«Північний ліс» та його господиня
Тендітна жінка за кермом солідного позашляховика — господиня садиби і конезаводу. З перших хвилин знайомства з’ясовую: за освітою Ірина... хореограф. Парадокс? Мабуть, просто складне життєве «па».
Попрацювавши за фахом, а потім залишившись через економічні викрутаси без роботи, вона навчилася бути підприємливою. І коли сьогодні розповідає, хто за яку роботу в господарстві відповідає, то про себе каже: «А я — скрізь». І дійсно так: трішки — кухарка, трішки покоївка; ще треба хлопцям на сінокіс обід відвезти; подбати про те, щоб до корови привезли ветеринара; не забути про звіти до податкової... «Колись у нас працювала така сором’язлива дівчина. Готувала чудово, а винести гостям до столу ну ніяк. Доводилося мені. А в нас саме іноземці гостювали, то вони просто були в захваті: їм сама господиня подає!.. »
У садибі, що розмістилася побіля лісу, чимало сосен. Відразу розумієш, чому в неї така назва.
«Під час екскурсій дітям тут подобається найбільше»
«До нас приїздять люди з середнім та вищим достатком, — каже Ірина. — Переважно любителі коней. Але бувають родини з дітьми, яким подобається безлюдність. Знаєте, часом навіть за територію до річки не вийдуть — просто відпочивають...»
Річка Сейм — десь за кілометр. Можна доїхати, наприклад, на коні, можна пройти пішки.
Поруч садиби, на орендованій території, є старий піщаний кар’єр. Колись дісталися води і роботу припинили. Тепер то — шматок неконтрольованої природи. «Он, дивіться, дика качка плаває. Там і виводок є», — показує господиня. Мріє тут біля озерця розчистити пляж — зробити зону для дітей. «Але це у мене так, плани Барбароса», — жартує. Насправді хоче зробити багато: емблему садиби, сувеніри... Поки ж є річка, ліс, теніс, більярд, велосипед, прогулянки на конях за розробленими маршрутами.
Ще є просто екскурсії. Дітей зустрічають біля входу й показують усе: кроликів, курочок, свинок, собак, навіть справжню ведмедиху на ім’я Зіна. Обов’язково пригощають: молоком чи компотом, налисниками із варенням чи медом. На завершення — година спілкування з кіньми. Для катання обирають найсумирніших, адже більшість дітей не те, що сідають верхи, взагалі підходять до них уперше. Пригостити коня яблуком чи цукром, сфотографуватися — ціла купа задоволень!
«Звичайно, бувають люди з претензіями, — розповідає Ірина. — Як це, обурюються, в кожній кімнаті туалету немає, а тільки на першому поверсі! Але ж це не п’ять зірок, це хата. І коли ви їдете сюди, то маєте розуміти, що їдете до села, в природу. І магазину тут немає, і ресторану... Я ще маю намір зробити дім–музей. Уже й хатку поруч купила. Щоб були там піч, погрібник, туалет на вулиці. Щоб ні холодильника, ні телевізора. Спати на печі чи на лаві. Щоб були скрині, глечики, горщики. І хай людина сама розтопить, сама приготує, — відчує, як жили колись, як це — без цивілізації...»
Пам’ять про Володю
Почалося все справді з мрії. Чоловік, який змінив фах на підприємництво, відчув, що може здійснити її. І вони придбали дачку, добудували, а потім вирішили купити коня. Отакого, як у Володиному дитинстві, в бабусиному селі.
За жеребцем Володимир поїхав на Київщину разом із Іриною Сташевською, сьогоднішнім начальником конюшні — начконом. Там розформовували господарство, коней продавали, а непроданих — здавали на м’ясокомбінат. І кобила, яка через два місяці мала народжувати, теж мала піти на забій. «Він її просто врятував, — розповідає Ірина Сташевська. — Пожалів, бо жодного наміру такої покупки не мав».
Сьогодні Багірі 22 роки, але вона й досі народжує. Адже вік і стан коня залежать від догляду, — впевнена начкон. Деякі доживають і до тридцяти років, по–людському це, вважайте, сто.
Був у купівлі Багіри й певний символ. Адже саме на тій конюшні, де її купили, Володимир побачив ахалтекінців і «захворів» ними. Вона ж, виявилося, носила лоша ахалтекінця. І через деякий час Володимиру запропонували купити нову мрію. «Тоді в Москву прийшла фактично остання партія перед забороною вивезення ахалтекінців із Туркменії, — пригадує дружина. — Гроші, звичайно, шалені, але... Ми наважилися. І з’явилися два жеребці й три матки...»
