Абхазія — український рахунок

«Що робила УНСО в Абхазії?» Про це детально розповідає днями презентована книжка спогадів Валерія Бобровича–Устима, командира українських добровольців УНСО, які у дев’яностих і на початку двотисячних років узяли щонайактивнішу участь у боях з абхазькими сепаратистами і російськими військами за цілісність Грузії. Проливши свою кров нібито за чужу країну, вони досі переконані, що захищали дальні підходи до України, а Грузія стала їм другою батьківщиною й досі шанує їхній вчинок.

Киянин Валерій Бобрович має справді козацьку біографію — офіцер Військово–Морських сил СРСР, учасник війни у В’єтнамі у складі радянських «інструкторів», моряк торгового флоту, який обходив цілий світ, на початку 90–х років він приєднався до УНСО і виявився найкращою кандидатурою для того, щоб очолити «Арго» — сотню добровольців, які вирушили у 1993 році на абхазьку війну. Читач знайде тут усе — від історичних екскурсів та геополітичних роздумів автора, до захоплюючих картин боїв, спогадів про далекі війни й мандри і навіть... практичних інструкцій з боїв у місті, облаштування засідок на дорозі, мінування гірських стежок та ще багато досвіду, здобутого гірськими стрільцями УНСО. Проте ця книжка — про Абхазію, і починається вона зі вшанування загиблих побратимів. «У цій книзі діють реальні герої, всі події записано з перших вуст, лунають реальні, а не бутафорські постріли, ллється справжня кров», — попереджає автор.

Навіщо ж було все це? «Грузія беззаперечно входить у сферу геополітичних та економічних інтересів України. Крім того, наші народи поєднує багатовікова братерська дружба, — пояснює Валерій Бобрович. — На жаль, український уряд діяв, завжди оглядаючись на Москву. А православна Росія фактично оголосила війну єдиновірній Грузії та боролася з нею за допомогою чеченців, черкесів, адигейців, турків та арабів». Але річ тут не лише в геополітиці, недаремно книжка має подвійну назву «Щоденник сотника Устима — Як козаки Кавказ воювали».

«Не поспішай засуджувати або іронізувати над воїнами–добровольцями, пожалій себе — тобі ніколи не відчути їхніх емоцій», — радить сотник, а нині полковник Устим тим, хто читатиме його спогади. Двічі бійці УНСО вирушали до Абхазії, обороняли узбережжя від висадки російського десанту, відбивали високогірні села в абхазьких бойовиків та російських спецназівців, робили виснажливі й ризиковані рейди в тили ворога. Проте з найбільшим хвилюванням досі згадують село Шрома, коли півсотні стрільців спочатку вибили із села у кілька разів більші сили російських спецназівців та десантників, а потім утримували село під вогнем мінометів, примудрившись при цьому знищити російський танк. «Наші противники, люди «чесні», благородні, ще перед початком бою попередили: «Хохли, в полон не здавайтесь, ми з вас живих шкуру дерти будем», — згадують УНСОвці.

У тому бою загинули двоє українських бійців, а сам Устим був тяжко поранений, а відтак після госпіталю в Тбілісі змушений був повернутися на Україну, де його «гостинно» зустріла СБУ. За звинуваченнями в найманстві Валерію Бобровичу довелося і побути «в бігах», не маючи можливості прооперувати поранену руку, і відсидіти у сумнозвісному Лук’янівському СІЗО, аж поки за відсутністю доказів переслідування припинили. Як розповів пан Валерій, вже після презентації книги його знову «запросили» до СБУ для «надання роз’яснень». Утім за Устима тоді заступилися не лише побратими з УНСО, а й офіційний Тбілісі. Багато українців із тих, хто брав участь у боях в Абхазії, дістали державні нагороди Грузії — були нагороджені орденами Вахтанга Горгасала, у тому числі п’ятеро — посмертно. «Я переконаний, що Грузія, хоча й робить усе, що в її силах, зостанеться в неоплатному боргу перед родинами цих хлопців», — написав у передмові до книги Устима Посол Грузії в Україні Грігол Катамадзе.