Із перших днів правління нового міністра було видно, що від Михайла Кулиняка рішучих дій годі чекати. Самотужки чиновник боявся і крок ступити. На всі публічні заходи Михайло Андрійович приходив у компанії Ганни Герман, переймаючи всі думки і погляди заступника глави адміністрації Президента. 1 липня в приміщенні Міністерства культури і туризму Михайло Кулиняк відважився на зустріч із журналістами, щоб відзвітувати про підсумки діяльності уряду за 100 днів. За годину розмови не було такого, щоб міністр відмовився коментувати якесь питання, але й на жодне із поставлених не зміг дати вичерпної відповіді.

«Ми завинили перед Іваном Франком. Він написав 50 томів, а ми знаємо «Украдене щастя», «Лис Микита», «Зів’яле листя». Що іще?» — запитує перед початком ІІІ Всеукраїнського конкурсу професійних читців ім. Франка народна артистка України, голова журі Раїса Недашківська. Національна спілка театральних діячів третій рік поспіль покращує ситуацію з вивчення творчості великого поета, організовуючи в Будинку актора конкурс Франка для професійних читців. Кожне регіональне відділення спілки проводить у себе вдома мікроконкурси Франка. Цьогоріч розподіл читців по областях був нерівномірним. Із Запоріжжя відібрали чотирьох акторів, зі Львова й Харкова — по двоє, з решти регіонів — по одному читцеві. Найбільше любителів Франка виявилося у Києві.

Уявіть собі маленьку дівчинку наприкінці 80х, у якої старші брат і сестра ходять до школи. Вони — піонери, знають вірші про Леніна, щоранку з ненавистю зав’язують галстука і «стібуться» з наймолодшої, що на неї теж чекає таке щастя. Загалом я була дуже холерична дівчинка, зі злості кусала губи до крові й кричала, що не дочекаються. Я палила всі мамині фотографії, на яких було зображення Леніна. Виривала сторінки з книжок, де бачила лисого вождя, і не розуміла, як поетноватор Володимир Маяковський міг написати химерного вірша «Комсомольская», в якому пророкував «Ленин — жил, Ленин — жив, Ленин будет жить», яке стало гаслом цілої доби. Брат із сестрою справді не дочекалися, щоб мене записали в жовтенята. Моя ненависть розвалила Радянський Союз, і з першого класу я гордо називала себе соколятком. А зараз, 20 років потому, розумію, що Маяковський мав рацію. «Ленин — жив, Ленин будет жить». Про це мені чи не щомісяця нагадують художники, вечірки, рок­клуби, галереї сучасного мистецтва, кафе і білборди.

За традицією у християнстві, на 40–й день після смерті поминають померлого — кажуть, саме тоді душа покидає цей світ, щоб полинути, куди їй призначено. 5 липня — 40–й день після смерті незабутнього актора, народного артиста України Леся Сердюка, який помер 26 травня. Ми вирішили пригадати його життя його ж роботами у театрі й кіно, проклавши доріжку спогадів від Харкова, який створив його як актора, й до Києва, який зробив його знаменитим.

Два роки тому вийшло двотомове дослідження Євгена Нахліка «Пантелеймон Куліш. Особистість, письменник, мислитель» (К.: Український письменник; — лауреат рейтингу «Книжка року’2007»). Здавалося б, тему Кулішевих «таємниць» закрито. Але й сам пан Нахлік пізніше випустив дві нові книжки про Куліша, а черговий випуск альманаху «Хроніка 2000» присвятив загадковій хрестоматійній постаті: «Пантелеймон Куліш: письменник, філософ, громадянин». Відтак непогамовний класик і далі грається у піжмурки із сучасним читачем.