Артем Іванов: За день піднімаю сім тонн

23.04.2010

Віталій МОХНАЧ

Артем Іванов у своїй ваговій категорії найкраще на континенті «вириває» штангу над головою. (Фото з архіву «УМ».)

Після чемпіонату Європи з важкої атлетики в Україні заговорили про появу ще однієї олімпійської надії. Це — 22річний Артем Іванов. На Олімпіаді в Пекіні Артем посів 11ту сходинку, тоді він лише почав знайомство із суперниками. Два роки намагався закріпитися в еліті, і ось — довгоочікувана нагорода міжнародного форуму. У штабі збірної вже заявили, що разом із «бронзою» європейської першості кримчанин здобув таку необхідну для важкоатлета стабільність.

Кореспондент «України молодої» розшукав спортсмена вдома в Сімферополі, куди він заїхав на кілька днів перед черговим тренувальним збором. Артем розповів про шлях до нових висот та складність своєї професії.

«Відчуваю, що можу підняти більше»

— Артеме, як сприймаєш «бронзу» європейської першості?

— «Бронза», завойована в Мінську, — це мій найвищий результат на «дорослих» змаганнях. Звісно, потрапити на п’єдестал — хороше досягнення. Але вже хочеться зійти на вищу сходинку. Адже відчуваю, що можу підняти більшу вагу.

— Виходить так, що ти незадоволений бронзовою медаллю?

— Вважаю, що міг виступити й краще, але, можливо, десь недопрацював або просто не вистачило везіння.

— Артеме, окрім залікової «бронзи», ти здобув ще й «малу» золоту медаль у ривку? Що для тебе цінніше: «мале золото» чи «велика бронза»?

— Я вже на другому поспіль континентальному форумі виграю ривок. Тому для мене було принциповою справою потрапляння в призи. А взагалі, звісно, у важкоатлетичному світі більше цінується перемога в сумі, та й призові за неї держава виділяє більші.

— Яких бонусів чекаєш тепер від держави?

— Особливих подарунків не чекаю. Думаю, що від мене вже очікують перемог на світовій першості.

— А як зустріли тебе вдома?

— Привітали керівники регіону та спортивного товариства «Динамо». Обіцяли збільшити фінансування.

— Склалося враження, що впродовж останніх років друга вправа — поштовх — стала для тебе мукою. На чемпіонаті світу2009 був «нуль», а на ЧЄ2010 — лише п’ятий результат (203 кг).

— Я б так не сказав. Просто є певні проблеми, які заважають мені показувати кращий результат. Хоча й справді, у порівнянні з пекінською Олімпіадою, де я штовхнув 210 кг, є певний спад. А от у ривку, в порівнянні з 2008м, я додав уже 10 кг.

— У чому ж проблема?

— Головна перепона — технічна сторона виконання поштовху, над якою я постійно працюю, вдосконалюючи потрібний рух. Можливо, дається взнаки психологічний бар’єр. На підсвідомому рівні ще пам’ятаю про травму ліктя, і саме це, напевно, не дає розкрити весь потенціал. Однак уже найближчим часом планую додати до сумарного результату десять кіло.

«За день можу підняти близько шестисеми тонн»

— Скільки за день можеш перетягати «заліза»?

— Ніколи не рахував, але певно, за день можу підняти (трохи замислюється)... близько шестисеми тонн. Дякувати Богу, маю два вихідні — четвер і неділя (сміється).

— У пересічної людини після таких цифр може скластися думка, що це справжня каторга!

— Насправді мені подобається! Десять років тому я сам обрав цей вид спорту, і не шкодую. Кожен сам визначає для себе шлях самореалізації.

— Що відчуваєш, коли йдеш у спортивний зал?

— Мені це просто цікаво. До того ж заняття спортом дають змогу розвіятися, відволіктись від домашніх справ, стресів, буденних проблем. Спорт — це ж не тільки змагання, а й нові знайомства, спілкування, а якщо хочете, то ще й спортивний туризм.

— Працюючи з таким «тягарем», певно, часто стаються різні травми? Від чого найчастіше страждають важкоатлети?

— Головна проблема штангістів — спина. Щоб зменшити ризик травмування, потрібно добре розігрітися, розім’ятися, зробити розтяжку. Також важливо, щоб поруч була людина, яка контролювала б підйом штанги.

На тренуваннях кожен технічний елемент доводиться до автоматизму, тому при роботі з максимальними навантаженнями шанс травмуватися — мінімальний.

— Головний тренер жіночої збірної скаржився, що жінкам не вистачає сучасного інвентарю. Як у вас із цим справа?

— У мене є можливість використовувати новинки спортивної індустрії. Так, справді, сучасний гриф під великою вагою може більше прогинатися. Він більше «грає», ніж старий. Така його особливість дозволяє у поштовху показувати кращі результати.

«Для нас на зборах кухарі готують спеціальну дієтичну їжу»

— Артеме, яка твоя спортивна мрія?

— Стати на олімпійський п’єдестал.

— Відчуваєш, що це реально?

— Узагаліто на Олімпіаді лише троє спортсменів стають володарями нагород. Вам ніхто напевно не скаже, що зможе потрапити в цю трійку. Але віра в перемогу завжди є, без неї у спорті високих досягнень нічого робити.

— Щоб піднімати кожен день тонни металу, необхідно десь черпати сили. Чим штангіст «заряджає» свій організм?

