб її показувати, винаймаю Малу залу Національного палацу «Україна». Тема спектаклю дійсно складна і для більшості глядачів непідйомна. Адже коли по телебаченню людина бачить якісь жорстокі вбивства чи жахи і її психіка не витримує, то вона завжди може перемкнути на інший канал. В театрі такої можливості немає, під час цієї вистави–шоку канал не перемкнеш. Мушу визнати, я настільки був захоплений тоді цією темою, що не зміг вибудувати спектакль так, аби вести свідомість глядача до головної ідеї спектаклю через дозовану емоційність. Я не можу сказати, що глядач не сприймає «Сволоту». Сприймає, але другий раз дивитися не прийде. І сусідові скаже: не ходи, бо там таке показують, що цілий тиждень тільки про це й думатимеш.

— Як і коли виникла ідея створити «А.Бетку»? І чому в назві театру присутнє таке претензійне словосполучення «майстерня Андрія Білоуса»? Ви вважаєте себе майстром?

— Ні, звичайно. Просто майстерня це що? Місце, де щось майструють. А майструвати можуть як майстри, так і діти. До того ж, назва «А.Бетка» і вказує на те, що це перші кроки, адже все починається з абетки. Мабуть, немає такого режисера, який би не мріяв про свій театр. І в мене із цього приводу теж є свої здорові амбіції. Але я ніколи не планував, що це станеться сьогодні, думав, що коли мені буде років сімдесят, от тоді держава про мене попіклується і, може, дасть мені під керівництво театр. А тут виникла ситуація, коли дві вистави, які тільки–но народилися, виявилися нічийними, без місця, де вони б могли жити. Окрім «Сволоти», була ще дипломна вистава «Валентин і Валентина» акторського курсу Олега Шаварського. Цей спектакль народжувався в такій любові, його так гарно сприймав глядач... Навіть стару виставу шкода, коли знімають, а тут спектаклі у, так би мовити, повному розквіті сил. Словом, прийшли до мене актори і кажуть: треба щось робити. А оскільки я себе вважаю відповідальним за свої спектаклі, почав думати, як усе це облаштувати, почав шукати приміщення... Ось так, можна сказати вимушено, і з’явилась майстерня. Винаймаючи залу, фінансово ми у постійному мінусі, але процес пішов, багато ентузіастів підключилося до цієї справи, які працюють за ідею — хтось малює афіші, хтось розповсюджує квитки, хтось працює над сайтом... Колесо закрутилося, і зупинити його вже неможливо. Так що це таке ярмо, яке я змушений тягнути.

— Не повірю, щоб цей процес не приносив вам задоволення...

— Так, окрім проблем, це ще й величезне задоволення. Зараз в «А.Бетці» плануємо випустити дві вистави. Оскільки одне з призначень майстерні — допомагати робити перші кроки у професії, то ці спектаклі ставитимуть студенти режисерського факультету. Плануємо дитячу новорічну казку. І випускаємо спектакль з робочою назвою «Абсурд», в якому будуть об’єднані п’ять студентських робіт.

«Якщо ти революціонер — створюй щось своє»

— А ви уявляєте свій театр років через десять, двадцять?

— Звичайно. Я є прихильником думки, що театр, як і будинок, треба будувати свій. Театр має виростати з того художнього напряму, який сповідує режисер. Коли ти стаєш на чолі вже сформованого театру, то треба мати звірячий характер, щоб його ламати, перекручувати, підлаштовувати під свої уявлення про те, яким він повинен бути... Я в цьо­му плані людина досить м’яка.

— Але ж має бути якась еволюція, оновлення, зміна поколінь у тих театрах, які вже працюють давно й успішно...

— Існують різні види театрів. Наприклад, наш Театр драми і комедії створений Митницьким. Театр і його художній керівник разом живуть, розвиваються, еволюціонують разом... Але є театри, які мають тривалу історію і для яких зміна поколінь точно не була б зайвою. Та я реаліст і розумію, що на даному етапі це неможливо. Хоча б тому, що зараз у нас дуже мало фахових режисерів, які б змогли очолити великий театр. А оскільки є люди, які вже опанували мистецтво керування тим кораблем, то нехай він уже собі пливе, аби не затонув. Якби були такі революціонери, які б змогли змести все і побудувати театр із чистого аркуша... Але, з іншого боку, якщо ти революціонер — створюй щось своє.

— Якою, за визначенням Андрія Білоуса, має бути ідеальна вистава?

— Режисура як наука не стоїть на місці, розвивається. Шлях до глядача шукати все складніше і складніше. Водночас треба випускати вистави, які були б цікавими всім. Скажімо, прийшла до театру сім’я. Батько любить футбол, мама — серіали, а донька — мистецтво. Режисер повинен знайти таку форму своєї постановки, щоб кожен із цих трьох дивився свою виставу. Умовно кажучи, хтось сприймає візуальний малюнок спектаклю, хтось краще розуміє сюжет, хтось відчуває його на емоційному рівні — ніхто не повинен нудьгувати. Режисер має прагнути, щоб вистава була багатошаровою. На цю тему зараз пишу наукову роботу. До речі, свого часу я поставив перед собою завдання зробити двадцять різних вистав у різних стилях. Зробив. Усі ходять, дивляться їх і не розуміють, а де ж справжній Білоус, чому в нього тут одне, а тут зовсім інше. А мені просто було цікаво опанувати різні стилі театру.

— Андрію, чула, вистава «Декамерон», яку ви репетирували в Театрі драми і комедії, призупинена...

— З «Декамероном» сталася така штука. Під час репетицій я відчув страшенний спротив колективу. Оскільки в нашому театрі багато віруючих людей, то для них історія про розпутних монахів виявилася неприйнятною. Я ж, повторюся, не з тих, хто звик ламати через коліно, тому вирішив відмовитися від цієї постановки. Можливо, поставлю «Декамерон» десь в іншому театрі.

— Тож якою буде ваша наступна прем’єра в Театрі драми і комедії?

— «Місяць на селі» Тургенєва. Прем’єра запланована на лютий–березень. Головні ролі репетирують Наталя Озірська, Анастасія Карпенко, Олександр Кобзар, Андрій Самінін, Микола Боклан, Лев Сомов, Неоніла Білецька...

ДОСЬЄ «УМ»

Андрій Білоус

Режисер Київського державного академічного театру  драми та комедії на лівому березі Дніпра, керівник театральної майстерні Андрія Білоуса, викладач режисури та майстерності актора Національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка–Карого.

Народився 28 квітня 1976 р. у Василькові Київської області.

Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка–Карого (освіту актора здобував на курсі Юлії Ткаченко, професії режисера навчався на курсі Володимира Судьїна).  

Лауреат Державної премії імені Олександра Довженка (2004, «Мамай»). Дворазовий лауреат премії «Київська пектораль» (2004, «Веселіться! Все гаразд!?»; 2005, «Жінка в пісках»). Переможець конкурсу молодих митців «Старт» 2004 р.  Переможець конкурсу «Бієнале актуальних мистецтв» (2005, «Украдене щастя») 

Вистави Андрія Білоуса ідуть на сцені Театру драми і комедії, театрів «Сузір’я», ТЮГ на Липках, Нового театру на Печерську, Миколаївського академічного театру музичної комедії.