Другий том проекту «Україна: хронологія розвитку» (К.: Кріон), де репрезентовано історію давніх слов’ян та першого їхнього державного утворення — Київської Русі, — належить до книжок так званого постійного попиту. Авжеж, пересічному громадяниновічитачеві завжди цікаво перевірити, чи не втратили магнетичних властивостей ті кілька понять, що міцно вживлені у пам’ять школою. Одним із таких магнітів є поняття «Київська Русь».
На книжковому ринку не бракує книжок із цієї проблематики: у системі Академії наук є кілька інститутів, які вивчають саме її. Специфіка наукового дискурсу така, що справжній фахівець не дозволить собі стверджувати «так було», якщо інші колеги мають сумніви. А проте з часом нові відкриття ті сумніви остаточно відкидають, і тоді в нових книжках із відомої теми — якот про Київську Русь — виникають острівці «одностайного» знання, милі масовому читачеві. До таких консенсусних висновків (щодо яких наука йшла роками) належить у нашій книжці, скажімо, такий: «Велике розселення слов’ян у ранньому середньовіччі почалося з території України». І за півтора тисячоліття дорозселялися українські праемігранти так, що збудували собі нову хатку під назвою «ЄС» і відгородилися від правітчизни шенгенськими парканами...
Саме так: у книжках, занурених у початки етногенезу, насамперед цікаво відстежувати ланцюжки різних етносів, які, зрештою, сформували твою і сусідські нації. Приблизно у V сторіччі нової ери територію України заселяли три народи: лісостеп від Пруту до Сіверського Дінця замешкували анти, північне правобережжя Дніпра посідали склавини, а на північному лівобережжі жили венети. «Кордони» трьох володінь сходилися в одній точці: там, де нині Київ.
А далі трапилося таке: «Склавини стали предками не тільки українців, а й склали основний компонент предків словаків, моравів, чехів та поляків. Культура антів була поглинута склавинською, і це змішане населення стало предками південних українців і росіян. Та частина антів, що принесла свою культуру на Балкани, стала основою болгарського, сербського, хорватського та інших південнослов’янських етносів. