Вертали з вирію лелеки

24.04.2004

      Здавалося, як ніколи раніше, казково і щедро цвіли-пінилися наші сади. В ті останні вихідні квітня 86-го ми милувалися цим дивом, їхали з дітьми на дачі й городи, на «маївку» до лісу і не здогадувалися, що саме в ці дні вже зробили крок у вічність перші шестеро молодих київських пожежників, які буквально своїми тілами захищали нас, що вже 2-го травня був сформований зведений загін пожежної охорони області, якому належало проводити складні роботи з дезактивації техніки, яка працювала в зоні, відкачувати воду з-під зруйнованого реактора. Ми ще не відали, що десятки, сотні, тисячі людей вже гасили Чорнобиль власним життям, що ланка, очолювана тоді капітаном внутрішньої служби Анатолієм Івановичем Григоренком — першою з чернігівських — уже виконувала спеціальне завдання в зоні четвертого реактора, змиваючи з його даху смертоносні графітові уламки.

      Так уже сталося, що «роза вітрів» погнала радіаційну хмару якраз у напрямку його батьківської домівки. А народився Анатолій Іванович Григоренко на Київщині, в Іванківському районі, на хутірці Замовище, де були колись дивні і чисті лани та луки, текла невеличка, але прозора і красива річечка. Закінчив з відзнакою Львівське пожежно-технічне училище, у 20 років розпочав службу лейтенантом, а в 33 був уже підполковником. З майбутньою дружиною зустрівся у Чернігівському політехнічному, де навчався на вечірньому факультеті. Молода викладачка вищої математики, яка перевіряла контрольну роботу другокурсника Григоренка, запала йому в душу раз і назавжди. Доля відпустила їм небагато спільних років — усього дванадцять, але яких незабутніх! Вони мали чудову донечку Оксану, багато друзів, добрих та гарних мрій. І раптом квітень 1986-го, що, як опісля з'ясувалося, все переінакшив і на самому злеті обірвав їхню пісню.

      Анатолій міг відмовитися від роботи в Чорнобилі за станом здоров'я — були ж, чого гріха таїти, такі, хто рятував своє життя довідками і діагнозами. Але Григоренко і всі члени його екіпажу не звикли ховатися за чужі спини. Командир забіг на хвильку додому попрощатися з рідними, взяв усе необхідне і шинель (це, встигла подумати Валентина, погана прикмета — значить, надовго) і вирушив разом з друзями у пекло, з якого їм судилося повернутися, але іншими людьми.

      Так, вони повернулися додому з почуттям сумлінно виконаного обов'язку, але пригніченими, приголомшеними. Адже бачили спустілі містечка і села, яких залишило життя, їм, рятувальникам, цілували руки кволі і немічні, яких допомагали евакуювати. Вони були вражені і тим, що, коли їхні дозиметри зашкалювало, в Чорнобилі ще торгували свіжими огірками, можна було побачити жінок з крихітками на руках і молоденьких безвусих солдатиків, які, одержавши коротенький час на перепочинок, читали газети на броні військової техніки, яка щойно повернулася із зони і сама вже перетворилася на міні-реактори...

      Вони спали по 2—3 години, щодня робили неймовірне — працювали на даху четвертого реактора, знаючи, що навіть один додатковий крок по ньому — то «зайві» 5 рентген. Командир повсякчас намагався їх, у разі потреби, робити замість своїх хлопців, навіть вночі продумував до дрібниць наступну вахту і креслив схеми. Одного дня на даху реактора знепритомнів, втратив свідомість Юрій Білик. Його відсутність пожежники, які працювали в екстремальних умовах, помітили, коли з висоти вже спустилися на землю. Командир Григоренко міг послати будь-кого зі своїх колег на порятунок друга, але не пішов, а побіг сам і виніс його на руках. Недаремно Юрій Білик вважає, що у нього відтоді — два дні народження.

      У Анатолія ж Івановича Григоренка між датами народження і смерті усього 36 років. Вражене Чорнобилем серце витримало опісля лише 6 років. Спочатку нібито благополучних років, щедрих на «зірочки» на погонах, нові призначення і посади, сімейні радощі, а потім... В яких тільки науково-дослідних інститутах він не обстежувався, які ліки не приймав, куди тільки у пошуках порятунку вони з дружиною не зверталися. Бачачи, як згасає їхній єдиний синок, завчасно постаріли його батьки, яким після його смерті донькою залишилася улюблена невістка Валентина, а живим нагадуванням про сина — так схожа на нього онука.

      Наближення смерті відчував, мабуть, і Анатолій — придбаний у той рік новий костюм за життя так жодного разу і не вдягнув. «Він свого дочекається», — казав.

      Ранком того дня, коли зболіле серце його назавжди зупинилося, він носив кохану дружину на руках, ніжно цілував донечку. Мабуть, прощався з ними і вибачався, що недолюбив. А з ним самим того вересневого дня 1992 року прийшли попрощатися, без перебільшення, тисячі чернігівців. Поховали Анатолія Григоренка поруч з «афганцями».

      Георгій Павлович Прядко, Володимир Остапович Кубрак, Петро Іванович Кислий, Сергій Миколайович Тишик, Геннадій Петрович Бібік. Вони теж входили до складу ланки Григоренка. Думками і зараз часто повертаються і повертаються у той час, коли впала на нашу багатостраждальну землю полинова зірка, коли «мирний атом» перестав слухатися людей, коли мертвою тишею і неправдоподібно великими суцвіттями бузку вражала обезлюднена Прип'ять, коли в свої намети на березі Тетерева після роботи на даху реактора вони не доходили, а буквально приповзали, коли спали лічені години, а потім тi, у кого більше сил залишилося, піднімалися і мили машину. Тоді в районі станції стояла 30-градусна спека, гумовий одяг буквально плавився, а в чоботах і рукавицях по вінця набиралося солоного поту. Костюм же Л-1 після вахти на даху викидати не дозволяли — його щоразу ретельно прали, «виганяючи» у такий спосіб радіацію. А взагалі найпопулярнішими знаряддями праці й тоді лишалися молоток, лом, лопата.

