НедоЄвропа

Любов до географії

      Відтепер українці ще міцніше замислилися над своїм улюбленим парадоксом: чому ми є на Європейському континенті, але не є в Європі? Поночі з 30 квітня на 1 травня гуцули з Рахiвського району, може, й подалися у гори молитися до стовпа, вкопаного в самісінький географічний пуп Європи, і закликали в свідки дух Романо Проді, припрошуючи його жестами не відцуратися цієї хоч дерев'яної, але незаперечної обставини нашої європейськості. Однак президент ЄС у ту годину саме пив добре шампанське у Дубліні, пив і не відволікався на нашу далечінь. Євросоюз тієї ночі розширився, й Україні стало не те щоб боляче, а прикро.

      Ці хворобливі відчуття втраченості і наші невдачі ведуть початок від дбайливо виплеканого політиками та інтелектуалами міфу про виняткову геостратегічну важливість України. Почалася його культивація ще за Президента Леоніда Кравчука, коли на стіл перших переговорів із ЄС ми клали тільки географічний атлас і, пальцем підказуючи своїм візаві, де ондечки і Дніпро, і кручі, і як ним (Дніпром) рухатися з варяг у греки, і де пролягав Шовковий шлях, а нині — лежать нафтогони, доводили, що без України Європа буде неповноправною, неубезпеченою від російських негараздів, а як понесе з України у синєє море кров ворожу — отоді тримайсь, Європо, лишень торби для лиха підставляй. Послідовною у справі «географізації» української ролі в Європі була й зовнішня політика часів раннього Кучми. О, ця ейфорія самозахоплених розмов про Балто-Чорноморську дугу, Центральноєвропейську ініціативу, про особливу роль України як центральносхідноєвропейського (!) регіонального лідера. А ця щирість обурення від принизливої перспективи стати невдовзі між Великою Європою та російщиною країною-буфером, країною-бампером, країною-прокладкою! Адже ми сподівалися на значно більшу й визначнішу роль, яку неодмінно пророкувало Україні її природне розташування на мапі.

      У ту епоху Україна підписала два визначальні документи — Хартію про особливе партнерство з НАТО й Угоду про партнерство та співробітництво з ЄС. І це було єдиним, на що «ненька» спромоглася. Адже в 1997 році, коли ще не висохли чорнила під УПС, Україна не кліпнувши й оком надала розкішні преференції на ниві свого автомобілебудування південнокорейському концерну «Деу», що стало першим тривожним дзвінком для наших потенційних європартнерів, а на їхні резонні нарікання було відказано, мовляв, СОТ, ЄС із його УПС та інші поважні абревіатури нам не указ, позаяк ми велика, самостійна європейська держава і маємо свої мізки, співмірні з географічним розмахом. Де зараз «Деу», цей малоуспішний, але надто дорогий епізод нашого «економічного державотворення»? Правильно, десь у Сеулі на куличках. А Європа стоїть поруч, уперлася грудьми в наші Чоп та Ягодин.

      Словом, коли треба було робити політику, Україна захоплювалася географією. Але знання з цього предмета виявилися неактуальними. Останніми європейцями, хто поштиво ставився до географії, були Ів Кусто і Тур Хеєрдал.

      Наша Вітчизна сьогодні, даруйте за кумедність аналогій, — мов Попелюшка після балу, сидить на уздоріжжі і журиться, обнявши свого гарбуза: вона просто надто захопилася антуражем і місцем дії, тому не пильнувала за часом, який має підступну здатність видозмінювати речі та явища. Її екзистенційному пошуку свого нового місця у зміненому світі навряд чи допоможуть заїжджі у ці хащі бородаті єврокомісари, бо на запитання заблудлої «Де я?!» якийсь дядько Солана примирливо відповість: «Та в Європі ти, в Європі. Тільки не плач, дєвочка», — і випещеною долонею лагідно погладить по вишиваному чепчику.

