П’єса «Буря» в контексті беззаперечних шекспірівських хітів — «Отелло», «Сон літньої ночі», «Ромео і Джульєтта» etc — виглядає такою собі нелюбою падчеркою. Театри пускали її на свої сцени дуже неохоче, режисери, здавалося, бралися за цей твір лише в крайньому випадку... За 400 років свого існування «Буря» зажила слави якоїсь нетеатральної п’єси, власне, саме такою вона вийшла з–під пера Вільяма Шекспіра: для цієї кількості тексту дії, за законами жанру, катастрофічно не вистачає. Шекспірознавці навіть зауважили, що в «Бурі» дуже ретельно витриманий принцип єдності місця і часу, який апріорі ускладнює роботу режисера. Сергій Маслобойщиков усі ці умовності проігнорував і, маючи вже певний досвід стосунків із шекспірівською драматургією — в Угорщині режисер поставив «Сон літньої ночі» та «Приборкання норовливої» — вирішив, що його контакт із «Бурею» буде успішним. Таке рішення не було миттєвим, як зізнався сам Маслобойщиков: поставити одну з останніх п’єс Шекспіра він планував давно. Для реалізації цієї мрії Театр Франка надав режисерові не лише власний сценічний простір, а й найкращих акторів — Олексія Богдановича, Богдана Бенюка, Василя Башу, Василя Мазура, Олега Стальчука ... Музично та художньо спектакль оформлював також Сергій Маслобойщиков — до речі, фаховий художник, учень Данила Лідера.

Доля його особливо не балувала: батько Феодосій загинув під час Другої світової війни, тому Петро мав добиватися всього у своєму житті сам. Спочатку він навчався в геологорозвідувальному технікумі, але згодом оцінив фах філолога і закінчив відповідний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Уже у 23 роки Петро Бойко стає диктором і редактором Українського радіо і відтоді вчить мистецтву живого слова як викладач у вищих навчальних закладах і як автор багатьох статей. У 1991 році, коли йому виповнився 61 рік, Петро Феодосійович Бойко приймає на себе ще одні обов’язки: він рукоприкладнений на місійного священика УАПЦ. Саме цей священик 24 серпня 1991 року освятив Національний прапор, що був уперше піднятий над Верховною Радою як державний.

Перший номер «Радара», який з’явився як наслідок міжнародної співпраці стипендіальної програми «Вілла Деціуша», вийшов ще в березні цього року. Проте про його існування в Україні знала хіба що втаємничена літературна тусовка: оскільки видання поширюється безкоштовно, то його могли почитати ті, хто вчащає до Польського інституту чи книгарні «Фоліо». Фінансові перипетії, за словами українських співробітників міжнародного видання, стали причиною того, що «Радар» офіційно презентували цими днями.