Між мистецтвом і життям він поставив знак «=»

Нещодавно режисер Сергій Сміян повернувся з Воронежа — до Дня перемоги в місцевому Театрі опери і балету ставив «Севастопольський вальс». Здавалося б, новина хоч і приємна, але на сенсаційну точно не тягне. Ну запросили нашого режисера до Росії, ну зробив він там добротний спектакль, отримав схвальну пресу, яка відзначила «достойний пафос та милу іронію» постановки. Зрештою, хоч і не часто, але закордонні творчі відрядження їздять і інші наші режисери. Та в цьому випадку є одне «але», яке точно надає йому статусу виняткового. 17 травня Сергієві Костянтиновичу виповнилося 85 років. Люди такого поважного віку зазвичай живуть спогадами, зворушливо перекладаючи з місця на місце старі фото і не надто переймаючись тим, що буде завтра. Сергієві Сміяну також є що згадати, але й своє сучасне життя він продовжує наповнювати реальними подіями. Ставить вистави, викладає в музичній академії, консультує молодших колег. І продовжує зізнаватися у вірності театральному мистецтву, якому віддав понад шістдесят років.

«Перша вистава — як перше кохання»

— Сергію Костянтиновичу, у професії ви більше 60 років. Свою першу виставу пам’ятаєте?

— Так. Була така п’єса Добровольського «Яблунева гілка». Саме ця «Гілка» й поклала початок моїй режисерській діяльності, було це в Запорізькому театрі ім. Щорса. Тепер цьому театру присвоєно ім’я українського актора та режисера, народного артиста СРСР Володимира Гарасимовича Магара. Він очолював цей театр, а після нього керівництво Запорізьким театром доручили мені. Так що першу виставу я пам’ятаю, звісно, не в найменших дрібницях, але емоційно дуже добре — це як перше кохання. Спектакль був близький мені своєю тематикою, там ішлося про молодь. «Яблунева гілка» мала успіх, і я дуже тішився, що це все вийшло. Адже я тільки–но закінчив у Ленінграді режисерські курси. Тоді був час такий — 50–й рік, режисерів в Україні не вистачало, і на режисерські курси посилали акторів. А я отримав диплом акторського факультету в Інституті Карпенка–Карого і на рік був відряджений до Ленінграда. Так що моє режисерське навчання було таким «короткометражним».

— А як потрапили до Театрального інституту? Мабуть, довго про це мріяли?

— У мистецтво я потрапив, можна сказати, випадково. Ніколи не думав, що працюватиму в театрі, що з ним буде пов’язане моє життя. У 1944 році я, дев’ятнадцятирічний юнак, повернувся до Києва. Дуже хотілося вчитися! Війну пережив важко — коли почалася Велика Вітчизняна, мені виповнилося шістнадцять. Працював на заводі ім. Артема, і нас відправили в евакуацію, під Куйбишев — випускати зброю для нашої армії. І от по поверненні постало питання: куди піти вчитися — я розумів, що це мені потрібно. Зараз цю потребу в навчанні мені навіть складно проаналізувати. Можливо, прагнення вчитися було продиктоване ще й тим, що я не закінчив десятирічку.

— Але ж без середньої освіти про вищу можна було й не мріяти...

— Так, я це розумів. Але трапився його величність випадок. Я ходив Києвом і шукав виш, де не треба було здавати хімію, фізику і математику. З цими науками у мене не склалося, тож треба було орієнтуватися на гуманітарний навчальний заклад. І ось мені на очі потрапляє оголошення про прийом до Театрального інституту, де вступні іспити — Конституція СРСР і співбесіда. Війна тоді ще не закінчилася, на акторському факультеті — самі жінки. І ось приходить абітурієнт Сміян — я був високий, стрункий. Словом, я щось прочитав, а документи про середню освіту в мене й не питали. Відразу взяли на перший курс, моїм педагогом була народна артистка України Любов Гакебуш. Видатна і відома людина, до війни працювала в театрі в Донецьку. Мене відразу полюбила. Інститут закінчив у 1948 році.

Полтава, Львів, Дніпропетровськ... і нарешті Київ

— І почалися цікаві театральні будні...

— Так. Попрацював трішки актором у Дніпропетровському театрі. Після режисерських курсів мене направили в Запоріжжя. А потім я, двадцятип’ятирічний, за направленням Мінкультури поїхав головним режисером театру у Полтаву. Театр ім. Гоголя був моїм першим бойовим хрещенням як керівника. Вже й не пам’ятаю, як я керував. Мабуть, це виглядало кумедно, якщо розглядати цю посаду з позиції сьогоднішнього дня.

— За шістдесят років ви, якщо я не помиляюся, керували п’ятьма театрами України — не знаю, чи знайдеться сьогодні режисер із таким послужним списком.

— Так, їх справді було п’ять — так склалася моя доля. Після Полтави був Дніпропетровський театрі ім. Шевченка, у Львові працював головним режисером опери, а потім мене перевели до театру ім. Заньковецької, де я п’ять років був художнім керівником. Тоді не дуже розумів, що таке Театр Заньковецької. Це зараз ми всі знаємо, що це видатний колектив. Мені дуже приємно на душі, що у Львові зустрівся з тоді молодими акторами Богданом Ступкою, Ларисою Кадировою, Богданом Козаком. Потім до нас у театр приїхав захищати диплом Сергій Данченко. Згодом він став головним режисером Театру Заньковецької, а я повернувся назад у Запоріжжя — мене туди покликали після смерті Магара. Я поїхав із задоволенням, бо дуже любив той театр — він був моїм початком.

— Львів не шкода було кидати?

