Людмила Єфименко: Юра не зміг би зняти гарне кіно без України

Народна артистка України, виконавиця головних ролей у фільмах Юрія Іллєнка «Лісова пісня», «Легенда про княгиню Ольгу», «Лебединое озеро. Зона», «Молитва за гетьмана Мазепу» розповідає «УМ» про роки заборон творчості Іллєнка, його роз’яничарення, фурор на міжнародних фестивалях та останні роки життя.

Зйомки фільму «Мріяти і жити» зупиняли 42 рази

— В одному з некрологів про творчість Юрія Іллєнка було сказано, що вона досі залишається «чорною скринькою» для українців. Чи є у вас таке ж відчуття і чи ставите собі за ціль відкривати цю «скриньку»?

— Навіщо робити мистецтво масовим? Є й так повно масової культури. Мистецтво повинно бути для людей, які його відчують, яким це буде цікаво. Юра у своїх сценаріях, у способі їх подачі забігав на 20—30 років наперед. Він настільки глибоко це робив, настільки незвично для сьогодення, що для багатьох це було незрозумілим. Перш за все, він реалізовував себе, свої думки, своє бачення світу, своє розуміння смерті, життя, Бога і так далі, і кому це цікаво — вони дивляться. Він завжди казав: «Фільми не треба розуміти. Ну як зрозуміти Венеру Мілоську? Це треба відчувати».

— Якщо це не масова культура, чому вона так лякала комуністичних керманичів, які накладали на його фільми одну заборону за другою?

— Його картини були правдиві. Він не пристосовувався, не був кон’юнктурником, він казав правду. І правду казав своєю мовою. Тому ті, хто там сиділи серед контролерів, вони іноді перестраховувалися. Думали, а може, він щось там заклав таке, а ми не розуміємо. До речі, так кілька разів, можливо, їх і перехитрував.

— У чому була правда Іллєнка? Що він хотів донести через свою творчість?

— Наприклад, фільм «Криниця для спраглих». Ну хто в ті часи казав про занепад українського села, про Голодомор, про абсолютно розірвані зв’язки дітей і батьків, дідів та онуків? Тоді все було гарно, ніхто нічого не знав.

— Коли фільми Іллєнка забороняли, як вдавалося знаходити державне фінансування на наступні фільми ненадійного режисера?

— Певний час директором кіностудії імені Довженка був Василь Васильович Цвіркунов, а головою Держкіно України — Святослав Павлович Іванов, які дуже любили Україну, українське кіно і шанували талант Юрія. Тому, незважаючи на заборону фільму «Криниця для спраглих», вони допомагали й далі поставити в план тему, яку він хотів. А коли вони пішли, в Юри настали просто чорні часи, нічого не давали робити, всі плани перекреслювались. Тому два фільми — «Свято печеної картоплі» і «Смужка нескошених диких квітів» — він зробив лише, щоб щось робити. Не за своїм сценарієм. І хоча він намагався переробити сценарії по–своєму, ці фільми потім не хотів згадувати. Коли Юра знімав, він не вживав алкоголь. А на зйомках цих фільмів увесь час пиячив. Відчував, що він робить щось не те. Але мусив щось знімати, не міг сидіти і нічого не робити. Та і треба було якось жити. Бо якщо режисер не працював, то жодної копійки не отримував. А тоді у нас народилася дитина, треба було думати і про сім’ю.

— Якщо фільм забороняли, як фінансово це впливало на режисера? І взагалі, як виглядав процес цензурування і заборон?

— Якщо фільм забороняли, то премії ні він, ні знімальна група не отримували. А це значно більша сума, ніж зарплатня, яку платять щомісяця під час зйомок.

Найбільший рекорд з цензурування побив фільм «Мріяти і жити». Під час зйомок його зупиняли 42 рази. Юра казав: я цей фільм витяг із–під трамвая, адже постійно щось зупиняли, перевіряли, забороняли. Тоді було прийнято — знімає режисер місяць, матеріал, частково змонтований, переглядають редактори, худрада. А тут після кожного знімального дня Юра повинен був показувати весь свій матеріал. Йому казали — це викинути, це не знімати, це не так, це не так.

— А чому «Лісову пісню» не вдавалося в 70–х роках зняти? Де там знайшли політику?

