«Писанки малюють навіть бразильці, а в любителів попоїсти користуються попитом вареники й борщ»
— Пане Вітторіо, коли заходить мова про українську діаспору, то першими на думку спадають Канада чи Сполучені Штати Америки, де вона є справді потужною. А як українці почуваються у Бразилії?
— Українська громада в Бразилії сьогодні налічує близько 500 тисяч осіб. Щоправда, добрих 80 відсотків із них живуть у штаті Парана. Ще 10 відсотків — у Санта–Катарині, а решта розкидані по інших регіонах. Щодо міст, то найбільше українців — близько 55 тисяч — мешкають у Курітибі. Це десь 3 відсотки від загальної кількості населення міста. Проте є населені пункти, які цілком можна вважати українськими. Це передусім Прудентополь, де з 50 тисяч мешканців 38 тисяч мають українське походження. Також багато наших у Малеті — українці там становлять 60 відсотків населення — та Пауло–Фронтінь (55 відсотків).
— У таких «українських» містах нашим співвітчизникам легше не віддалитися від свого коріння. Але там, де українців мало, мабуть, несолодко серед чужинців?
— Велику роль у житті громади відіграють українські організації, які допомагають згуртуватися й не розпорошитися в чужій країні. Це насамперед Українсько–бразильська центральна репрезентація (УБЦР), з якою співпрацюють Українське товариство Бразилії, товариства Прихильників української культури, «Полтава», «Соборність», Асоціація українсько–бразильської молоді тощо.
І, звісно, дуже потужним фактором єднання є церква — передусім Українська греко–католицька, яка діє у Бразилії ще з 1896 року. Вона налічує 25 парафій і 236 церков. Громаді Української православної церкви, яка підпорядкована Вселенському патріархату в Константинополі, належить 8 церков.
Допомагає зберегти національну ідентичність і насичене культурне життя: ми маємо аж 24 фольклорні групи, щороку в різних містах організовуємо Фестиваль українських танців. Торік навіть з України гості приїздили — ансамбль «Покуття». Цьогорічний фестиваль, який відбудеться у листопаді в Курітибі, буде приурочено до 80–річчя одного з наших найвідоміших танцювальних ансамблів — «Барвінок».
З роду в рід українські майстрині передають одна одній мистецтво української вишивки. У Прудентополі навіть діє кооператив, де працюють 160 вишивальниць. На півдні Бразилії глибокі традиції має мистецтво української писанки, якому навчають в українських школах та на спеціальних курсах. І не лише українців за походженням, а й «чистих» бразильців. Є навіть писанкарі–професіонали, які заробляють цим на життя. У збудованому мерією Курітиби Українському меморіалі є навіть пам’ятник писанці. Писанка вже фактично стала бразильським явищем, і ми цим дуже пишаємося. Я б сміливо викликав на змагання з бразильськими писанкарями українських та зарубіжних майстрів, бо переконаний: навіть якби вони не перемогли, то, безперечно, опинилися б серед найкращих.
— А до наших страв бразильців уже привчили?
— Українська кухня має чимало прихильників, особливо у південних штатах. Ми славимося своїми варениками, пирогами, голубцями, кутею і, звісно ж, борщем. У штаті Парана дуже популярні українська ковбаса та квашені огірки й капуста.
«Наш гопак витанцьовують навіть африканці та японці»
— Окрім українців, у Бразилії мешкають представники багатьох етносів. Як співіснуєте з іншими національними громадами?
— Так, Бразилія з її 180 мільйонами жителів є мультиетнічною та мультикультурною державою. І всі національні меншини ставляться одна до одної з повагою. Нерідко навіть трапляється, що африканці чи японці охоче витанцьовують нашого гопака. А, скажімо, хореограф фольклорного ансамблю «Верховина» має італійське походження.
Колись у Бразилії налічувалося три етнічні групи — португальці, негри та індіанці. Тепер їх значно більше — це й азійська група, до якої належать переважно японці, й арабська — сирійці та євреї. І, звісно, побільшало європейців: до португальців додалися німці, італійці, голландці, іспанці, швейцарці, поляки та, певна річ, українці.
— Влада країни надає вам якусь підтримку? Все–таки складно забезпечити права кожної національної меншини за умов такого розмаїття.
— На брак уваги до себе з боку офіційної влади ми точно не скаржимося. Скажу більше — в січні цього року президент Луїс Інасіо да Сілва підписав закон, який 24 серпня означив як Національний день української громади в Бразилії. А рада штату окремо проголосила цю дату українським днем у Парані.
«Після 1991 року українці в Бразилію майже не виїжджають»
— Наступного року українській імміграції у Бразилії виповнюється 120 років...
— Вважається, що перші чотири родини українських іммігрантів приїхали із Золочева 23 серпня 1891 року. Правда, є інформація, що українці переселялися до Бразилії раніше, але ці дані не підтверджено.
Коли перші переселенці з України приїхали на південь Бразилії, у штаті Парана мешкало лише 250 тисяч людей, а майже вся його територія була вкрита тропічними лісами. Наші пращури засукали рукави, і з лопатами та сокирами взялися розчищати ділянки для ведення сільського господарства. На сьогодні населення Парани становить понад 10 мільйонів, а зерна у штаті, який займає лише 4 відсотки території Бразилії, вирощують найбільше у державі — 22 мільйони тонн на рік. І цим насамперед слід завдячувати 400 тисячам українців Парани.
