Любіть свою армію

Побачив його у столичній «маршрутці». Втомлений погляд, погони підполковника і шеврон «Генеральний штаб Збройних сил України». Маленький «Богдан» забитий ущерть, просто перед носом у підполковника стирчить чийсь лікоть. Де дінешся — «всім треба їхати». Ловлю себе на думці, що от мине ще рік–півтора — і він стане полковником. Навряд чи його матеріальне становище дуже поліпшиться до того часу. Як ви уявляєте собі полковника? Горда постава, метал у голосі, верхи на коні з шаблею або на сидінні військового джипа, поруч iз водієм, або хоча б у чорній «Волзі» з тим таки водієм. Але аж ніяк не у «маршрутці» з ліктем перед носом. Для рядового солдата полковник — всемогутній. Цікаво, наскільки важко після оцієї от принизливої «маршрутки» морально випростатися і вийти перед радями бійців у іпостасі справжнього полковника, чи нехай поки що — підполковника?

Полковник... У нашій традиції — це голова обласної гетьманської адміністрації. Держава Богдана Хмельницького була поділена на полки, у кожному з яких полковник був сам як гетьман, що, зрештою, і призвело до Руїни. А що значить полковник у сучасному українському суспільстві? Спускаєшся в самий низ інтернет–сторінки Міноборони, в розділ «Вакансії». Міністерство оборони оголошує конкурс на заміщення посади начальника Національного університету оборони, головного військового вишу. «Штатно–посадова категорія «генерал–полковник», посадовий оклад 2270 грн.». Щоб стати генерал–полковником треба присвятити себе війську на все життя — і то не факт, що, врештi–решт, вийде. Кілька десятків років служби, гігантська відповідальність за тисячі людей у твоєму підпорядкуванні і оклад у дві тисячі гривень. Поганий солдат, який не хоче стати генералом. Танкіст першого контракту має в середньому 1200 гривень. Але він може тішити себе думкою, що за 25 років він дослужиться до генерал–полковника й отримуватиме вдвічі більше. Річ не в тому, що в генерала–полковника є ще доплати і премії, яких набирається не менше за оклад, а в тому, що депутат Верховної Ради, який за визначеням ніколи не відповідає ні за що, має базовий оклад 6 109 гривень. І він теж має премії й надбавки, а також регулярно бере участь у марафоні «натисни кнопку «так як треба» й отримай мільйон».

Хто винен? Генерали? Депутати? Якось на виставці новітніх досягнень українського військово–промислового комплексу, де кілька десятків технологій були взагалі свiтовими ноу–хау,тележурналіст підходить до організаторів виставки, і перше запитання: «Скажитє, а отето всьо, оно нам нада вобщє? На нас же бліжайшиє десять лєт нікто точно нє будєт нападать...» От і відповідь.

Журналіст знає, що «нада», знає, що нас iз вами не цікавить, що наші конструктори створили найкращий у світi літак, що після довгої перерви поновлюються стрільби з багатьох видів зброї, як минає день українського вертолітника в Ліберії чи лікаря в Афганістані. Такі речі з’являються в обмеженій кількості ЗМІ. Натомість подія на кшталт нещодавнього вибуху на десантному кораблі «Кіровоград» миттєво розходиться по всіх телеканалах і газетах. «О, знов щось натворили!» — хором лунає по цей бік телеекранів. Ми не потребуємо від свого війська, як і від себе самих, досягнень і перемог, а лише чекаємо, коли чергова ракета влучить у житловий будинок чи вибухне ще один склад боєприпасів. А чиновники як виразники волі народу, затверджуючи оборонний бюджет, дбають, щоб ми регулярно мали це «видовище».