Кирил у Києві: зовні — патріарх, а послухаєш — наче лектор ЦК. (Фото Рейтер.)
Декілька років тому точилася навколоцерковна полеміка, головним фігурантом якої був митрополит Одеський (УПЦ МП) Агафангел — кавалер совєтських орденів, депутат Верховної Ради України І скликання. Власне, гіперактивний діяч «русского православія» глибоко в проблеми не входив. Зате одеська вчителька Галина Могильницька у своїй книзі «Літос» так проникливо витлумачила слова, які вживає ієрарх, а також сенс фактів, які він замовчує, що вийшов класичний зразок релігійної полеміки початку XXI ст. Єдина перевага одеського ідеолога — його митра і засоби масової інформації. Якби чесно зважити те, що написав Агафангел, і те, що написала вчителька, то митрополитові треба було б тихо відійти «на покой». Але школа, з якої вийшов заслужений діяч «сергіянської» церкви, учила перемагати хай навіть методом лисиці, що прикинулася неживою.
Нині ж у бій вступила важка артилерія під командуванням патріарха РПЦ Кирила.
На відміну від св. Кирила, московський патріарх не є «учителем словенським»: він не несе нам азбуки, доступної українському народові. Навпаки, він диктує нам свою мову і вважає, що ми уже в полоні «русского мира». Просто треба слухатися мовчки.
Але такі речі в Україні не проходили — навіть за царя. Вже в останній чверті XIX ст. з «канонического пространства» почали відходити цілими селами в протестантизм тисячі й тисячі українців. Цього процесу не зупиниш і сьогодні, коли «русский мір» у незалежній Україні є порожнім гласом маргінальних імперських угруповань.
Найважча і нерозв’язна проблема для патріарха Московського — проблема релігійна. Проблема служіння Богові. РПЦ була завжди церквою державною. Революція 1917 року вдарила по самодержавству. Але православ’я зрослося iз самодержавством, а не з народом, і тому зазнало краху.
Кирил належить до РПЦ, яка зреклася мучеників за віру і підтримала комуністичну державу. Усі його імперські вірування закорінені в ідеології, а не в релігії. Він — добрий лектор. Але все, що він скаже, можна було почути від петербурзького Священного синоду до революції, а також від покійного попередника Алексія II, який любив освячувати ракети.
Якби Кирил потримав у руках книжку Могильницької «Літос», то відчув би, що таке справжній розкол, тобто відчув би, що Московське православіє і Київська православна церква — ще від самих початків різні. Недарма київських священнослужителів, які їхали християнізувати Московію і зупинялися на Малоросійському подвор’ї в Москві, запідозрювали і в католицизмі, і в протестантизмі, і змушували до «перехрещення». Тобто до порушення символу віри: «визнаю єдине хрещення» — і діяли в стилі «єдиновірного московського обряду». Їх насильно перехрещували «путем троекратного погружения» в холодну воду. Отже, «православна купель» тільки в уявленні Кирила — єдина купель. Можна собі уявити муки тих, що відмовилися від московських перехрещувань. Недарма місію в Московію українці вважали «гірше смерті».
Зате пізніше московські батюшки їхали в Україну із задоволенням, влаштовувалися комфортно. Вони почувалися тут чужими, але виконували накреслену Синодом РПЦ русифікаторську місію — «йшли попереду самого уряду». І мали підтримку начальства. Про це писав зі знанням справи відомий випускник Київської богословського академії, письменник Іван Нечуй–Левицький.
Від того часу минуло страшне століття під знаком Антихриста, який виповів війну Богові. Але православну церкву він зберіг для своїх цілей. І то ще питання, що було гіршим — руйнування храмів чи руйнування людини віри.
І ось із–під руїн Церкви виходять цілі загони батюшок, готових служити тим, хто при владі. Вони поєднують таку свою готовність із православною обрядовістю. Закоренілі політики в рясах, вони нічого не забули і нічого не навчилися.
Ще років двадцять тому здавалося, що то — залякані кадебістами «раби ліниві і лукаві», а в умовах свободи вони повернуть собі образ і подобу Божу. Адже вони розуміють, що християнське поняття покаяння є основним виміром справжності, причому покаяння прилюдне, сердечне. І тільки така щирість може навернути народ до церкви і будити в народі дух праведності. Але кожен є тим, ким він є, і може робити те, що вміє.
