Віра Аннусова: «Небайдужі тепер тільки ті, в кого було правильне родинне виховання». (Фото автора.)
Епос як та галька на морському узбережжі: сотні років «обробки» солоними хвилями — і в камінців не залишається жодної задирки. От і дума, проспівана поколіннями лірників, набуває такої довершеної форми, що слова зайвого вже не вставиш — відразу втрачається гармонія. А от на Біловодщині (Луганська область), у краї, який порiвняно недавно був заселений українцями, фольклор твориться ще й сьогодні — по реальних подіях не такої вже й далекої минувшини.
Віра Аннусова народилася, виросла й практично все життя пропрацювала в Біловодському районі. За освітою — вчитель математики, а за покликанням — краєзнавець, фольклорист і... правозахисник. Одна з найактивніших дослідників Голодомору на Луганщині; не виключено — в цілій Україні. А люди ж — вони не лише про гірке розповідають. Так і почала записувати й історію рідного краю, й місцеві легенди, й просто спогади земляків про далеке й не дуже життя–буття...
Утім знайомство з історією рідного краю для Віри Андріївни почалося набагато раніше.
— Дідуся по батькові я не пам’ятаю; а по матері в мене були й дідусь, і бабуся. Дідусь — із поляків; із вертепом ходив... І ми теж із дитинства дотримувалися всіх свят. Тоді ж казали, що радянська дійсність витіснила обрядові свята й пісні. А от бабуся віночки робила; і на Купайла йшли ми до річки. Знаєте, люди божі були. Зараз люди перестали співати, святкувати, і тому стали зліші. А народні свята роблять людей добрішими. Вони навчають їх жити. Мені дідусь казав, що нас колективізація спаплюжила. Оце, каже, дивись, онучечко: колись уздовж дороги стовпи стояли, на стовпах кілки були. Загубив там щось — гайку, або хусточку — повертатимешся — вона буде на кілку висіти...
Свого часу район заселяли селяни з Чернігівської, Київської, Полтавської губерній. Це було після Булавинського повстання, коли Петро І наказав усе спалити...
— Що цікаво, в нас тут дуже мало народжувалося дівчаток, — веде далi пані Віра. — Тому після збору врожаю мололи зерно, пекли хліб, сідали на вози — й їхали на Полтавщину. За нареченими. Приїжджали в село, зупинялися, жили місяць, два — поки пригледять собі дівок. Так і мій прадід — він овдовів рано — повіз менших братів женитися, і сам звідти привіз полтавку. А iз жінкою приходила культура: і вишивка, і обряди, і все–все...
— А на вашій сорочці чия вишивка?
— Наша. Місцева. У нас червоний і чорний кольори, а полтавчанки додавали ще зеленого і трішки — блакитного. А в нашій місцевості, — казала бабуся, — окрім чорного й червоного, не визнавали інших кольорів...
Мабуть, це найдавніша з історій, що їх розповіла збирачка легенд Віра Андріївна. Бо — найпоетичніша з усіх.
— От якщо ви їдете на Луганськ, то по праву сторону бачите білу гору в Городищі. Якби ви пішли подалі в степ, то побачили б, що гора має форму розкритого лебединого крила. Про неї дуже багато розповідають легенд. Ось одна. У Городищі жив такий пан, Тетеря. І сподобалася йому молода дівчина. А в тієї — парубок. І парубка — в рекрути. Оксана й Іван — так їх називає легенда — тікають. Тікали вони повз цю гору; на горі їх і наздогнали. Вони взялися за руки і з цієї кручі — у воду. А винирнули лебедем і лебідкою. За наказом пана в лебедя вистрелили. І, як бабуся моя розповідала, «закипіла вода в Деркулі кров’ю». Мова в моєї бабусі і всіх тодішніх селян була близька до літературної. Псуватися вона почала з часів колективізації...
А що лебідка? Вона хотіла розбитися об скелю. Піднялася — а гора прийняла форму її крила. Вона зробила коло в повітрі, склала крила — і грудкою впала у воду. Вода стихла, набула природного кольору. І туди й зараз — тільки туди — прилітають лебеді. Майже щороку. І ще: в нас тут скрізь тільки жовте латаття цвіте, а там — білі лілеї. У людей совісті немає, рвуть їх безбожно. Але як би там не було, а одна–дві квітки щороку та й з’являться.
У центрі Біловодська розташувався чималий, як на заштатний райцентр, меморіал на честь Біловодського повстання 1918 року. Сталося так, що про це повстання кореспондентові «УМ» спочатку довелося прочитати довідку професійного історика, а буквально за день — почути з вуст Аннусової. Фактологічно приблизно одне й те саме, зате деталі... Кривава, але ж — поезія:
— Донські козаки вважали ці землі своїми, які в них відібрав Петро І після Булавинського повстання. Петро звелів «отдать огню и мечу все поселения на Деркуле, Камышной, Евсуге, Айдаре...» І всі поселення були спалені. Кажуть, татари проходили, і то такого лиха не робили, як цар після Булавинського повстання.
