Що проросте із «Чорної ріллі»
Торік виповнилося сто років від народження й п’ятдесят років від дня смерті Степана Бандери. Ці круглі дати вкотре додали пристрастей до політично–історичних суперечок, які ще довго точитимуться навколо цієї одіозної постаті, але для широкого загалу Степан Бандера так і залишився людиною–загадкою. Наблизити героя до його нащадків спробував актор і режисер, художній керівник театру української традиції «Дзеркало» Володимир Петранюк. У його п’єсі «Чорна рілля, або Любов і смерть Степана Бандери» немає політики, але є дуже багато моментів, рекомендованих для індивідуального осмислення. А вистава, презентована днями в театрі «Дзеркало», взагалі спершу наштовхує на думку, що глядачам запропонують зворушливу мелодраму: затишна кав’ярня, притишене світло, музика Луї Армстронга, миловидна пані клопочеться біля барної стійки, статечний пан заходить із дощової осені і замовляє чорну каву... Тут він згадуватиме своїх жінок, Юлю, Анну і Ярославу, порівнюватиме себе з сичем, який живе в криївці, «в світі поза штучним цукром і білявкою Барбі», і зізнається: «Я відчуваю сердечну маячню, але не знаю іншої дороги». Історія розгортається у двох часових площинах — минуле і сучасне — хоча автор окреслює конкретну дату цієї зустрічі в кафе: 15 жовтня 1959 року, Мюнхен, останні часи життя героя.