Минулого року своїм розвідувальним візитом святійший патріарх Кирил почав передвиборчу кампанію Віктора Януковича. Обидва вони релігійні на один лад. І обидва одержимі прагненням до влади. Причому патріарх прагне розширити свою владу на «весь русский мир», межі якого якось визначив Микола Гоголь у «Мертвих душах». «Вот граница! — сказал Ноздрьов. — Все, что не видишь по эту сторону, все это мое, и даже по ту сторону, весь этот лес, который синеет, и все, что за лесом, все мое». «За лесом» у XXI стотітті, виявилося, лежить уже незалежна Україна...
Перед поїздкою в гості цього року Кирил захотів змінити назву вулиці імені Мазепи в тій чужій державі. І він домігся того, чого не вдалося б і Ноздрьову.
Він приїжджає солідніше, ніж колись приїжджав на провінцію лектор із ЦК. Він по телебаченню просвіщає народ, як робив це універсальний лікар Кашпіровський. В Одесі, де своєрідний характер православ’я формує орденоносний Агафангел, патріарх–лектор зібрав аудиторію в Оперному театрі і агітував загалом за релігію.
Звичайно, віра колись вела місіонерів у незнані світи. Але то була віра в єдиного Бога. А тут святійший проповідує «единое русское пространство» і тьмяно натякає, що український народ — то є російський народ.
Вражає те, що Кирил, Гундяєв за паспортом, нічого не говорить про свій власний народ, який молиться: «Боже, пошли нам праведних учителів і цілителів душ». Адже посланий він працювати в Росію, де непочатий край роботи.
Послухаєш його — в Україні йому більше подобається: тут побожний народ. Але побожний, релігійний народ — то не обов’язково темний...
За даними лектора, тут на перешкоді стоїть національна традиція. Колишні лектори — ті прямо викривали «український буржуазний націоналізм». Патріарху це не випадає. Він говорить загальними натяками про шкідливість націоналізму взагалі.
Але прості люди теж розуміють, що одна справа — відвертий наступальний націоналізм Путіна і Медведєва, а інша справа — самозахист українців перед тотальною русифікацією. Батюшка теж начебто розуміє, що кожна жива істота має право і навіть обов’язок захищатися. А тут він вирішив ударити — за спробу опору.
Цікава була картина, коли телекамера висвітлювала байдужі обличчя слухачів, що були в цілому згодні... Адже всі вони читали російські газети і знають, як виявив себе російський націоналізм у війні проти Чечнi і війні проти Грузії, і в постійній агресії проти кожної з «братніх республік». Бо ж Путін був першим, хто одверто відкинув миролюбну фразеологію і почав гнути грубу лінію антиукраїнську, антикавказьку, а то вже й антибілоруську. Люди погоджуються: не християнське то діло, той агресивний націоналізм, що звинувачує в агресії слабшого. Але з дальших натяків святійшого вони бачать, що він засуджує націоналізм самозахисту — Грузії, України, Білорусі. Скрізь на дорогах білборди із зображенням Кирила, що нагадує Іллю Муромця, тільки замість щита в нього ікона Богородиці.
Може, справді нинішнім українцям пропонують вибирати віру — наступальну і переможну в блиску золота, а чи залишатися зі своєю гнаною «князями світу», де Христос тихенько стукає в двері, але не входить без запрошення, і розмовляє з вами мовою вашої душі.
В одеського Агафангела є секретар, який запропонував скасувати реєстрацію «усяких розкольників», щоб височіла тільки одна У(Р)ПЦ МП. Той успішний метод уже випробував Сталін. У результаті цього і з’явилися заслужені орденоносні ветерани в рясах.
У відповідь на той сигнал на День Хрещення Київської Русі 28 липня зібралися з усієї України понад 15 тисяч людей (прибічників Української церкви. — Ред.) із хоругвами для молитви на київських схилах. І вони дали зрозуміти, що їхньої реєстрації не скасуєш.
А лекції в оперному театрі, з надійною охороною, гостям із Москви читати не заборонено...
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
