Дехто навіть не здогадувався про каліцтво красуні Емілії.
«Якщо до мене переставали ходити наречені, я втрачала смак до життя і впадала в депресію, — розповідає «УМ» Емілія Мефодіївна, — я вже тричі була заміжньою, виростила сина, який подарував онуку Ганнусю. Останній чоловік помер кiлька років тому, але я ще не втрачаю надію зустріти нове кохання!»...
Емілія Мефодіївна народилася в російському місті Омську. Їй було лише три рочки, коли сталася біда. Сім’я Емілії тоді жила на маленькому сибірському полустанку, за два метри від будинку проходила залізниця. Одного разу Міля зі старшою сестричкою гралися у дворі, як раптом товарняк зійшовi з рейок і один iз навантажених вагонів вискочив просто на дітей. Сестра загинула відразу, а Мілю витягли з–під уламкiв ледь живу. Лікарі ампутували дитині ноги до колін, а праву руку — по плече. Але навіть вони не вірили, що після перенесеної на операційному столі клінічної смерті дівчинка буде жити. На їхній подив, Міля швидко одужувала. Та нові реалії життя на протезах викликали в неї сльози на очах: дівчинка занурювалася в депресію, відчуваючи свою неповноцінність.
Як згадує Емілія Мефодіївна, батько тоді їй сказав: «Доню, треба жити далі. Твої рани загояться. Головне — не опускати голову. Померти ми завжди встигнемо, треба жити та радіти кожному дню. Тобі ще будуть заздрити, адже ти в мене — розумниця!».
У лікарні для п’ятирічної Мілі зробили спеціальні дитячі протезики. Міля вчилася ходити заново. Кожен крок давався з болем. Проте бажання жити і жити нормально змушувало дівчинку кожен день робити своєрідний подвиг — ходити!
Слово «молодець» звучало в простій сільскій хаті по сто разів на день. Тато й мама постійно говорили маленькій дівчинці: «Як ти добре ходиш на протезиках!», «Яка ти розумниця!». Тому Міля швидко забула про колишні страждання й почувалася цілком щасливою дитиною. Коли пішла в перший клас, подружилася з дівчинкою, яка, окрім звичайної школи, відвідувала ще й музичну. Мілі теж захотілося грати. Тато відразу купив для дочки фортепіано. То було перше здійснення заповітного бажання...
Згодом дівчинка й справді перестала почуватися неповноцінною: записувалася у всі можливі гуртки і студії, бігала з подружками на лижах, обожнювала танці, відвідувала театри, вечорами сидiла у друзів. «Тоді війна тільки закінчилася, в кожній родині хтось загинув, півкласу — сироти та вихованці дитбудинку, а мій тато мене балував, як тільки міг. Я відчувала себе принцесою!» — згадує дитинство Емілія Мефодіївна.
Пересуваючись на протезах, дівчина закінчила школу, потім — університет. І скрізь вона посміхалася людям, а у відповідь бачила таку ж саму доброзичливу реакцію. Ніколи й ніхто не насміхався над її каліцтвом. А віра в себе допомагала їй з оптимізмом дивитися в майбутнє.
«Зі своїм першим чоловіком я познайомилася... на танцях, — згадує Емілія Мефодіївна. — Я чи не щодня з подружками «бігала» в міський клуб. Мені навіть ночами снилося, як я кружляю у вальсі. Я тоді була молода, цікава. І ось одного разу місцевий парубок Вітя, який працював електриком на заводі, запропонував провести мене додому. Ми розговорилися. Виявилося, що в нас багато спільного в інтересах і поглядах. Почали зустрічатися. Ось так і спалахнуло перше кохання. Через два місяці ми вирішили одружитися і подали заяву... Може, родичі й відмовляли його від одруження з калікою, але мені в очі ніхто нічого поганого не говорив. Пiсля мого 18–річчя ми одружилися»...
Весілля було скромне, але молодята так кохали одне одного, що не звертали уваги на побутові дрібниці. Віктор ні в чому не відмовляв коханій, допомагав, піклувався про неї. Жінка завагітніла, й обоє були цьому раді. Але стався викидень. Це була трагедія для обох. Почалися довгі походи по лікарнях. У якийсь момент жiнцi стало страшно, що вона знову завагітніє і цей жах повториться. Тоді вона вирішила, що сімейне життя не для неї. Незважаючи на вмовляння чоловіка, вирішила подати на розлучення. Після розірвання шлюбу Віктор ще довгий час відвідував колишню дружину й просив повернутися ...
Минуло три роки. Емілія Мефодіївна влаштувалася працювати диктором на Омському вокзалі. Щоб потрапити на це місце, їй довелося витримати великий конкурс. Роботодавці прослухали голоси більше п’ятдесяти дівчат, перш ніж обрали саме Мілю...
А якось подружка Галочка познайомила Емілію зі своїм братом Сашком. Це був серйозний, добрий хлопець. Саша чудово знав про фізичні вади Мілі, але все одно покохав. Вони побралися.