— Бо це поетеса Леся Українка. Навіщо їм популяризація Лесі Українки в Україні? Жодних пояснень не давали. В амбасаді, коли візу не дають, щось пояснюють? Так і там — усе, це не буде зніматися, це в план не ставиться. Зняти вдалося через багато років, у 1980–му. Тоді зняли нарешті міністра, який перекривав кисень Юрі. Зняли його, до речі, за допомогою Юри. Він виступив на пленумі Спілки кінематографістів і розказав, що за людина нами керує, після цього його і зняли. Тоді питання стояло так: або Юру заборонять раз і назавжди, або знімуть міністра.

Фурор у Каннах і тиша у Києві

— Де в Юрія Іллєнка бралися сили терпіти заборони, не хотілося махнути на все рукою? Або поїхати за кордон працювати, куди запрошували.

— Він був дуже вольовою людиною, дуже сильною, якщо він ставив мету — він до неї йшов. Про нього казали, що Юра — то танк, який неможливо зупинити.

Щодо закордону, то йому двічі пропонували поїхати в Голлівуд працювати. Про перший раз він навіть сам не знав. Коли після виходу «Тіней...» у Київ зателефонували з пропозицією, відповідні органи повідомили, що не можуть ніде знайти Іллєнка, бо він постійно у горах на зйомках. Друга голлівудська пропозиція надійшла після зйомок фільму в Югославії «Жівіо заінат» (у перекладі — «Живу наперекір усьому»), який на фестивалі в Пулі отримав головний приз. Югославський продюсер запропонував Юрі допомогу з американською амбасадою для виїзду в Штати. Але Юра розумів: якщо він поїде, «зрадить батьківщину», то його близьким життя тут не буде.

Але, зрештою, Юра не зміг би зняти гарне кіно без України. Це було би професійне кіно, але це не було би «Криницею для спраглих», «Білим птахом» і «Молитвою за гетьмана Мазепу».

— Юрій Іллєнко навчався з дитинства в Москві, розмовляв російською, його навіть Іван Драч називав московським піжоном. У який момент і що вплинуло на розвиток його патріотизму, або, як він сам назвав цей процес, «роз’яничарення»?

— Юра був дуже стильним красивим московським хлопцем, знаменитість в інституті. Тоді для Москви Київ був провінцією, тому він так себе поводив. Плюс великі амбіції. Тож отримав таку оцінку від Драча (сміється).

Але він таки народився не в Москві, а на Черкащині. Його сім’я через війну виїхала в сибірське село. А потім батько, щоб дати дітям гарну освіту, почав працювати на дуже шкідливій роботі в Москві. Але влітку Юра їздив до бабусі в Черкаси. Воно там усе відкладалося. У школі, до речі, його дражнили за українське походження. Зрештою, він поквитався кулаками з однокласниками, після чого його почали поважати, боятися та називати «мазеповцем» (сміється).

Хоча основний вплив на «роз’яничарення» мали таки «Тіні забутих предків». Він ніби інтуїтивно не хотів після закінчення інституту йти працювати на російські кіностудії. Хоча єдине місце на «Мосфільмі», виділене для його курсу випускників, тримали саме для Юри. Але він поїхав у Ялту. Зняв там два фільми. Сергій Параджанов, побачивши ці фільми, надіслав Юрі запрошення на зйомки «Тіней...». Але в Юри тоді вже були десятки запрошень, і Параджанов не був відомий. Тому Юра відкинув телеграму із запрошенням і ще посміявся. Але йому теща сказала: «А ти читав цей твір Коцюбинського?». Він каже, що поняття не має, що це за твір. Тоді теща порадила почитати, а потім вирішувати. Юра пішов у бібліотеку, почитав твір російською мовою, його серце просто йокнуло, і він зрозумів, що це його. Після цього фільму він вирішив назавжди залишитися в Україні і знімати українське кіно.

— Завдяки тому ж Параджанову, а саме його тюремним розповідям, був знятий фільм «Лебедине озеро. Зона», який у 1990 році потрапив на Каннський кінофестиваль. Як вдалося прорватися туди, просунути перший український фільм у Канни?

— На цей фільм кошти дала українська діаспора, Радянський Союз не мав до нього жодного стосунку. Продюсер фільму вийшов на каннську комісію, і фільм одразу взяли в офіційну програму Каннського фестивалю. Там він отримав два призи. Приз ФІПРЕССІ, до речі, він вважається найголовнішим на фестивалі, бо при визначенні головного призу завжди присутня політика, а цю премію визначали найкращі кінознавці й журналісти — вони розставляють бали, і хто набирає найбільше, той виграє. Другий приз «Ескор» дають молоді кінокритики. І це вперше сталося так, що думки досвідчених критиків і молоді збіглися.

