Гаївки біля церкви

У неділю на площі перед тисячолітнім собором святої Софії, як і минулого року, зберуться діти й дорослі. За українською традицією, на Великдень, коли цілий день радісно дзвонять дзвони, вся громада збирається біля церкви. Молодь забавляється, а старші тішаться, споглядаючи нащадків. Звісно, після святкового обіду. Організатори дійства — Київська архієпархія Української греко–католицької церкви та різні культурні осередки столиці — кличуть усіх охочих аж на 16.00.

«Цього року прийде молодь із недільних шкіл, з християнських молодіжних організацій, зі Спілки української молоді та Національної скаутської організації «Пласт», — розповідає організатор свята владика Йосиф Мілян. — Усім дітям ми даруватимемо писанки, щоправда, дерев’яні, але дуже гарні». Владика зауважує, що гаївки, тобто весняні хороводи й ігри, прийшли до нас із дохристиянської доби, але набрали глибокого християнського значення. Найголовніша великодня гра — «Жучок», що символізує безкінечний рух і вічне життя. Хлопці й дівчата стають парами у довгий ряд, схрещуючи руки. Малу дитину запрошують бути «жучком», і двоє хлопців обводять її по «чарівному місточку» з рук гравців довкола церкви. Молодь грає також у «Шума», «Царівну», «Огірочки», «Кривого танця». У хлопців розваги особливі: біг наввипередки, гра «У великоднього дзвона», побудова триярусної «Дзвіниці».

Організатори запросили на свято кілька етногуртів із Києва, які представлятимуть традицію Центру і Сходу, і сподіваються, що долучаться представники усіх етнічних земель України. Адже Софія Київська, де зберігся образ Оранти, — це символ єдності всього українства.

За словами відомої фольклористки Олени Чебанюк, на сьогодні традиція великодніх забав збереглася лише у Львівській, Івано–Франківській і Тернопільській областях. «Там, де була сильна громада, «Просвіта», де церква залишилася як авторитет, ця традиція не переривалася, — розповідає пані Олена. — До 1930–х було так по всій Україні. А з колективізацією і особливо після Голодомору які вже могли бути веселощі–веснянки? На територіях, де вимирали люди, змінився світогляд». Утім у пам’яті старших людей і на Черкащині, й на Луганщині та Харківщині залишилися веснянки. Таких записів чимало в архівах фольклористів, за ними можна відтворити дійство в кожному великому місті України. «Молодь, яка побуває на гаївках у Києві, може поїхати в село і записати веснянки: започаткувати власний фольклорний архів із записів від своїх бабусь», — радить Олена Чебанюк.

Чи не найбільше веснянок нині у скарбниці знаного хору «Гомін». Тексти веснянок і гаївок із нотами — з різних куточків України, записані керівником «Гомону» Леопольдом Ященком та іншими фольклори­стами, вийшли друком окремою книжкою. Саме «Гомін» понад 40 років тому започаткував на Київських горах великодні забави, а наприкінці 1980–х відродив їх на Михайлівській площі, де згодом постав відновлений золотоверхий собор. На Великдень 1969 року з ініціативи художника Івана Гончара зібралися молоді шістдесятники — Алла Горська, Віктор Зарецький, Людмила Семикіна, співаки Ніна Матвієнко і Олесь Харченко, актори, математики. «Зібралася до мене в хату молодь, а також і старшого віку чоловіки та жінки, а з хати пішли на схили (які ще були мало зелені) Славутича Дніпра, щоб тут, на цих Святих Горах, на виду у славного свідка історії нашої зробити перший і добрий почин у цей великий для наших предків весняний день... Залунала веснянка перша — «Ой не рости, кропе», за нею друга — «Розлилися води на чотири броди», за нею третя і цілих десять веснянок проспівали... На душі легко, весняно. Слава тобі, Господи, що початок вдалий», — писав про цей день у своєму щоденнику Гончар. Нині ж на Великодній понеділок хор «Гомін» щороку запрошує молодь на забаву до Музею архітектури та побуту України в селище Пирогів.