Чемпіонат «привидів»

Вони працюють за лінією фронту, в тилу противника. Перш ніж відправляти будь–який великий підрозділ у будь–який район, треба знати, чи є там противник і які в нього сили, а за потреби — і нейтралізувати штаб, дістати таємні документи, виловити «язика». Усім цим займаються загони військових розвідників, які є скрізь — від танкових і до повітряно–десантних частин. 7 вересня, в день свого професійного свята, розвідгрупи 8–го армійського корпусу (8 АК) не відпочивали, а зовсім навпаки, у виснажливих маршах, засідках, навісних переправах через ріку та на мінних полях визначали, хто найкращий серед них.

Битва за торт

На територію 240–го Центру підготовки, розташованого в Житомирській області, потрапляємо другого дня з чотирьох, упродовж яких триває змагання. Учора розвідгрупи долали 30–кілометровий марш. Під дощем, змоклі до нитки, з наплiчниками вагою 30—35 кілограмів плюс особиста зброя, а в кого — й рація. Не дивно, що, як розповіли нам інструктори, на фініші всі втомилися, а хтось і взагалі ледве йшов. Сьогодні день вимагатиме не так витривалості, як уміння. У програмі — облаштування засідки на лісовій дорозі, проходження мінного поля, розвідка населеного пункту й подолання гірської річки. Так–так, на полігоні є й «гірська річка», та про це — згодом.

«Сьогодні вийшло сонце, і в них з’явився блиск в очах», — каже, дивлячись на підопічних, полковник Олег Камкамідзе, начальник розвідки цілого 8–го армійського корпусу. І справді, сліди вчорашніх поневірянь по розвідниках важко помітити, стримано жартують, недовірливо поглядають на журналістів. «Світитися» — це точно не для них. На старт виходять десять розвідгруп по вісім чоловік. Якщо один iз бійців вибуває — нараховують штрафні бали, якщо вибуває четверо — групу знімають.

«Найкраща група отримує перехідний кубок, решта — перехідні вимпели, — розповідає полковник Камкамідзе. — Крім командного заліку, є ще особистий — ми визначимо найкращого командира розвідгрупи, снайпера, гранатометника, радіотелеграфіста. Крім кубка, бійці найкращої групи отримають... торт, яким і відсвяткують свою перемогу». Титул захищають минулорічні переможці — група 54–го Окремого розвідбатальйону. У спину дихають група 95–ї Аеромобільної бригади та 1–ї Окремої танкової бригади. Група прикордонних військ цього разу поза конкурсом: вони приїхали подивитися, аби наступного року вже взяти участь самим.

На змагання зібрані найкращі, тому в нормативи всі вкладаються на «добре» і «відмінно». Проте вкластися в потрібний час — далеко не все. Завдання треба виконати чітко, правильно і якісно. Склад груп змішаний: є і контрактники, і строковики. Причому контрактники в деяких питаннях підготовлені краще, мають більший досвід, адже служать уже рік, два або й три. Є й учасники миротворчих операцій у Косово та Іраку.

На час змагань — усі живуть у лісі, не в казармах і навіть не в наметах. «Відколи вчора о шостій годині ранку був старт змагань, вони прибули сюди, організували собі ночівлю, тут вони снідають, обідають і вечеряють», — розповідає полковник Камкамідзе. Їжа — сухий пайок.

Полювання на «бобика»

Журналістську компанію чіпляють на «хвіст» групі з 72–ї Окремої механізованої бригади. У «зірки екрану» тут ніхто не пнеться, але наказ є наказ, хлопці погоджуються за умови, що не плутатимемось їм під ногами. «Для розвідника головне — уважність, — каже Назар, боєць «нашої» розвідгрупи. — Треба дотримуватися правил маскування. Головне — залишатися не поміченими. Якщо, наприклад, через населений пункт шлях два кілометри, а в обхід — п’ять, то ми не зрізаємо, а обходимо».

Перше завдання — засідка. Лісовою дорогою їде «бобик» iз водієм та пасажиром, які «нічого не підозрюють». Одним влучним пострілом чи малопотужним підривом авто треба зупинити, витягти з нього пасажирів і забрати таємні документи. Після цього сам «бобик» мінують.

Тут оцінюють непомітність засідки та швидкість, з якою її проводять. Аби все спрацювало, аби ніхто не зчинив галас чи не встиг по радіо повідомити, що трапилося, нападники мають діяти максимально злагоджено, а при цьому ще й тихо. «Якщо розвідник почав стріляти — це вже не розвідник, а звичайний піхотинець, — каже полковник Камкамідзе. — Машину треба захопити так, щоб ніхто й не здогадався і довго не помітив її зникнення».