      ...«За мною, мужики!» — сотні разів повторював Григоренко і йшов першим. «Давайте чітко все сплануємо: хто підніметься на дах першим, хто подасть ствол, хто пройде далі...» — пропонував командир. І вони радилися, визначали, як краще і роботу зробити, і рентгенів хоча б трішечки менше «нахапати». Що характерно — ніхто і ні від жодного завдання не відмовився. А водій Петро Кислий з першої хвилини перебування у зоні шукав від їхньої наметової бази до станції якусь іншу дорогу, хоча б трішечки безпечнішу. І знайшов, і проклав, і мчав нею з величезною швидкістю. І поїхали нею за чернігівцями сумчани, житомиряни, кияни.

      У музеї управління МінНС України в Чернігівській області годинник зупинено на позначці 1 год. 25 хвилин. Тієї миті здригнулася болем земля, у життя мільйонів смертю, втратами і нещастям увірвався Чорнобиль...

  • Атлантида Полісся

    Учені дослідили, що роль Поліського регіону є визначальною в етногенезі українців. Більше того, частина закордонних дослідників переконані, що саме Полісся — прабатьківщина слов’ян. Чорнобильська катастрофа у 1986–му, здавалося, навіки поховала цю унікальну часточку духовної культури людства. Утім за 15 років роботи в «зоні» працівники Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф Міністерства з надзвичайних ситуацій України повернули вигляд і дух поліського світу. Точніше, зібрали десятки тисяч пам’яток і архівних документів, які на сьогодні розпорошені по непристосованих будівлях. Адже для столичного музею Полісся міська влада за 10 років так і не підшукала приміщення. >>

  • По той бік колючого дроту

    Чорнобиль того дня зустрів нас рясним дощем і холодом. Погода начебто така ж, як і в українській столиці, та от переживаємо: а дощ не радіаційний? «Ваш дозвіл на проїзд у зону», — збиває з роздумів чоловік у військовій формі. Ах так, контрольно–пропускний пункт «Дитятки», — єдиний шлях на заборонену територію, від якої відцурались усі, крім корінних жителів. Загалом усе тут, як на справжньому кордоні: шлагбаум, прикордонники і на руках у всіх приїжджих — спеціальні дозволи, запрошення і обов’язково паспорт. Тільки от черг немає. Ніхто не поспішає перетнути і досі небезпечну зону, а відчуваєш себе справжнім іноземцем у своїй країні. «Проїжджайте», — киває головою кремезний чоловік, ретельно перевіривши усі дані включно з номерним знаком автомобіля і вмістом багажника. >>

  • Табуни тарпанiв

    Щороку Україна вкотре згадує тих, кого чи то доля, чи то халатність колишньої радянської влади змусила назавжди покинути рідну домівку.
    Кожного року двадцять шостого квітня десятки тисяч людей, які залишилися живими після радіаційної катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції, з болем згадують страшні дні, ночі й місяці після вибуху, відвідують милі серцю місця у тридцятикілометровій зоні й намагаються всіма способами назавжди залишити в пам'яті українців жахливу історію — як застереження майбутнім поколінням. >>

  • Чорнобильський подзвін

    Учора в усій країні був «чорнобильський день». Почався він рано вранці, а точніше, по першій годині ночі (саме в цей час 20 років тому вибухнув 4-й енергоблок) панахидою по жертвах Чорнобильської трагедії. Опісля представники вищої влади на чолі з Президентом Віктором Ющенком, Прем'єр-міністром Юрієм Єхануровим та Головою ВР Володимиром Литвином поклали букети червоних троянд до монумента жертвам катастрофи. Об 11.30 Віктор Ющенко вже летів у «зону». Поїздка глави держави охопила все, що тільки можна тут відвідати, — і огляд зруйнованого реактора на ЧАЕС, і мертве місто Прип'ять, і місто Чорнобиль. >>

  • СБУ знала і мовчала

    Учора, до чорної чорнобильської дати, у музеї СБУ керівництво Служби безпеки продемонструвало пресі досі засекречені матеріали, які проливають світло на деякі нюанси аварії на ЧАЕС. Зняття грифа «цілком таємно» приурочено до дати, і в цьому факті вчувається й цинізм, і бажання «відрапортувати». А тим часом секретні матеріали, які відкривають страшні сторінки чорнобильського лиха, спочивали на полицях архівів СБУ, подалі від громадськості, чекаючи «круглої» дати. >>

  • Чаркування у чорнобильських джунглях

    —Ви не думайте, дітки, що той котик такий паршивий від радіації. Е ні, він не заразний, то він за кицьок із сусідським побився, — тьотя Віра лагідно дивиться на справді огидного двомастого кота, схожого на пораненого, але непереможеного чеченського бойовика. Тварюка сидить на паркані і осатаніло точить об нього кігті, не відводячи злих очей від зграї журналістів. Я не встигла й спитати, як звати того чорнобильського волоцюгу, бо господиня, виступивши «перед тєлєвізором» і розповівши короткий курс своєї історії, кличе всіх до хати. >>