У Каннах у нас був просто фурор, а в Україні — ніякого резонансу: фільм не показали в жодному кінотеатрі, жодної замітки в українській пресі. Правда, центральні газети в Москві написали дуже багато гарних рецензій. Тоді російське ОРТ купило права на цей фільм, але так і не показали.

— А який фестиваль вам найбільше запам’ятався?

— У Тайвані. Це був не конкурс, а фестиваль фестивалів. Ми там теж були з «Лебединим озером», нас запросили після Канн. Нас приймали як VIP’ів, у нас був окремий водій, перекладач, нам дали спеціальні картки, з якими ми могли обідати в будь–яких ресторанах. Нас приймав як вищих посадових осіб сам прем’єр–міністр Тайваню.

За Союзу Юру тримали за залізною завісою, а в часи перебудови він почав дуже багато їздити. Його запрошували по світу з фільмами, ми разом об’їздили практично всі найбільші країни світу з фестивалями, показами, лекціями.

НЕЗДІЙСНЕНІ ПЛАНИ

Йому Бог дав багато талантів, і він усе відпрацював

— Був попит на фільми на світових фестивалях, був характер бійця, якому вдавалося знімати картини попри заборони, чому не вдалося уже в незалежній Україні пробитися? В чому парадокс?

— Коли ти починаєш із молодості в тій системі працювати, то ти точно знаєш, як дійти до мети, де промовчати, де обігнути, де піти напролом, де просто все в обличчя сказати. Він це знав. А тут почалося все по–іншому, бюджетних грошей немає, спонсорів знайти неможливо, а кошти на кіно потрібні шалені.

З 1993 року він шукав гроші на свою мрію — фільм «Агн. Друге пришестя Христа». Він переклав сценарій англійською, французькою, німецькою мовами, шукав гроші в Німеччині, Франції, надсилав цей сценарій у Голлівуд. Ви собі не уявляєте, скільки зусиль було зроблено! Події, описані в сценарії, відбуваються в Росії, США, Західній Європі, там мали бути і зйомки. Росія (часів Єльцина. — Авт.) готова була дати великі гроші, бо дуже багато зйомок пов’язано з Росією — головний герой — кадебіст. Америка давала гроші, Німеччина сказала, що якщо все закрутиться, вони теж дадуть. Не дала грошей Україна, ну хоч би трошки — нічого тоді не дали... І проект зупинився.

— Наскільки важко Юрій Іллєнко переживав відсутність режисерської роботи? Особливо після того,як заявив, що йде з кіно?

— Хоч він це й сказав, але була надія, що так не буде, що все ж таки щось переломиться. Ніколи не втрачав надію. Навіть у лютому цього року почав мріяти зняти серіал «Холодний яр». Прочитав твір, почав з істориками спілкуватися, щоб разом писати сценарій. Був у такому захваті. Казав: саме зараз це потрібно Україні — Холодний Яр екранізувати.

Юра — така людина, він не міг нічого не робити. Йому Бог дав дуже багато талантів, і він це все відпрацьовував. Якщо він не знімав кіно, він писав, якщо не писав, то малював, якщо не малював, робив будинок своїми руками, якщо не робив будинок, він саджав дерева — людина яка весь час працювала. Він зранку прокидався і починав працювати, не міг сидіти. Тому, можливо, так швидко помер... Бо ще за місяць до смерті він усе робив сам. А коли відчув, що вже все, немає сили щось робити, — він пішов.

— Він залишався режисером до останніх днів. Чи можна говорити, що Юрій Герасимович фактично зрежисував свій похорон і свою смерть, не бажаючи помирати лежачи.

— Він усе мені сказав, як його треба ховати. Він помирав абсолютно свідомо. Розказав, щоб не було прощання в Будинку кіно, на кіностудії — щоб ні Спілка кінематографістів, ні Мінкульт не мали до цього жодного відношення. Адже за півроку до його смерті, коли вже всі знали, що Юра дуже хворий, — ніхто не те що не подзвонив із пропозицією про допомогу, а навіть на день народження у травні не зателефонували і не спитали, як він себе почуває... А знаєте скільки коштувала одна ампула ліків? 75 євро. А їх використали 255... Уявляєте, якби не лікар із Відня, якого нам знайшов Олег Тягнибок і який безкоштовно прислав ліки, які це гроші... А Юрина пенсія — 2600 гривень, професора, народного артиста України...

Тому, знаєте, навіщо людям нав’язуватися, щоб вони ще мали таку неприємність, як ховати Юрія Іллєнка. Він попросив, щоб до того мала відношення лише партія «Свобода». Але ще до хвороби він казав, що не хоче бути похованим на Байковому.