Емілія ризикнула завагітніти вдруге. Вагітність була важкою. Однак турбота чоловіка допомагала їй долати труднощі. Сашко сам прав білизну і готував їжу. Незабаром Емілія народила здорового малюка, якого назвали Олегом. Однак незабаром почалися проблеми: Сашко почав випивати, і колишні почуття охололи. Емілія подала на розлучення, бо не хотіла, щоб малюк бачив батька в такому стані. Після розлучення молода жінка залишилася одна з крихіткою на руках. Але і в цій ситуації вона не зламалася: працювала, отримувала хорошу на той час зарплату, до того ж мала пільги як інвалід.
«Я завжди прагнула виглядати гарно й модно, — продовжує свою розповідь Емілія. — Чоботи носити не могла, тому надягала суконні черевички на підборах. Пам’ятаю, було в мене пальто, поверх я накидала блакитну китайську пухову хустку — вигляд мала просто шикарний. А от фарбуватися ніколи не любила».
Коли синові було два роки, жінка нарешті зустріла чоловіка своєї мрії, з яким прожила більше 30 років разом. Віталій був молодшим на три роки і працював першим помічником капітана на військовому судні. При погляді на 23–річного кучерявого красеня завмирало не одне дівоче серце. А він обрав Емілію. Познайомилися вони зовсім випадково: одного зимового дня молода мама йшла додому з магазину і несла важкі сумки з продуктами. Було дуже слизько. Раптом Емілія підсковзнулася і почала падати. Продукти вивалилися просто на сніг. Але в цей момент вона відчула, як її підхопили дужі чоловічі руки. Незнайомий хлопець допоміг піднятися, зібрати сумки і запропонував провести додому. А коли прийшли — несподівано з’ясувалося, що вони сусіди — живуть в одному будинку. Віталій дізнався, де працює його нова знайома, і став приходити в гості. Вони розмовляли, дізнаючись усе більше і більше один про одного. Емілія розповіла новому приятелю про своє життя. Два місяці хлопець ходив до Мілі в гості, а потiм запропонував руку i серце. Заздрісники шепотіли: «Такий видний хлопець, а за жінку без руки і обох ніг узяв!». Та Віталій їх не слухав, бо кохав Емілію по–справжньому!
Перше, що він зробив — забрав її з рідного Омська, де зима триває майже півроку. Молода пара разом iз маленьким Олегом оселилася в грузинському місті Поті, на березі теплого моря. «Як же я буду тут без мами?» — бідкалася спочатку молода жінка. «А я навіщо?» — дивувався чоловік.
Коли одного разу протези молодої жінки поламалися, чоловік возив її по місту у візку. Люди підходили і запитували, що сталося з дружиною капітана. До того ніхто не підозрював, що в красеня–моряка може бути безнога дружина!
А молоді жили душа в душу. Одна лише мрія залишилася нездійсненою: Віталій дуже хотів дитину, але Міля вже не наважилася вдруге на цей крок...
Коли Союз розпався, Віталій вирішив повернутися в Україну, в Херсон, звідки був родом. Родині довелося обміняти розкішну квартиру біля моря на крихітну на дев’ятому поверсі в одній iз херсонських багатоповерхівок. Тоді ще більш–менш справно працювали ліфти, та й Віталій завжди був поруч. Але п’ять років тому його не стало. Ліфти відключили через брак запчастин. І залишилася Емілія Мефодіївна сама в чотирьох стінах спорожнілої квартири.
«У сімейному житті я була щасливою жінкою, — каже завжди оптимістично налаштована Емілія Мефодіївна. — Мене любили всі три мої чоловіки. Вони буквально носили мене на руках, пестили й оберігали від життєвих проблем. Чому вони всі так мене любили? Напевно, якщо Бог чогось позбавляє людину, то щось обов’язково дає їй узамін. Інакше неможливо було б жити. Я вміла розташувати до себе м’якістю і добротою. Вірші писала, малювала, любила танцювати. Читала багато, зі мною їм ніколи не було нудно. Я не звикла до самотності. Тому дуже хотіла б зустріти людину, яка була б моєю справді другою половинкою».
«Мамо, тобі пора заміж», — якось сказав Емілії Мефодіївні син. «Ой, давним–давно пора!» — віджартувалася пенсіонерка. Олег проігнорував її іронію і дав у газету оголошення про знайомство. Перший телефонний дзвінок нареченого застав господиню зненацька, вона довго не могла зрозуміти, хто говорить і що від неї хоче. «Тепер–то вже звикла», — сміється жінка.
Судячи з кількості листів, які щодня надходять на адресу літньої жінки, самотньою вона не залишиться. Їй пишуть чоловіки з усієї України. 65–річна господиня не зраджує своїм звичкам: вона змінила зачіску, знову сіла за швейну машинку — вирішила поновити гардероб. «Прокинься від порожніх мрій!» — намагаються іноді протверезити Мілу подруги. «Але це мені говорили все життя, — відмахується пенсіонерка. — Справжня жінка завжди повинна жити очікуванням щастя».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
