З Іваном Кожедубом боялися зустрічатися аси «Люфтваффе».
Сьогодні в селі Ображіївка Шосткинського району на Сумщині, де народився Іван Кожедуб, урочисто відзначатимуть 90–річчя льотчика. Саме він та ще росіянин Олександр Покришкін — ті двоє, хто за всю Другу світову війну тричі удостоїлися звання Героя Радянського Союзу за бойові заслуги. Як підрахували вже в повоєнні часи, за кількістю вильотів та збитих літаків Кожедуб є найрезультативнішим льотчиком. Він почав війну сержантом, закінчив — гвардії майором. Потрапивши на фронт лише в 1943–му, Кожедуб ніби надолужував пропущене: здійснив 330 бойових вильотів, узяв участь у 120 повітряних боях, особисто збив 62 літаки.
У центрі Ображіївки — два акценти, спрямовані в небо, — церква і сріблястий «МІГ». На ньому Іван Кожедуб збив ще 11 ворожих літаків (уже в п’ятдесятих роках у Кореї). Літак височіє над сосновою алеєю Слави загиблим землякам, яка увінчується бронзовим бюстом Героя. «У нас у селі всі знають про Кожедуба, — розповідають мені в коридорі школи зупинені на ходу семикласниці Наташа Табала і Христина Янковська. — І музей новий у школі буде».
Ні хати Кожедубів, ні школи, в якій він закінчив сім класів, уже немає. Але постійно ведеться краєзнавча робота — листування, пошуки.
...Із прикрашуванням, перетворенням людей на ідеали в нас грішили. Прикладів, як пропагандистська машина створювала героїв, — немало. Але десятки збитих літаків — це реальність. Навіть навпаки, дехто з сучасних істориків вважає, що Кожедубу їх зарахували не всі.
Його теж дехто змальовував ідеальним. Але насправді Іван, схоже, не був зразком дисциплінованості. Та й не зміг би слухняний і покірний хлопець стати тричі героєм, — для цього треба мати особливу натуру. «Я не тутешній, але, знаєте, помітив, що в Ображіївці люди особливі. Із характером, сильні, не люблять, аби ними керували. Як надумають — так і будуть робити, — ділиться вчитель історії, керівник краєзнавчого гуртка Володимир Косинок. — Мабуть, таким був і Кожедуб».
«Я був ще нерозумним хлоп’ям, — пригадував сам Іван Микитович, — коли в мене з’явилася негарна риса — бажання неодмінно заперечувати. Інколи навіть батькові став перечити. Він, людина вдумлива, спостережлива, всіляко намагався переламати мою впертість, добирав різних способів: і покарання, і научування, і вмовляння. Став частіше розмовляти зі мною, непомітно привчав до наполегливості в роботі, старанності. І домігся багато чого: я призвичаївся виконувати свої обов’язки». Так у бідній селянській родині вирощували майбутнього маршала.
Займався гирями, був сильним, користувався авторитетом серед однолітків. І вже тоді «захворів» небом. Наприкінці тридцятих років він, тоді вже студент Шосткинського хіміко–технологічного технікуму, почав освоювати льотну справу. Навчаючись у Шосткинському клубі ТСОавіахіму, уперше піднявся в небо на маленькому У–2. А щоб вступити в Чугуївське військове авіаучилище, кажуть, додав собі років. Навчався добре, тож по закінченні в 1941–му його залишили інструктором. Багато прохань та заяв написав молодий Кожедуб, рвучись на фронт. І врешті добився свого: у березні 1943–го був направлений у діючу армію.
Історій із бойового минулого Іван Кожедуб у своїх книгах описав немало. У першому ж бою, коли зустрівся з десятьма ворожими літаками, його мало не збили. Добре, сам залишився живим, а машину врятувати не вдалося. Переживав цю невдачу, не спав, та командир заспокоїв: ще зіб’єш. Десь після сорокового вильоту на борту його «лавочкіна» з’явилася перша зірка. А потім ще і ще.
...У бою, коли прикривали переправу через Дніпро, льотчик уже думав про свій кінець. «Ми врізалися у стрій ворожих бомбардувальників. І завертілася карусель. Побачивши, що один із пікірувальників тікає, я почав його переслідувати, відкрив вогонь. Фашистський літак спалахнув, але його стрілець устиг дати довгу чергу. Мені кричать: «Гориш!» Я побачив полум’я праворуч, біля бензобака. Отже, до вибуху — лічені секунди...»
Він вибрав місце, де скупчилося багато гітлерівців, і кинув машину в круте піке. На щастя, останньої миті, вже над самою землею, поглянув управо і побачив, що полум’я немає: його збило зустрічним потоком повітря. «...Ручку управління — на себе, над самими головами гітлерівців виводжу винищувач у горизонтальний політ. А самому співати хочеться! Я й співаю: «Ой Дніпро, Дніпро!»... На аеродромі мене зустріли, наче з того світу...»