Європа в паранджі

      Політика настільки вступила в суперечність із географією, що з розширенням ЄС, яке поглинуло дотеперішнє, і без того примарне поняття «Центральна Європа» в розмаїтій 455-мільйонній масі євролюдей, Україна втратила привілей називатися європейською державою. Змінилася «картярська» гра. Адже сам термін «Європа» асоціюється з ЄС, відповідно всі терени, що опинилися поза її об'єднаним кордоном, — це неЄвропа, недоЄвропа чи — в кращому разі — Східна Європа. Проте як же може існувати Східна, якщо політичне поняття «Західна Європа» стерто з ужитку (бо ж «Європа» це ЄС, а яка зі Словаччини чи Литви «Західна Європа»)? Така природа інтелектуального і культурного шоку, який Україні належить якщо не вирішити, то бодай пережити.

      Це болісне питання спалахує безліччю підпитань, у багатті яких може спалити мізки не один хоробрий олов'яний солдатик. Наприклад, чому і за якими ознаками магічна лінія розлому пролягла саме так і — вочевидь — переміщуватиметься за кілька років, уперто оминаючи Україну? Набір критеріїв відповідності «справжніх будівничих» нової Європи отій самій новій Європі настільки об'ємний, наскільки й гнучкий, так що Україні нескладно віднайти шпарини для своїх образ. Корумпованість владної верхівки? А подивіться-но на екс-президента Литви Паксаса! Рівень життя і рівень освіти? Поїдьте краще в оточене кукурудзинням румунське село! Поділяння цінностей європейської культури та демократії? Пардон, значить, ви ніколи не гуляли завулками Стамбула! А саме ж Румунію та Туреччину в панегіриковій заяві на честь розширення ЄС назвав Романо Проді реальними претендентами на вступ до ЄС, тоді як для України, за його словами, мовленими в Дубліні, місця в Євросоюзі не залишилося. Скидається на те, що Туреччина, європейськість якої обмежується видноколом з вікна султанського палацу Топ-Капі до Босфору, буде в ЄС, а Україна чухатиме спину російському ведмедю. Якщо цей абсурд пiслязавтра стане реальністю, то ми врешті усвідомимо потаємні критерії поділу континенту: в недоЄвропі восени ходять по гриби до лісу, навесні садять картоплю і весь рік лаються по-російськи, а в Європі всього цього не роблять, бо першому і другому і, в принципі, навіть третьому (а щонайбільше — копанню бульби) заважає паранджа.

Сила нехотіння

      Існує, втім, й інший вимір, дуже важливий, якого не уникнути в наших розмірковуваннях, — самовизначення. Висловлю крамольну думку: Україна й українці ніколи не хотіли бути в Європі. Ми не вміли хотіти цього ТАК, як, скажімо, Польща і поляки. Я буцімто хотіла, хотіли мої друзі і ще мільйонів десять українських шанувальникiв європейських цiнностей. Решта жили як живеться, без орієнтирів та мрій про «світле майбутнє», і телевізор не зомбував їх принадами інакшого, європейського, життя. Чому? Які механізми спрацювали на те, що євроінтеграція впродовж десятиліття залишалася предметом для дискурсу серед еліти, але не стала рушієм політичних прагнень? Це ще одне не з'ясоване досі питання, почасти загадкове, навіть попри існування цілком резонних зносок на потужний «російський фактор».

      Україна, отже, глибинно, масово, ментально ніколи не прагнула по-справжньому стати частиною Євросоюзу. Через це сьогоднішні прогнози здаються цілком закономірними: Україна ніколи не буде в ЄС. І не тільки тому, що 48-мільйонну державу випихає звідти один Проді.

      Важкість самовизначення поза Великою Європою і поза Росією (куди, слава Богу, Україна все-таки не хоче вливатися) стала, як не парадоксально, свідомим вибором нашої Вітчизни. Навряд чи, на мою думку, осіння зміна влади в державі суттєво і швидко вплине на нашу маргінальність і спрямує український зовнішньополітичний вектор у якомусь конкретному напрямi. А поки не плач, Україно, не плач — світ усе одно не побачить твоєї сльози.

