Франція: «же т’ем» скінчився

За останні 35 років у Франції був тільки один президент, який не зміг утриматися на посаді на другий термін. У 1974–му молодий Жискар д’Естен увірвався в кабінет, проголошуючи нову еру французької політики, обіцяючи модернізувати державу і країну. Та попри жвавий початок, семирічний термін д’Естен завершував на спаді своєї популярності: далася взнаки економічна криза та розкол у таборі правих сил. На наступних виборах 1981 року Жискар програв висуванцеві опозиційних соціалістів Франсуа Міттерану.

Нинішній очільник П’ятої республіки Ніколя Саркозі має всі шанси повторити долю д’Естена. Причому в такому разі він керуватиме Францією на два роки менше, адже після ініційованої тодішнім главою держави Жаком Шираком конституційної реформи 2000 року термін повноважень президента було скорочено до п’яти років. Рейтинг чинного президента стрімко знижується, і, як свідчать соціологічні дослідження, дедалі більше французів висловлюють готовність проголосувати на наступних президентських виборах 2012 року за лівих. Якби обирати довелося зараз, найімовірніший суперник Саркозі в другому турі — нинішній голова Міжнародного валютного фонду соціаліст Домінік Стросс–Кан виграв би з «рахунком» 59 проти 41 відсотка.

2012–й він уже програв?

Французькі журнали рясніють заголовками на кшталт: «Президентські вибори 2012: він уже програв?». Серед тих, хто підтримував Саркозі, від полів та фабрик до паризьких салонів шириться розчарування. За даними політолога Паска ля Періно,11,5 мільйона виборців, які проголосували за чинного президента у 2007–му, не підтримали його партію «Союз за народний рух» на регіональних виборах цієї весни. «Же т’ем» (я тебе люблю) — уже в минулому.

Навіть у таборі правих немає згоди. Колишній прем’єр–міністр Домінік де Вільпен започаткував власну партію, щоб прибрати до рук голоси «голлістів». Попри сподівання, Саркозі не додало, а, швидше, зменшило його популярність вигнання із Франції циган, яке спричинило справжню бурю в Європі. Дехто з урядовців відкрито висловив свою незгоду з ініціативою президента — зокрема, міністр закордонних справ Бернар Кушнер, який уже натякає на готовність піти у відставку.

Та чи не найбільше позиції Саркозі похитнули кроки, нібито спрямовані на боротьбу з економічною кризою. Масові страйки у Франції почалися ще навесні, і з настанням осені цей рух набирає все більших обертів. Сьомого вересня висловити незгоду з його політикою на вулиці країни, за різними оцінками, вийшло від 1,1 до 2,7 мільйона французів. Вчителі, залізничники, поштарі, робітники та представники багатьох інших професій протестували проти підвищення пенсійного віку з 60 до 62 років та скорочення робочих місць. Це був найбільший одноденний страйк за останні роки. Профспілки вже запланували нові — ймовірно, ще масовіші — акції протесту.

За прогнозами фахівців, до 2018 року французький пенсійний фонд постане перед дефіцитом у 42 мільярди євро, тож без реформи не обійтися. Але в очах громадян, які з ностальгією згадують, як 1983 року соціаліст Міттеран знизив пенсійний вік із 65 до 60 років, її ініціатор Саркозі є фактично особистим ворогом. І готовність президента ухвалювати непопулярні рішення в інтересах держави може стати для нього вирішальним іспитом. Любов виборців він уже навряд чи поверне, зате принаймні зможе заспокоїти прихильників, показавши, що не втратив сміливість.

Його університети

«Половина зі зробленого була розумною. Іншу половину було або зроблено погано, або не зроблено взагалі», — оцінює роботу президента економіст Жак Дельпла, що працював на Саркозі. Серед досягнень фахівець називає спрощення трудового законодавства та зменшення податків. Також Ніколя поступово піднімав мінімальну зарплатню відповідно до інфляції і при цьому не обмежував владу профспілок.