А як можна було на старенькому «лавочкіну» збити реактивний літак? Наприкінці війни про такі почали говорити, але мало хто їх бачив. Вони атакували й відразу зникали на великій швидкості. Зустрітися б із таким!.. У лютому 1945–го зустріч відбулася. У парі з Дмитром Титаренком Кожедуб летів уздовж Одеру. Попереду побачили сріблястий винищувач незнайомої конфігурації. Реактивний! Зуміли підкрастися, щоб противник не помітив і не ввімкнув швидкості. Розстріляний ворожий літак буквально розвалився на очах. Подібну машину наші льотчики знищили вперше.
За бій у німецькому вже передпереможному небі 17 квітня 1945 року французький журнал назвав Кожедуба «людиною з нелюдською безстрашністю». То знову був виліт у парі з Дмитром Титаренком. Уп’яте за день — їхній полк, заглиблюючись у тил ворога, постійно шматував гітлерівців повітряними поєдинками. Крізь туман, пронизаний променями сонця, Кожедуб помітив групу «фокке–вульфів». 40 літаків! На пару червонозоряних фашисти навіть не звернули уваги: двоє не вступлять у нерівний бій. Але Кожедуб приймає рішення атакувати, не допустити смертоносний вантаж до наших позицій. Зайшовши з боку сонця, Кожедуб врізався у ворожий стрій. Збито один літак, другий. Їхню пару оточують. «Проскакую повз ворожі літаки. Різко злітаю вгору. Титаренко — за мною. Вводжу літак у пікірування. На граничній швидкості проносимося між ворожими літаками. Стрімко атакуємо їх то праворуч, то ліворуч. Як часто бувало в таких випадках, фашисти уявили, неначе нас багато. У сум’ятті скидають бомби, шикуються в оборонне коло...» Невідомо, чи захистив би дубовий листок у тому нерівному бою, але підоспіли наші винищувачі...
Раніше Кожедубу було присвячено зал у Ображіївському сільському краєзнавчому музеї. Перед ювілеєм вирішили створити окремий музей Героя, віддавши під нього одну зі шкільних кімнат. Перед відкриттям експонати забрали на реставрацію до обласного краєзнавчого музею. Його директор Владислав Терентьєв переконаний: таку експозицію створюють уперше. І особливо цінне те, що вона в рідному селі Героя. Вдалося зібрати речі того часу — предмети побуту, одяг, рушники (деякі з будинку Кожедуба). Наприклад, самовар, носити воду для якого було обов’язком малого Івана. Будуть показані нові документи, листи, фото, кітель льотчика. А ще — його малюнки. Адже Іван Кожедуб дуже добре малював.
Школа, де тепер розмістився музей, не ремонтувалася 40 років. А сюди ж приїжджатимуть екскурсії. Навчальний заклад значно менше наповнений, ніж колись: замість 480 учнів тут зараз близько ста. «Але, гадаю, мінімум уже позаду, — сподівається на краще начальник відділу освіти Шосткинської райдержадміністрації Світлана Петренко. — Дошкільнят стає більше».
Світлана — з тих людей, хто зустрічався з Іваном Кожедубом. «Пригадую, це в 1988 році було. У Сумах проводили зліт воїнів–афганців. І тут кажуть, що Кожедуб присутній. Наші хлопці з районної делегації пішли, десь нарвали польових квітів і до нього. Почали говорити, а він у спілкуванні — не маршал, не герой. Такий простий, доброзичливий. І дуже зворушений був, що земляки підійшли. Навіть перепитав: так ви з Шостки? Довгенько з хлопцями розмовляв...»
Коли бойова машина Кожедуба підіймалася в небо, німці тут же оголошували «Ахтунг, ахтунг. У небі Кожедуб». Німецькі льотчики відразу без бою поверталися на аеродром.
Років 20 тому в Ображіївку приїздив німецький льотчик, літак якого у 1944–му збив Іван Кожедуб. На батьківщину німець повіз жменю української землі — на пам’ять про країну, яка народила такого героя.
Офіційно Кожедубу припусують 62 збиті літаки. Одначе недавні архівні дослідження свідчать, що ця цифра не зовсім точна — в нагородних документах із невідомих причин відсутні ще дві повітряні перемоги (11 квітня 1944 р. та 8 червня 1944 р. — якраз у день народження льотчика).
Ім’я Кожедуба занесено до Книги рекордів Гіннесса як найкращого винищувача Другої світової за показниками коефіцієнта бойової активності.
Після смерті маршала авіації у 1991 році військове керівництво КНР запросило до Пекіна дружину Кожедуба Вероніку Миколаївну й запропонувало перенести останки льотчика до китайської столиці. Так оцінили його заслуги давні союзники за участь у корейській війні 1950—1953 років. Удова відмовилася.
В Івана Кожедуба було особливе ставлення до своїх літаків. Перед вильотом він салютував машині, а після польоту поплескував по борту й говорив із літаком, ніби з улюбленим конем. Так і стоять вони поруч в Ображіївці — Іван Кожедуб і його реактивний «кінь».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
