Через остеопороз велетень уже давно не відходить далеко від свого будинку в Пітері.
Наш колишній земляк Олександр Сизоненко (зараз мешкає у Санкт–Петербурзі) стверджує, що його зріст — майже 2 метри 60 сантиметрів. До того ж чоловік і зараз продовжує рости! На жаль, його унікальність стала справжнім прокляттям для велетня з пітерською пропискою: адже ця аномалія звичайній людині завдає купу незручностей і «гарантує» цілий букет хвороб. Окрім того, нещодавно на велетня «поклав око» учений–патологоанатом із Німеччини. Власник специфічного музею «Тіла світу» запропонував гіганту, який живе на досить скромну пенсію, кілька сотень тисяч доларів за можливість стати після смерті... експонатом у його музеї!
Колись це був сором’язливий хлопчина з провінційної Херсонщини, який дуже хворобливо сприймав свій незвичайний зріст. Але хлопця вчасно вгледіли тренери–баскетболісти. Сталося це ще в далекі 70–ті роки, коли Сашко навчався в технікумі. Хлопець швидко зрозумів, що тільки спортивний майданчик допоможе йому позбутися своїх комплексів. Під час матчів він приковував погляди глядачів, тому що не бігав, а просто міряв майданчик гігантськими кроками — від одного кільця до іншого. Він простягував руку й просто опускав м’ячик у кошик! Одного разу під час чергового матчу студента херсонського технікуму побачив тренер пітерської баскетбольної команди «Спартак» Володимир Кондрашин. Розгледівши у височезному хлопцеві спортивний талант, він обміняв одного Сизоненка на п’ятьох своїх гравців!
Сизоненко грав за «Спартак» два роки, а потім був «відряджений» до куйбишевської команди «Будівельник». Через пару років став призером чемпіонату СРСР із баскетболу, а пізніше — увійшов до складу збірної Радянського Союзу. Завдяки змаганням Олександр об’їздив практично весь світ. На сьогодні ім’я Сизоненка внесено до Книги рекордів Гіннесса як найвищого баскетболіста в світі.
Поспілкуватися з колишньою легендою спорту мені допомогли інтернет та телефон. Адже до Херсона велетень навряд чи колись повернеться: за тривалий час уже звик до іншого міста, хоча добре пам’ятає рідний Херсон, де пройшла його юність.
— Херсон мені запам’ятався як квітуче та дуже спокійне місто, — розповідає «Україні молодій» Олександр Сизоненко. — У початкових класах я був таким, як усі звичайні діти — маленьким. Але потім смикати дівчаток за кіски стало складно — вже доводилося нагинатися...
П’ятикласник Саша був одного зросту зі своїм сімнадцятирічним братом. У нього в школі навіть з’явилася кличка — «Батя». А в 14 років хлопець вимахав уже за метр дев’яносто! Тоді батьки Сашка нарешті вирішили звернутися до лікарів. Виявилося, що у Сашка — проблеми з гіпофізом. І його велетенський зріст — наслідок збою в тій дільниці мозку, що відповідає за ріст. Зробили операцію на гіпофізі, але хірургічне втручання пройшло невдало — рости Саша не перестав. До того ж лікарі заявили: «Добре буде, якщо він бодай десять років проживе. І дітей у нього не буде ніколи...»
— Добре, що лікарі інколи помиляються, — сміється Олександр Олексійович. — Живу я вже набагато довше, ніж мені відміряли. Одружився. Нашому зі Світланою синові Саньку скоро «стукне» 17 років!
Спортивну форму і кросівки найвищому гравцеві Радянського Союзу шили на замовлення. Взуття його колеги називали «чемоданами». «В один такий вся наша форма поміститься і ще місце залишиться!» — сміялися вони.
Поки Олександр робив спортивні успіхи, спортивні лікарі й тренери мовчали про те, що з казковим зростом Сизоненку не навантаження потрібні, а... інвалідність. З роками спортсмену дедалі частіше доводилося грати «на уколах»... Так і жив: на телеекранах та в газетах люди бачили усміхненого велетня й навіть не здогадувалися, що кожного дня він боровся за своє життя: лежав під численними крапельницями та ковтав гіркі пігулки.
— Приходжу одного разу до лікарні, — згадує спортсмен, — мені зле, піт градом тече, в очах потемніло, а лікар каже: «Як добре, що ви прийшли. А то у нас лампочку нікому вкрутити!»
Фатальним поворотом у долі Сизоненка стала серйозна травма ноги: під час гри він зламав щиколотку, пережив додатковий гормональний збій, викликаний перенавантаженням, та був змушений піти зі спорту. Олександр переніс кілька операцій, і в 1985 році найвищому баскетболістові довелося освоїти нову, «цивільну» професію тесляра...