Смуга «сюрпризів»

Десять хвилин ходи полігоном — і ми на наступній точці, де вже чекають «господарі» — сапери 95–ї Окремої аеромобільної бригади. Щоб здати точку «мінно–вибухові загородження» на «відмінно», треба пройти їх за 40 хвилин. Це настільки виснажливо, що за ці 40 хвилин люди часом втрачають кілька кілограмів ваги.

Прокладати дорогу по мінному полю коштує неймовірного напруження нервів і зору. Розвідники наламують патичків і рвуть бинт на смужки. Патичками той, хто йтиме перший, промацуватиме перед собою ґрунт і позначатиме шлях. Решта мають іти за ним суворо слід у слід. Смужки тканини вішають на розтяжки, які вдалося помітити.

Перший крок — перший «сюрприз». «Ще не налаштувалися», — коментує поруч лейтенант Євген Небибко, командир взводу інженерно–саперної роти 95–ї ОАМБр. Він — автор мінного поля, оцінює роботу хлопців, але водночас виклик і для нього — чи знайдуть? «Знайти дуже важко, — каже лейтенант. — Ми використовували для розтяжок прозору рибальську місінь, або місінь–«хамелеон», яка міняє колір під колір місцевості. Якщо на неї не падає пряме сонячне світло, виявити її практично неможливо. Очі напружуються, розвідник втомлюється і може припуститися помилки. На їхньому місці я б змінив того, хто попереду». Особливість людського ока така, що горизонтальну розтяжку воно одразу помічає, а якщо натягнути її по діагоналі, то набагато важче помітити, пояснює сапер. Також складно помітити, якщо її натягнуто на висоті метра і вище, часто буває, що розтяжки чіпляють не ногою чи рукою, а якоюсь частиною спорядження чи антеною радіостанції.

На підтвердження його слів за кілька хвилин лунає вже другий, сильніший, оглушливий вибух. Дощ iз грудок і піску падає на голови розвідникам і журналістам. Пахне смаленим. «Якби там було під’єднано фугас, та ще й зі шрапнеллю — один цей вибух забрав би половину групи», — каже лейтенант Небибко. На його прохання нам приносять пристрій, схожий на той, на який щойно наступив розвідник. «Виготовити пастку дуже просто, рецептів достатньо навіть в інтернеті, — каже Євген Небибко. — От приклад: дві дощечки, пластикова пляшка, кілька цвяхів, листок фольги і кілька дротиків. Під’єднуємо ще елемент живлення і заряд — маємо пастку». Нога наступає на дощечку, пластикові «пружини» прогинаються, цвяхи торкаються фольги — електричне коло замкнулося. «Виявити таку пастку теж майже неможливо, — зізнається підривник. — Я закладав їх при сонячному світлі, а коли сутенiло, вже самому було важко зорієнтуватися».

Місто–привид

На величезній території 240–го Центру підготовки підрозділів досить велику площу відведено під тренування майбутніх миротворців. Є й «містечко» з вуличками, «школою», «ринком», «церквою», «мерією», все це обладнано з колишніх складів і підписано англійською.

Саме в цьому місці «наша» група проводить розвідку населеного пункту. «Розвідку самих будівель не проводимо», — каже інструктор. Група має швидко й непомітно «пронизати» містечко наскрізь, а потім повернутися й позначити на карті будинки, дороги й позиції противника, які вдалося помітити. Місто — складний терен, воно не проглядається, ворог може вискочити з–за будь–якого рогу. Група ділиться на двійки, що рухаються трьома паралельними напрямами, прикриваючи одне одного та роззираючись навколо й запам’ятовуючи обстановку. На сторонній погляд підготовка триває довго. Проте кожен має знати свій маневр. На зворотній дорозі з одного будинку лунає автоматна черга. Група припадає до землі й відстрілюється, під прикриттям решти бійці один за одним відходять. На короткому «брифінгу» після цього кожен розповідає, що бачив, а командир складає карту й опис. Рухаємося далі...

У горах Житомирщини

Мальовниче озеро на полігоні має скелясті береги і... справжній водоспад, якому передує «бистра» річка гірського типу. Раніше гірської підготовки у 8–му АК не було, але потім вирішили: хто знає, в яких умовах і в якій точці земної кулі доведеться ще діяти нашим бійцям. Відтак — переправа.

Через річку вже натягнуто «фал» — линву, за допомогою карабінів та альпіністських систем треба переправитися. Але до переправи треба ще спуститися іншою линвою — з крутої скелі. «Туристичне», легке, на перший погляд, завдання ускладнюється вагою спорядження і зброї розвідгрупи. Напруження вимальовується на обличчях, коли бійці піднімають над собою по два наплiчники, аби закріпити їх на карабін і перетягнути на другий бік. На «відмінно» переправитися через річку група повин­на за 20—25 хвилин. Останнє на сьогодні завдання — і відпочинок під відкритим небом у лісі. Попереду — ще два дні надлюдського напруження і боротьби за торт і звання найкращої розвідгрупи в корпусі.