Так почали розводити коней. Господарство розросталося.
Володимир створив базу, кістяк господарства. І раптом — страшна хвороба, миттєве згорання... Минуло п’ять років, а в садибі його й досі називають господарем...
Дружині радили продати все і позбутися величезного клопоту. Але ж як продати те, у що вкладено не лише великі гроші, а й величезний шматок душі? Вона вирішила продовжити його справу. «Мене підтримують діти, рідні. Мами, моя і Володина, гордяться мною, — каже Ірина Волкогон. — Поки є сили, будемо цим займатися».
Цей дивовижний кінь
На майданчику по колу ходить кінь із наїзницею на спині. Тренер, проводячи заняття, заохочує: сьогодні набагато краще, ніж учора.
«Учора вона вперше сіла на коня, — ділиться чоловік наїзниці Артем. — Ми в інтернеті знайшли розповідь про конеферму і вирішили подивитися. Зупинилися, правда, в селі, а тут дружина бере уроки — їй так хотілося!». Вони приїхали з Донецька у «розвідку». За тиждень хочуть повернутися сюди з дітьми. «Мені тут все сподобалося. У нас там теж відпочинок є, але все ті гамбургери, чізбургери... А тут все українське. Жодних морів не треба!».
Був випадок, що не господарі проводили уроки, а їм дали справжній урок. Спеціально подивитися ахалтекінців приїхав із Києва француз. На один день, але з повною уніформою наїзника — сам розводить коней. «Взяв ще ненавченого коня, ми хвилюємося, а він як сів на нього — що вже він уміє?! — кінь слухався так, ніби всьому довго вчився. І такі вправи робив, що ми й уявити не могли». Жолдаківські коні дуже сподобалися іноземцю.
Чи правду кажуть, що кінь — жорстока тварина, — запитую начальницю конюшні Ірину Сташевську, конезнавця від Бога, як каже про неї Ірина Волкогон. «Ні! — аж дивується вона. — Хоча все залежить від господаря. А загалом кінь випромінює дуже позитивну енергію».
Коли у Ірини Сташевської псується настрій, вона йде до свого улюбленця — Кази, у перекладі — судді. Кази й справді красунчик, переливається на сонці золотим відтінком масті й утішається, що до нього прийшли ще й розхвалюють: мудрий, інтелігентний, добрий.
На коней можна дивитися годинами. На чітку ієрархію самок, на лошат, на гонорову зверхність жеребців. А якщо начкон, яка, кажуть, розуміє мову коней і уміє з ними спілкуватися, ще й розповідає про них, то просто відчуваєш себе в іншому світі.
Усі лошата чистопородні. За цим стежить московський інститут, де зберігається база крові племінних коней, що входять до їх території обслуговування — в Україні такого немає. Якщо з’явилося лоша, фахівці приїздять взяти в нього аналіз крові для порівняння з батьківською. Все збiгається? Тоді дитина отримує документ і може бути продана вже як зразок своєї породи.
Поки ми розмовляємо, юна лошичка на ім’я Айкиз (тобто місячна дівчина) спостерігає, смішно висунувши на бік язика. Коли ж підходить, я навіть здригаюся: вона дивиться на мене блакитними очима. Невже хвора?! Виявляється, навпаки, це дуже цінна ізабелівська масть, до якої додалися блакитні очі. Такі є тільки у ахалтекінців.
...Говорити можна багато. Про господарські проблеми — самого лише сіна на рік треба 150 тонн! Про цілющі властивості коня, який може допомогти вилікуватися. А головне — про емоційний заряд, який отримують від коней. Так тягне погладити! Потім — сісти верхи. Ці неповторні емоції роблять людей кращими.
* * *
«... — А цієї весни прилетів лелека, розповідає Ірина Волкогон. — Постукав у вікно і стоїть. Я йому: «Сподобалося? Ну давай, дозволяю вити гніздо. І через два дні гніздо вже було готовим...» Гарна прикмета, правда?
ДОВІДКА «УМ»
Ахалтекінець — верхова порода коней, виведена на території сучасної Туркменії (Ахал–Теке) орієнтовно 5 тисяч років тому. Це найдавніша з культурних порід, яка вплинула на інші — арабську, англійську скакову... Відноситься до числа чистокровних, оскільки є еталонним верховим конем і п’яти тисяч років не схрещувася з іншими породами.