Коли українські режисери звертаються до творів східних авторів, вони, безперечно, певною мірою ризикують. Східна культура з глибоким корінням, багатошаровим філософським підгрунтям, стародавніми, але наповненими живим диханням традиціями потребує не тільки почуттєвого, емоційного сприйняття та розуміння, а й глибокої аналітики, орієнтованої на стиль життя, історію самого Сходу...

Гастролі плануються справді епохальні, особливо у контексті так званих творчих марш-кидків «Два актори — три стільці», на які яскраво зазивають киян театральні афіші. Три вистави везуть до нас «фоменківці», кожна з яках, якщо вдатися до термінології образотворчого мистецтва, є справжнім епічно-монументальним полотном. «Війна і мир. Початок роману. Сцени», «Сімейне щастя» за Толстим та «Єгипетські ночі» Олександра Пушкіна — розмах відчувається в самих назвах, фірмові ж режисерські «форма та зміст» Петра Фоменка обіцяють, що налаштовуватися варто щонайменше на шедевр, а ще краще — на потрясіння.

Виставу «Істерія» чекали давно і з нетерпінням. Причин цьому інтересу авансом було кілька. По-перше, Зігмунд Фройд — персонаж цікавий, бо розумний (або навпаки), причому цікавим завдяки своєму психоаналізу він буде ще дуже й дуже довго. По-друге, Богдан Ступка в головній ролі — спокійно повз цей факт в афіші не пройде навіть той, хто до активних відвідувачів театру поки що не належить. По-третє, Григорій Гладій. І, нехай пробачать мені Ступка та Фройд, цілком імовірно, що останній у цьому проекті виконує чи не найбільшу гіпнотичну функцію.