— Найбільше українців виїхало до Бразилії ще наприкінці ХІХ — початку ХХ сторіччя і після Другої світової війни. А чи поповнює ваші лави «свіжа кров» із незалежної України?
— Якщо говорити про період із 1991 року, то майже не поповнює — від часу здобуття Україною Незалежності до нас приїхало зовсім мало людей. Це насамперед професори та фахівці, які працюють у бразильських університетах. Найбільше «новоприбулих» українців зосереджено у бразильсько–українській організації Ciclone Space, що будує базу для запуску ракет у штаті Мараньяо.
До речі, нині у дніпропетровському вузі навчається й один студент із Бразилії — Сандро Шафранський, який оволодіває фахом ракетника. А загалом в Україні здобувають вищу освіту восьмеро бразильців: ще шестеро навчаються у Львові й один — у Києві.
«Попри величезну відстань, душею ми — з Україною»
— Якщо більшість представників української діаспори у Бразилії становлять нащадки перших хвиль еміграції, то як же вам вдається зберегти українську мову?
— Збереження рідної мови — це одна з наших найбільших проблем. Намагаємося робити все, аби нові покоління бразильських українців не забували рідне слово. Українську вивчають при суботніх та недільних школах у церквах і наших товариствах, а також на чотирикласних курсах у Федеральному університеті Парани. Надалі цю дисципліну мають зробити постійною. Зокрема, у найближчих планах — підписання договору між університетами Парани та Дніпропетровська для вишколу вчителів та перекладачів з української мови.
До речі, у грудні 2009 року президенти України та Бразилії Віктор Ющенко й Луїс Ігнасіо да Сильва підписали документ, згідно з яким наша держава призначатиме стипендії студентам із Бразилії, які бажають навчатися в Україні, але не мають для цього фінансових можливостей.
Наша громада видає три газети, які виходять двома мовами — українською та португальською. «Праця» та «Місіонер» мають релігійне спрямування, а «Хлібороб» — світське. Що ж до літератури, то Товариство прихильників української культури опікується насамперед виданням книжок португальською мовою на українські теми. Автором більшості з них є Віра Вовк (Селянська), яка перекладає українських літераторів та пише власні твори португальською. Розповсюджуємо їх по бібліотеках, допомагаючи й бразильцям, і тим українцям, які вже призабули рідну мову, краще пізнавати українську культуру.
— Наскільки активно бразильські українці підтримують зв’язки з Батьківщиною предків? Усе ж таки дуже неблизький світ...
— Так уже склалося, що переважну частину свого буття у Бразилії українська громада фактично не мала контакту з Україною — ні з народом, ні, зрозуміло, з владою. Тому тепер ми прагнемо це надолужити, і 120–та річниця української імміграції до Бразилії — добрий для цього привід.
Ми дуже переймаємося й уважно стежимо за тим, що відбувається в Україні. А як хвилювалися, коли 1 грудня 1991 року відбувався референдум щодо проголошення Незалежності... Тоді ми, українці Бразилії, теж організували символічне голосування. І отримали 100 відсотків «за» незалежну Україну. Цим ми засвідчили глибокий взаємозв’язок між нашими державами. І ніхто не спроможний його розірвати. Ми дуже хочемо, щоб Україна була незалежною і ставала дедалі багатшою — як економічно, так і культурно.
ДОСЬЄ «УМ»
Вітторіо Сиротюк
(Соротюк)
Народився 12 квітня 1945 р. у місті Прудентополіс, штат Парана, Бразилія.
Український іммігрант у третьому поколінні: наприкінці ХІХ ст. з України до Бразилії емігрували його діди. Прадід Семко Сиротюк родом із села Сітківці Тернопільської області.
Має вищу освіту, за фахом адвокат (екологічне право).
У 1968—1969 роках очолював Центральний комітет студентів Федерального університету Парани, організовував акції протесту проти авторитарного режиму, за що кілька разів потрапляв у в’язницю. Був вимушений тимчасово емігрувати до Чилі, де на одному зі студентських мітингів познайомився з племінницею президента Сальвадора Альєнде Еліяною, яка стала його дружиною.
З листопада 2002 р. очолює правління Українсько–бразильської Центральної репрезентації. Заступник президента Світового конгресу українців (представляє українську діаспору Південної Америки).
ЯК ЦЕ БУЛО
Українська імміграція у Бразилії
У 1895—1897 роках до Бразилії приїхали близько 20 тисяч українців, усі — вихідці з Галичини. Агенти італійських пароплавних компаній обіцяли їм дешеві й родючі землі, але, приїхавши в невідому їм досі країну, українські селяни виявили замість чорноземів непрохідні джунглі. Центром українського поселення стало засноване ними місто Прудентополіс.
Друга хвиля переселенців датується 1909—1914 рр. — понад 18 тисяч іммігрантів–галичан працювали переважно на будівництві залізниці з Сан–Паулу до Ріо–Гранде.
Третя хвиля, під час якої до Бразилії виїхало близько 9 тисяч селян уже не тільки з Галичини, а й з Волині та Полісся (менше — з Буковини і Закарпаття), припала на період між Першою та Другою світовими війнами.
Четверта й остання велика хвиля української еміграції охоплює 1946—51 рр.