— Нам дуже важливо добре харчуватися з переважанням продуктів, які мають високий вміст білка. Тож я вважаю себе м’ясоїдом. Хоча дуже люблю салати, а інколи можу й торта з’їсти.

— А хто вам готує їжу, адже харчуватися потрібно регулярно й часто?

— Більшу частину часу я проводжу на зборах, там для нас кухарі готують спеціальну дієтичну їжу. Мені найбільше подобається відварна яловичина — її можу з’їсти й півкіло за раз. Коли ж приїжджаю додому, тут мене чекають страви «на замовлення» — маминого виробництва.

«Через мовний бар’єр відчуваю себе не у своїй тарілці»

— Ти брав участь у багатьох міжнародних змаганнях. У якій країні сподобалося найбільше?

— Незабутні враження залишило норвезьке портове містечко Ставангер, де у 2004 році на європейській першості серед кадетів я виграв срібну медаль. Можливо, то були перші враження від закордонної поїздки, тому саме вони й залишаться на все життя.

— А де ще прагнеш побувати як «спортивний турист»?

— Хочу потрапити до США й покататися на «американських гірках».

— Невже у вашому виді спорту не вистачає адреналіну?

— Ні, тут його теж виділяється вдосталь. Особливо, коли незадовго до змагань намагаєшся продемонструвати свій максимальний результат. Ось тоді організм і отримує максимальну порцію мобілізуючої речовини.

— Що запам’яталось у Мінську, де відбувався цей чемпіонат Європи?

— Зрадів, що багато людей розмовляли російською, тож із ними можна було поспілкуватися, щось дізнатися про місто. Коли я буваю за кордоном, то через мовний бар’єр відчуваю себе не у своїй тарілці. У Мінську ж відразу знайшов друзів — сходили у кінотеатр, покаталися на авто нічним містом.

— А що дивилися в кінотеатрі?

— Там саме демонстрували новинку кінопрокату «Битва титанів» російською мовою.

— Щось здивувало у братівбілорусів?

— Вразило те, що білоруська молодь захоплюється спортом. Було дуже багато юних уболівальників на змаганнях, і вони палко підтримували своїх. Відчувається, що наші північні сусіди приділяють спорту велику увагу.

— А кого підтримували місцеві вболівальники у твоїй категорії до 94 кг, де білоруські спортсмени не виступали?

— Під час виступу на помості я не спостерігав за тим, що відбувалося в залі. Коли піднімаю штангу, намагаюся повністю зосередитися на снаряді.

«Головне для важкоатлетів — стратегічний план»

— Хто твій найпалкіший уболівальник?

— Маю багато друзів, частина з них «живе» в електронному «павутинні». От вони мене й підтримують.

— Вони тебе критикують за погані результати?

— Якщо критика не обґрунтована — я на неї не зважаю. Водночас позитивно сприймаю конструктивні зауваження.

— Чого можуть очікувати від тебе вболівальники на чемпіонаті світу в Туреччині?

— У поштовху хочу нарешті здолати «зачаровану» вагу 210 кг, а в ривку — 185 кг.

— Яку максимальну вагу вже вдалося підняти на тренуванні?

— На тренуваннях я можу «вирвати» 190 кг, а штовхнути — 220.

— Що заважає підняти такі кілограми на змаганнях?

— Головне у змаганнях важкоатлетів — стратегічний план, який узгоджується з тренером. Не слід забувати, що на все про все є лише три спроби. Тому не можна починати з дуже високих цифр. Хвилюючись за кінцевий результат, можеш узагалі «перегоріти». Тож мусиш заявляти на 1015 кг менше, ніж здатен підняти на тренуванні.

— А що стоїть на заваді максимальним результатам?

— Поперше, мало часу між підходами для відновлення, подруге — метушня, яка заважає добре зосередитись. Загалом під час змагань багато відволікаючих моментів.

— Важкоатлети досить часто перед своїм підходом розмовляють зі штангою. Про що ти говориш зі своєю «подругою»?

— Намагаюся тримати себе в рівновазі. Не можу сказати, що регулярно, але інколи прошу допомоги в Бога.

«Я ще не настільки популярний, як Ольга Коробка»

— Цікаво, чи тобі вже десь випадало застосовувати свою непомірну силу?

— У «розборках» участі не брав. Хвалитися не буду, але коли забіяки бачать юнака міцної статури, то десять разів подумають, чи варто з таким зв’язуватись.

— Артеме, яке твоє ставлення до спортивної слави?

— Слави не прагну. Від свого заняття я просто отримую задоволення.

— На вулицях не впізнають?

— Я ще не настільки популярний, як Ольга Коробка (сміється).

— А хто для тебе є авторитетом у важкій атлетиці?

— Десь глибоко в душі хочу бути схожим на триразового олімпійського чемпіона грузина Каху Кахіашвілі. Я навіть перейняв у нього рідкісну техніку виконання поштовху — так званий «швунг». Скажу відверто, захоплююсь подвигами Коробки. Оля — молодець, адже, часто травмуючись, змогла себе перебороти, не зламалася і досягла того, чого прагнула.

— Техніка поштовху, яку ти використовуєш, досить рідкісна. Нею ідеально володіла лише невелика група відомих важкоатлетів. Чи не хотів би ти змінити її на звичайну — «ножиці»?

— Ні, аби перевчитися, потрібно багато часу, якого просто не вистачає. Тож буду просто вдосконалювати свій стиль, який застосовую вже сім років.