Одна з реформ Саркозі стосувалася французьких університетів, які давно потребували змін. У Франції найкращі випускники шкіл намагаються потрапити до елітних вищих навчальних закладів, так званих «гранд еколь». А ті, хто все–таки навчається в університетах, часто отримують дипломи, які є непотрібними в реальному житті. Тож система університетів повільно занепадала.

Нині ж 51 з 82 університетів скористався можливістю автономії, яка дозволила їм наймати власних лекторів, встановлювати зарплатню, шукати приватного фінансування та змагатися один з одним. Це вдихнуло в систему вищої школи життя, і французькі науковці, які раніше охоче виїздили працювати закордон, потягнулися на батьківщину.

Решта президентських започаткувань Саркозі була далеко не такою успішною. Вимога знизити націнки в ресторанах до 5,5 відсотка призвела до сутичок з Європейською комісією та коштувала платникам податків 2,4 мільярда євро на рік. Завершилося все тим, що ресторани мали знизити ціни лише на сім страв із меню, але половина з них не зробила і цього.

У спробах привернути прихильників Ніколя Саркозі вдається до крайнощів. Акція з виселенням ромів перетворилася на національну драму, а висловлювання Саркозі з цього приводу межували з ксенофобією. Та на цьому президент, який колись очолював міністерство внутрішніх справ, не зупинився, і тепер ініціює зміни до законодавства, які дозволятимуть позбавляти громадянства натуралізованих мешканців Франції, якщо вони поставили під загрозу життя полісмена. Щоправда, всі ці кроки мають підтримку у правих колах.

Шукайте жінок

Ще одним випробуванням для рейтингу Саркозі став так званий «скандал Бетанкур», який спалахнув улітку. 87–річну Ліліан Бенаткур, спадкоємицю компанії «Л’Ореаль» і одну з найбагатших жінок Франції, звинувачують у нелегальному фінансуванні партії нинішнього президента та ухилянні від сплати податків. Одним із фігурантів цього скандалу є нинішній міністр праці Ерік Верт, який під час виборчої кампанії Саркозі відповідав за збір коштів. Через нього власниця «Л’Ореаля» нібито передавала «Союзу за народний рух» чеки на великі суми. Після приходу Саркозі до влади дружина Верта (Ніколя на той час обіймав посаду міністра бюджету і контролював податкову адміністрацію), працювала на Бетанкур і нібито допомагала їй приховувати від держави мільярди євро. Попри звинувачення, Ерік Верт залишається на посаді міністра.

А цими днями французи обговорюють іще одну, не надто приємну для президента, новину: вихід книжки журналістки Бесми Лаурі «Карла: Таємне життя». Це скандальна біографія дружини Саркозі Карли Бруні, в якій перша леді постає таким собі «Дон Жуаном у спідниці». Видавництво «Фламмаріон» стверджує, що представники президентської адміністрації неодноразово намагалися отримати екземпляр біографії до її виходу, однак це їм не вдалося. Сама Бруні відмовилася давати Лаурі інтерв’ю. Зате випустила власну, альтернативну біографію — «Карла і кар’єристи», в якій щиро розповідає про будні дружини президента і виглядає повним антиподом героїні «Таємного життя».

Бесма Лаурі описує свою героїню так: «Карла живе в 16–му окрузі Парижа (а зовсім не в Єлисейському палаці) в оточенні численного персоналу. Вона замкнена в золотій клітці й далека від дійсності. Карла байдужа до французів і піклується лише про свій імідж, який хоче покращити будь–яким коштом. Вона не стільки розумна, скільки хитра. Каже, що має ліві погляди, але ніколи не висловлюється з актуальних подій. Політично вона стала тягарем для чоловіка».

Звісно, Франція — не США, де сумніви в моральних чеснотах першої леді й тим паче самого президента можуть назавжди поховати його політичну кар’єру. Але на тлі всіх інших неприємностей навіть така «дрібничка», як зайве нагадування про бурхливу молодість його вже тре­тьої(!) дружини, може виявитися для рейтингу Саркозі вирішальною.