У 1918 році сюди приходить армія Петра Краснова і оголошує мобілізацію. А біловодчани — вони споконвіків «нитошники». Російською — «коробейники». Кажуть, чому на біловодців різні негаразди нападали? Та тому, що не молилися. Дзвонять–дзвонять — а вони на базарі торгують. От і донцям сказали: «Ми ні за червоних, ані за білих». Тоді силою кожного десятого 19–річного юнака було взято й поміщено в підвал будинку багатого купця Дугіна. Оголосили: «Якщо ви, шановні біловодчани, та не запишетеся до війська добровільно — ми цих хлопців розстріляємо».
Люди не вірили, що може відбутися таке звірство, але за тиждень хлопців було розстріляно в Крейдяному яру. Коли люди прийшли принести їсти своїм дітям і дізналися, що їх уже немає на цьому світі — вони стали думати, як же помститися. Придумали. Підіслали до козаків бідових торговок (вони й зараз тут такі). Ті їх підпоїли, а коли старшина вже була п’яною, «нитошники» зненацька напали: з косами, з вилами, з ножами. Зайняли склад зброї, склад їжі. Це було у грудні. Вони зробили ополонку в Деркулі й сонних солдатів, козаків, позатикавши їм роти онучами, пустили під лід. Близько двох сотень чоловік. Послали гінця на коні в Станицю Луганську, в Чугинку (козача станиця нижче по Деркулу. — Ред.) із посланням: «Ловіть своїх дітей...»
Коли Краснов про все дізнався, він прислав два загони. Очевидці (старі люди ще 1910 року народження) розповідали мені: заходять в хату, якщо хлопчику 12 років і більше — враз голову відсікають. Тільки жінок залишали. Звичайно, якщо вони не кидалися на захист дітей. Тоді й їх рубали. Близько тисячі осіб було вбито красновцями. Кажуть, викладали отут по дорозі вбитих. Якщо знаходилися родичі — забирали, хоронили за Божим законом; решту поховали в братській могилі. Хто звільнив? Історики кажуть, що то був Воронезький полк Червоної армії (Перший Воронезький полк Всеросійської надзвичайної комісії і Старобільський партизанський революційний полк. — Ред.). А люди кажуть, що батько Махно. У батька і в Бараниківці, і тут, і в Старобільську були куми. Це для нього теж був край рідний. За тисячу кілометрів дізнався, що така біда, і стрілою прилетів сюди...
Віра Андріївна каже, що після того біловодчани не беруть заміж козачок, і дочок своїх за козаків не віддають. А один історик повідав історію біловодського попа. Той необережно зізнався, що родом зі Станиці Луганської, і з тих пір потерпає від безгрошів’я: не несуть дарів мстиві «нитошники»...
Віра Аннусова згадує, що її співрозмовники багато розповідали, наприклад, як силою заганяли в колгоспи. Хто не записувався — били.
— Я брала спогад у Миколи Микитовича Старикова, — розповiдає жінка, — і він каже: «Був у мене хрещений батько. Його били–били, привезли додому, а він все одно згоди не дав. Оклигав. А тоді знову прийшли. Відтягли до колодязя: «Підеш до колгоспу?» — Ні». Знову били. Занесли в хату й поїхали. А тоді, каже, приходить його дружина до нас — хату не відкриє. А він як зайшов, схилився на двері — так і закляк.
А ще був чоловік на прізвище Рибалка. Теж не хотів до колгоспу. Його викликають у сільраду. Виходить уповноважений: «Рыбальцов!» Він: «Добрий чоловіче, мій прадід був Рибалка, дід Рибалка, то й я не Рибальцов». — «Вижу, ты весел, как соловей, а горд, как орел. Идем!» Зайшли. Виходить, випльовує в жменю зуби, каже: «Ну, що ж, хлопці. Рибальцов я вже». Пішов у колгосп.
Тоді жінки вирішили: якщо чоловіки не можуть за себе постояти, то спробуємо ми, жінки... Написали до сільради звернення: що от на такий–то час ми збираємося біля церкви і просимо уповноваженого з району. Стоять вони біля церкви, а це було по весні, сага розлилася (річка вийшла з берегів)... Стоять. Ніхто не виходить. Раптом розкриваються ворота будинку Суворова, і двадцять кінних. Били плиском жінок. І одна жінка — довго жила — розказувала: «За мною погнався, а я й плигнула ото в сагу. А він каже: «Ты все равно утонешь. Черт с тобой». І розвернувся. «А на мені, — каже, — був кожух. То на ньому й втрималася». А частина, каже, кинулися в калавурку біля церкви... Від слова «караулка». Люди кинулися туди, а вони штиками кололи. Багато загинуло там...
Зауважте, тоді люди заповзято йшли відстоювати своє. Навіть ціною власного життя. А коли в 90–х роках колгоспи руйнували, корів різали тільних, то ніхто й не вийшов! Ніхто! Що з нами зробили? Хтось скаже: «Не всі ж такі байдужі». Ні, не всі, а тільки ті, у кого було родинне виховання. Традиційне. А ті, в кого батьки були «Да здравствуєт Совєцкій Союз!», — у них і діти такі виросли...
«Ось там неподалік село Вишняки, — каже Віра Аннусова. — Дідусь розповідав, що там свиней удома не тримали. Прийшла весна — їх випустили в ліс: вони собі плодяться, ростуть. А свиня боїться холоду, і десь наприкінці жовтня поросята вертаються додому. Звісно, не всі тварини могли повернутися — вовки з’їдять або що... Але люди приплодом завжди порівну ділилися. Клеймлена свиня — твоя, а приплід — порівну».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