      Європа, слід зауважити, теж доклалася до того, аби Україна залишилася сам на сам зі своєю невизначеністю: і в кращі для реалізації єврокурсу часи (1997—1998 рр.), і в гірші, і в найгірші (2001—2003 рр.) ЄС не спромігся випрацювати чіткої політики стосовно України. Брюссель, наче Дарвін чи Остап Бендер, покладався на жорсткий природний відбір: порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. Відтак, попри всю одіозність, правим виявився Леонід Кучма, резюмувавши минулого тижня: «Ми Європі не потрібні». Тільки до чого тут метафори про «тореадорів з Європи» і «молодих бичків з України»? Леоніде Даниловичу, беріть вище: Україна, виходить — загадкова держава, таємничіша за Росію, бо з Росією Європа знає що робити — її треба сторонитися, а з Україною — не знає. Ми — країна, від бриля до сандалет просякнута гоголівщиною: чотири поети, три мислителі, дві гілляки, одна відтята голова (ну так, ще кілька металургійних заводів і демонічний кризовий менеджер), а над усім цим полотном — містичне трансвікове чекання, коли ж то зацвіте папороть. Хіба ні?

«Ми пойдьом другім путьом»

      Несподівана, хоча кумедна розрада в цій ситуації: ми зрозуміли, що Президент Кучма все-таки українець. Виступаючи минулого тижня на Європейському економічному саміті у Варшаві, він закликав ЄС визначитися з датою, коли той зможе прийняти Україну, бо ж «найгірше — це невизначеність», а щодо України, то «ми готові чекати й 50 років». Цей блеф зворушив дослідників національного менталітету, бо вкотре засвідчив: усі без винятку українці — народ надзвичайно терплячий. Себто можуть чекати на чудо і півстоліття, а хто не діжде благоденствія — ну що ж, земля пухом... До слова, Кучма виявився терплячішим за самого себе, адже три роки тому він привселюдно обіцяв, що до 2010-го Україна підпише План членства в ЄС.

      Утім Україна не збирається прийти в Європу ні за 6, ні за 50 років. Залишивши «стратегічний курс» як ширму своїй невизначеності, наша держава лаштується до інакшого, власного «специфічного шляху євроінтеграції», що базуватиметься, за Кучмою, на «внутрішніх перетвореннях». Навряд чи за цією тезою стоїть грунтовно осмислена й аналітично відпрацьована зміна зовнішньополітичної тактики, однак проартикульована двічі Президентом Кучмою, Прем'єром Януковичем, а також відповідальними за євроінтеграцію від уряду — віце-прем'єром Азаровим та від МЗС — заступником міністра Чалим, вона привертає пильну увагу. І якщо чоловік з прізвищем Азаров у нас не викликає жодних підозр у патріотичних сантиментах, то виступ пана Чалого в журналі «Бізнес» засмутив багатьох моїх колег, адже Олександра Олександровича вважали одним із тих нечисленних урядовців, хто до останку вперто стискав у кулаках два прапорці — синьо-жовтий і синьо-зоряний, єесівський; його втома і чутки про скоре призначення послом у Лондон лише підсилюють враження про крихкість останніх бастіонів євроінтеграційного курсу України. Щодо новітніх зовнішньополітичних одкровень згаданих можновладців, то особливо зачіпає коментар голови уряду: «Українцю однаково, чи є Україна членом ЄС, чи ні, головне — рівень життя», — так начебто Віктор Федорович нас усіх міщанами обізвав.

      Дивовижно, але тепер і сам Леонід Кучма відтворив думку, якою чотири роки тому в кулуарах якоїсь конференції шокував мене один високоповажний міністр, відставлений Президентом саме за «надмірну прозахідність»: єврокурс Україні необхідний як орієнтир для досягнення економічних, соціальних, демократичних стандартів ЄС, але досягнувши такого рівня розвитку, Україні невигідним буде вступ у Євросоюз. (Наразі це відсилає нас до згаданого вище припущення, що українці, навіть прозахідні, насправді не хотіли вливатися в ЄС).

      Отже, «внутрішні перетворення», «специфічна євроспрямованість», будування всередині себе чогось буцімто європейського — словом, «пєрєстройка»? При цих намірах зринають з пам'яті і дискусії 90-х на тему України як нейтральної, позаблокової держави, і дещо пізніші амбіційні плани стати регіональним лідером, утворення ГУУАМ. Для першого в нас уже не вистачає наївності, для другого — авторитету в регіоні. Навряд чи сьогодні хтось знає, який шлях обере Україна. Натомість незаперечним видається, що всі баталії, не виключено, драматичні, які відбуватимуться в ЄС упродовж наступних десятиліть, Україна спостерігатиме через кордон.