Правда, деякий час він іще міг «купатися» у променях колишної слави: «Великий Алекс» (так його охрестили американці) їздив на початку 80–х разом з іншими велетнями в турне по Японії, брав участь у шоу «Кращі люди світу». На цій акції щороку японці збирають незвичайних людей з усього світу. Кого там тільки не бачив! Крихітних ліліпутів, жінку з найбільшими грудьми, гутаперчевих китайських гімнастів... Також велетня не залишили без уваги й «кіношники». У 1988 році Сизоненко знявся у фільмі чехословацьких кінематографістів «Хоробрий кравчик» за мотивами казки братів Грімм та зіграв одного з двох велетнів.
А після розвалу СРСР у житті Сизоненка почався період забуття: він залишився сам на сам зі своїми проблемами в тісній пітерській комуналці. Грошей ледь вистачало на такий–сякий харч та оплату комунальних послуг. Дружина вирішила, що їй із дитиною буде краще жити у спокійнішому місці, й переїхала у село до брата. Настав для велетня гіркий час, коли він залишився зовсім один...
Одного разу велетню прийшов лист із Німеччини з пропозицією про безплатну медичну допомогу. Не відчувши нічого лихого, Олександр поїхав за кордон разом із сином. І тільки там дізнався, що запросив його до себе дуже цікавий чоловік. А саме гер Гунтер фон Хагенс — засновник скандальної виставки «Тіла світу»!
Велетень не на жарт злякався за своє життя і життя дитини. І було чого! Бо, за словами Олександра, все, що відбувалося в Німеччині, було схоже на сюжет для фільму жахів. Його разом із сином поселили в дивному номері невеликого двоповерхового готелю. Хотів чоловік дружині зателефонувати, попередити, щоб не переживала, а телефон несправний! Та й ключ від номера їм «забули» дати: просто замкнули зовні й усе! Такий собі домашній арешт! Наступного дня Гунтер фон Хагенс приголомшив Сизоненка відвертою пропозицією: «Продай мені своє тіло!» Німецький учений запропонував за це величезну суму грошей. Пояснив, що хоче зробити з тіла найвищого у світі баскетболіста чудовий експонат для свого анатомічного театру. Але такого «життя після смерті» Олександр не захотів.
— Він провів нас по залах свого музею, — згадує Сизоненко. — Там були зібрані опудала людей із різними відхиленнями: людина зі штучним коліном, вагітна жінка, яка загинула під час катастрофи, хворий на цироз печінки. Мені зовсім не хотілося поповнити собою цю скандальну колекцію.
Але відкараскатися від настирливого вченого–м’ясника виявилося дуже непросто! Виїхати з його будинку велетню вдалося тільки після того, як він зв’язався з місцевим журналістом та вчинив справжній скандал у пресі! Лише після цього господар розтиснув свої аж занадто міцні обійми гостинності. Правда, пізніше доктор Хагенс знайшов його і в Росії.
— Він приїжджав до Петербурга, — розповідає Сизоненко, — зустрічався зі мною, пропонував мені гроші й довічну пенсію. А натомість прохав таку «малість», як він сам казав. Тобто коли я помру, мої останки він забере до музею. А поки виплачує мені одноразово 25 тисяч євро. Я йому сказав, що я — людина віруюча й не можу піти на таку угоду. Але його очі лише ще більше загорілися. Він не відставав: через деякий час приїхав із новою пропозицією: 40 тисяч євро одразу й 400 євро у вигляді пенсії щомісяця. Заманливо для людини, яка вже забула, що таке гарне життя, чи не так? Це було в 2003–му. А торік моя «ціна» вже зросла до 100 тисяч євро!
Сьогодні велетень мешкає у все тій же маленькій кімнатці пітерської комуналки (свого часу всі свої гроші вклали з дружиною в новобудову, а будівельна фірма збанкрутіла). Каже, що ображений за відсутність уваги й бодай невеликої вдячності за свої далекі спортивні успіхи, якими прославляв державу. Але попри це, продавати своє тіло не збирається.
Зараз ветеран баскетболу живе на маленьку пенсію й на ті гроші, що йому надсилають колишні прихильники його таланту та друзі. А таких виявилося немало! Завдяки цьому й ремонт удалося зробити в квартирі, й навіть комп’ютер придбати та підключити до інтернету, щоб спілкуватися з друзями і знайомими з рідного Херсона та з–за кордону. Єдине, у чому впевнений, — м’ясник із Німеччини на прізвище Хагенс ніколи не дочекається листа від гордого велетня!
— Нічого, й без його «допомоги» будемо жити добре! — знаходить у собі сили для оптимізму вже не молодий та хворий 50–річний велетень. — Хай знає, що не все в цьому світі продається...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