— У Львові я справді отримував величезне задоволення і від роботи, і від спілкування з людьми, там склалася гарна компанія. У той час, коли я керував Театром Заньковецької, ТЮГом керував Роман Віктюк. Зі мною працював легендарний актор українського театру Борис Романицький, який грав іще з самою Заньковецькою, видатний режисер Борис Тягно, який починав з курбасівського «Березоля».

— А після Запоріжжя вас запросили до Києва?

— Так, у 1970 році я очолив Театр Франка. Зізнаюся, цьому запрошенню був дуже радий, все ж таки Театр №1. Але мені було й страшно. Бо це театр зі своїми традиціями, там працювали Ужвій, Дальський Кусенко, Яковченко... І з цими видатними акторами мені пощастило попрацювати. Українською драмою я керував майже дев’ять років. Потім потрапив в автомобільну аварію і рік пролежав у лікарні. А так довго театр не чекатиме — зі Львова запросили Данченка. У Київській опереті я працюю вже 30 років. Сьомий рік театр очолює молодий режисер Богдан Струтинський. Людина, безумовно, талановита, яка досягла навіть того, що театр отримав статус Національного. Як на мене, це було дуже складно...

— Ви очолювали Державну атестаційну комісію і приймали у Богдана Струтинського захист диплома. Зараз працюєте під його керівництвом. У вас із Богданом Дмитровичем виникають творчі непорозуміння?

— Ні, нічого такого. Він людина культурна і ставиться до мене з повагою. Я дуже вдячний, що Богдан Дмитрович розуміє мій пройдений шлях, і у нас із ним немає ніяких сутичок. Я дуже люблю оперету. Багато знаю різних назв у цьому жанрі. Раніше, та й зараз прийнято вважати, що оперета перебуває в кризі. Я не бачу ніякої кризи. Оперета, якщо вона в міцних режисерських руках, то це прекрасний жанр, який народ обожнює. Це складний синтетичний жанр, де треба вміти співати, танцювати, вести діалог — це великий труд. І я тішуся, що наш колектив долає всі труднощі.

«Режисери — народ егоїстичний»

— Ви працювали і в опері, і в драмі,і в опереті. Де почувалися найкомфортніше?

— Мені було дуже комфортно в Театрі імені Франка. Я любив колектив і, якби не автомобільна аварія, можливо, й досі там працював би — хто знає, як би склалося життя. Але в Опереті я знайшов свою другу домівку. Люблю цей колектив, цих людей, наші красиві вистави — і мої, і Струтинського.

—  Але саме в Театрі ім. Франка ви поставили дуже важливу для своєї кар’єри виставу «Касандра» з Наталею Ужвій, Михайлом Задніпровським, Миколою Яковченком, Юлією Ткаченко, Ольгою Кусенко — вісім лише народних артистів СРСР.

— Так... Хоча тоді, чесно кажучи, був трішки розгублений — я ж тільки починав у Театрі імені Франка і роздумував, що перше поставити. Врахуйте, що на той час були живі Корнійчук, Зарудний, Коломієць, «Голубі олені» якого були хітом української сцени, — драматурги, які хотіли, щоб їх ставили. Конкуренція була дуже серйозна. А ще ж одна деталь — мене до Києва запросив Корнійчук, коли приїхав до Запоріжжя, подивився виставу «Банкір». Вочевидь, Корнійчукові було не складно влаштувати мій перехід до Києва, адже на той час він був головою Верховної Ради України.

— Ви слідкуєте за творчістю молодих колег? Хто з українських режисерів вам цікавий?

— Розумієте, якщо чесно, то режисери — народ егоїстичний. Кожен — та, мабуть, і я в тому числі — вважає, що він кращий за інших, талановитіший. Звісно, це не афішують, про це не говорять. Але мені зараз із позиції свого віку це зрозуміло. Дуже приємно, що є режисери, які навчалися в мене. Ось, наприклад, Валентин Козьменко–Делінде — талановита і здібна людина, він працює і в Україні, і за кордоном. Знаєте, якщо я виховав хоча б одного режисера — то це вже добре, це певний вклад у нашу спільну справу.

— Зі студентами творчих вузів сьогодні спілкуєтеся?

— Викладаю в Музичній академії, де створили відділення музичної комедії. У цьому році випускаю курс, другого червня у нашому театрі прийматимемо іспит. У Театрі оперети вже працюють три мої студенти — Арсен Курбанов, Максим Булгаков, Валя Котенко.

— А діти пішли вашим шляхом чи в них інші уявлення про те, якою має бути справа всього життя?

— У мене і син, і донька кажуть: вистачить того, що тут працює тато. (До речі, моя дружина донедавна також працювала в Театрі оперети). Так що мій рід професію не продовжує. Але я з цього приводу не сумую. Син займається комерцією. А донька — вона у мене ще зовсім молода, їй 22 роки — закінчила географічний факультет, працює в туристичній агенції. Я, відповідно, молодий татусь.

ДО РЕЧІ

22 травня у Київській опереті на честь ювілею Сергія Сміяна зіграють «Фіалку Монмартру».

ДОСЬЄ «УМ»

Сміян Сергій Костянтинович. Український актор та режисер. Народний артист України, лауреат Державної премії ім. Шевченка. Народився 17 травня 1925 року. Навчався в Київському інституті театрального мистецтва ім. Карпенка–Карого, закінчив режисерські курси в Ленінграді. Працював у театрах Львова, Полтави, Запоріжжя та інших. Останні тридцять років — у Театрі оперети, де поставив спектаклі «Голландочка», «Баядера», «Сильва», «Травнева ніч», «Американська комедія», «Фіалка Монмартру»