«Чому знову жінки?» «Чому тільки жінки?» «Ви танцюєте? Ні? А хто тоді став вашим натхненником?». Навперебій неуважні відвідувачі засипали недолугими запитаннями художницю Ірину Каленик на відкритті її персональної виставки «Дещо про танець» у галереї Павла Гудімова. Ірина, тримаючи в руках лілію на довжелезному стеблі, жонглювала нею спершу неначе танцівниця кабаре паличкою, потім почала підпиратися квіткою, як стара бабуся ломакою. «Мої виставки завжди про жінок. У всіх роботах — чи то живописних, чи скульптурних, чи графічних — образ жінки завжди центральний. Чоловіків я не знаю і не розумію. А танець сам по собі найжіночніший з усіх мистецтв, — не втомлюється повторювати Ірина Каленик. — Спершу виставку хотіли назвати «Все про дансинг». Та я не взяла на себе таку сміливість. Тут тільки маленька частина історії танцю, тож «Дещо про танець» найбільше відповідає концепції».

На «Робіна Гуда», що в українському прокаті з 13 травня, йшла як на прем’єру чергового голлівудського блокбастера, який днями потішив вишукану публіку Каннського фестивалю, проте побачила утопічну казку, круто замішану на ідеалістичних західних цінностях, певні події якої до сліз в очах нагадують українські реалії.

Сьогодні лише третій день 11–денного кіномарафону, але Каннський фестиваль швидко обростає скандальними історіями та прем’єрними оцінками. У четвер у позаконкурсній програмі показали фільм італійської документалістки Сабіни Гуцанті «Італія, що тремтить» (L’Italia che trema) про землетрус в Аквілі 2009 року. Кіносатира на тодішні дії прем’єра Сільвіо Берлусконі призвела до бойкоту фестивалю з боку італійського міністра культури Сандро Бонді, що зайвий раз дозволило італійським кінематографістам висловити обурення щодо обмеженості та консерватизму уряду. А от Бріджит Бардо звинуватила Каннський фестиваль у марнотратстві, обізвавши подію непристойним словом: мовляв, шик вищого світу коштує життя десятків мільйонів безневинних тварин, що йдуть на хутряні вироби для модних дам.

Успішні нації нав’язують іншим власні погляди на історію. Так повелося іще з античних часів, коли греки накинули світові своє потрактування минувшини. Далі — більше; аж такою мірою, що вже у ХХ сторіччі Джордж Орвелл стверджував: нашу епоху характеризує відмова від самої ідеї, буцімто можлива правдива історія. Сучасна Україна — яскравий приклад цієї сумної тези.

По–перше, таки вийшла 100–та книжка з тих рукописів, які надійшли на конкурс упродовж 10 років. Це вже другий роман Маріанни Малини — «Випалений шлях» (К.: KM Publishing, 2010).