Сьогодні — останній день конкурсних показів Каннського фестивалю, і вже завтра головне журі офіційно оприлюднить свої уподобання й назве фаворитів цьогорічного кінофоруму. Досить часто їхній вердикт не збігається з рейтингами, які на фестивалі складає глядацька аудиторія, або з оцінками кінокритиків. Любов — емоція надто суб’єктивна. Особливо мене дивує, з якої причини в конкурс фестивалю №1 потрапив сиквел «Втомлених сонцем» Міхалкова. Не було кому заповнити квоту Росії? Чи це просто в пам’ять про нагороду журі, яку «Втомлені сонцем» отримали в 1994 році? Разом із російською картиною сьогодні показуватимуть стрічку угорця Корнеля Мундрусо «Проект «Франкенштейн» (The Frankenstein Project), також лауреата Каннського фестивалю. Але останній день навряд чи принесе сюрпризи: найкращі фільми показано, експертні рейтинги складено, власні уподобання висловлено.

Одна із функцій мистецтва — робити людину кращою, спричиняти катарсис, заставляти думати і підштовхувати у вир ідей, звідки ти не маєш права вийти сірим нудним снобом. Можливо, я б свято вірила у це високе призначення арту, якби не була журналістом у відділі культури і не відслідковувала всі мистецькі події в Україні. Із задоволенням раз на місяць ходила б у музей подивитися на шедевр когось із класиків, насолоджувалася б Бетховеном у філармонії, плакала б від задушевних народних пісень фольклорних колективів, а коли душа хотіла б драйву, відривалася б на літніх етно–, рок–фестивалях. Але з моїм вибором професії не годиться на власний смак рафінувати події і пропускати знакові виставки, перформанси, концерти, бо випадеш із культурного контексту і завтра не знатимеш, що це за художник, чому всі слухають ту групу, а не іншу і так далі. Та мушу зізнатися, що такий спосіб життя швидше виснажує і спорожнює, ніж наповнює світлом і любов’ю.

Зацікавившись свого часу психоаналізом, наше літературознавство відступило на більш безпечні позиції, звернувшись до знайомих різновидів аналітики. Чи то пак, розгляду текстів із позиції офіційної «правди життя», а не з шанців «психологічного» злету наукової думки. Так само автор збірки «Аналіз крові» (видавництво «Грані–Т») Степан Процюк донедавна був одним із представників традиційної культури на постмодерністському бенкеті 90–х рр. Видавши низку малоформатних романів і повістей, він нібито остаточно затвердив у тодішньому «топосі поразки» (Володимир Єшкілєв) не аморфний тип літератора, а чітку його характеристику, згідно з якою українство репрезентує лише редуковану етнографію, а патріотизм виглядає як субститут націоналізму.

Незважаючи на те, що діти дуже люблять «Шрека», це все ж мультик для дорослих, і продовження анімаційного фільму «Шрек назавжди» — тому підтвердження. Отже, як ви пам’ятаєте, у першій частині Шрек урятував принцесу Фіону, яка перетворилася на людожерку, одружився з нею, обзавівся друзями — Віслюком та Котом у чоботях — і трійкою діток на додачу. Але, як виявляється, цим людськість людожера не обмежується, і він, як звичайний чоловік, одного дня усвідомлює, що сімейне життя його обтяжує і було б чудово повернути час назад.

Колись вона закохалась в українця і залишилась у Києві. Із чоловіком не склалось, але все вийшло з Україною. Уже 20 років німкеня Брігітте Шульце практично живе тут і вивчила країну подекуди краще, ніж більшість українців. Свої враження і власні фотографії вона оформила в путівники. Один присвячений Одесі, інший називається «Україна... як я її люблю!». Готується до друку путівник Львовом. Усі маршрути, про які вона пише, пані Брігітте проїхала сама: тут і ресторани, і карти (навіть карта схилів гірськолижного курорту Буковель), словник необхідних слів та фраз російською, українською та німецькою, потрібні посилання на сторінки в інтернеті. У книжці також чимало порад: як відрізнити добре зварений борщ від неякісного, як винаймати квартиру. Кілька сторінок присвячено важливому для туриста питанню — туалетам. Шульце пояснює, як відрізняють «М» і «Ж», а також друкує фото різних українських вбиралень, наприклад, без дверцят. У путівнику є чимало цікавої інформації: які українські спортсмени отримали золото на Олімпійських іграх, як живуть німці в Україні сьогодні та інше.

Детективи зазвичай списують на розважальну літературу. Але не все так просто. Це книжки, що описують процес розкриття злочинів фахівцями. Тобто, вважай, — це звіти із професійної діяльності. А відтак і належать детективи до жанру виробничого роману. І чим досконаліше зроблено такі «звіти», тим ближче ця література посувається у бік історії повсякдення або навіть і соціології. Стає дзеркалом, від якого важко відірватися, — чи то зі жвавим зацікавленням, чи з гумором–іронією, а часом і з жахом. Отака–от розвага на тему виробництва.