Кому це тут геноцид наснився?

29.05.2010

Ще один удар по українству приготував міністр освіти та науки Дмитро Табачник. Тепер він пропонує прямим текстом записати в навчальній програмі, що Голодомор — не геноцид, а «спільна трагедія України, Росії, Білорусі і Казахстану». Про це міністр заявив під час прямої телефонної лінії в газеті «Комсомольская правда в Украінє», відповідаючи на запитання про суб’єктивність викладання історії в українських школах.

«Наше міністерство зараз працює над найскладнішим питанням — це визначення стандартів освіти. Тому що «брєдятіна» з гіперболізуванням тільки однієї форми оцінювання — це не реформа, а одурювання учнів і ошукування суспільства», — каже міністр. Суб’єктивна «брєдятіна», як випливає зі слів міністра, закралася насамперед у висвітлення подій 1932—33 років. «Учитель зобов’язаний виконувати навчальну програму, але в ній потрібно чітко прописати, що Голодомор 1933 року — це спільна трагедія народів України, Росії, Білорусі, Казахстану, і вказати, скільки людей померло від цієї біди в кожній із республік. При цьому написавши правду, що найвищі втрати сільського населення — понад 41 відсоток — були в Саратовській області. Тоді вчитель не зможе промивати голови школярам відповідно до своїх суб’єктивних поглядів», — додає Табачник.

В унісон міністру освіти, а також Президентові Віктору Януковичу виступає й народний депутат від ПР Василь Кисельов. Він подав до парламенту законопроект із пропозицією внести зміни в закон про Голодомор. Нардеп пропонує прибрати слово «геноцид», а натомість написати, що це був «злочин тоталітарного режиму, трагедія українського народу». «Якщо буде політична воля, впродовж двох тижнів законопроект може потрапити в зал», — зазначає Кисельов.

 

ВІДГУК

Професор Сергійчук: Політика Табачника — від лукавого

Намагання «регіоналів» посіяти сумнів в тому, чи можна вважати Голодомор 1932—33 років геноцидом, «УМ» попросила прокоментувати Володимира Сергійчука, доктора історичних наук, професора КНУ ім. Шевченка.

— Коли роблять заяви про те, що Голодомор 1932—33 років не був геноцидом українського народу, бо голодували, мовляв, усі народи тодішнього Радянського Союзу, то це від лукавого, — каже відомий науковець. — По–перше, голодували не всі народи СРСР. Не голодували, скажімо, чукчі, грузини, вірмени, азербайджанці, тому та концепція, яку нам сьогодні намагаються нав’язати, не витримує жодної критики. По–друге, голод 1932—33 років не був скрізь однаковим. В Україні він мав ознаки голодомору — свідомого знищення сільського населення. А голодні казахи, приміром, у ті роки могли вільно йти в навколишні регіони Росії (в Сибір, на Південний Урал, Поволжя), а також в Узбекистан, Киргизію, де їх приймали, влаштовували на роботу, і вони мали можливість вижити. Органи влади Російської Федерації тоді навіть ухвалювали спеціальні рішення з цього приводу, як, наприклад, постанова Башкирського обкому ВКП(б) про працевлаштування голодних казахів. Є також документи керівних органів Казахстану до навколишніх регіонів із проханням підтримати там голодних казахів і не повертати їх додому. Тобто казахам не забороняли шукати порятунку від голодної смерті. А постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року забороняла виїзд голодного саме українського селянства (як і кубанського, серед якого абсолютну більшість становили українці) за межі республіки за хлібом. І в цьому є головна відмінність голоду в Казахстані та Україні. Бо нам досі не показали жодної подібної постанови сусідніх з УСРР обкомів Росії чи Білорусії про підтримку голодного українського населення. Навпаки, коли голодні селяни нинішньої Луганщини пішли до сусідньої Вороніжчини й почали їсти в Кантемирівському районі мерзлі буряки, то тамтешній секретар обкому ВКП(б) Варейкіс прислав грізну вимогу до ЦК КП(б)У щодо недопущення подібного в майбутньому.

Крім того, геноцид — це не тільки фізичне знищення, а й духовне. Тільки стосовно українського населення в ті голодні роки були постанови ЦК ВКП(б) й Раднаркому від 14–15 грудня 1932 року за підписами Сталіна й Молотова про заборону українізації Північного Кавказу, Слобожанщини, Казахстану, Поволжя, Далекого Сходу, Москви, Ленінграда — території всього Союзу, крім УСРР. І в той час, коли українців позбавляли шкіл рідною мовою на Кубані, українських газет, театрів, а найсвідоміші станиці — Полтавську, Уманську, Медведівську — виселяли на північ, то таких репресивних заходів не застосовували, скажімо, щодо білоруського населення Смоленщини, де також не виконували плани хлібозаготівель.

Я виявив документи, в яких комуністична влада тодішнього Казахстану навесні 1933 року вже звітувала Москві про те, що, виконуючи ці постанови Кремля, було закрито майже сто українських шкіл, три районні україномовні газети та два українські педтехнікуми. Подібних постанов у часи Голодомору не було застосовано до жодної іншої нації, крім української. І якщо після Голодомору 1932—33 років кількість населення в Росії збільшилася на 28 відсотків (між переписами 1926 і 1939 років), у Білорусі — на 12, то в Україні воно зменшилося майже на 10 відсотків. Кількість українського населення в нинішньому Краснодарському краї за вказаний період, наприклад, скоротилась на 1 мільйон 400 тисяч осіб — то хіба це не геноцид саме українців?

— Противники геноциду закидають, що в ті роки в Україні поряд з етнічним населенням однаково мерли від голоду й євреї, і росіяни, й інші народи...

— Так, голодували й ті національні меншини, які проживали в селах на території України — німці, поляки, греки, болгари. Це факт, ми від цього не відмовляємося. Але головний удар спрямовувався саме проти українського селянства як матеріальної основи українського визвольного руху, зокрема, антибільшовицьких повстань, які були масовими в 20–ті роки ХХ століття як в УСРР, так і на Кубані.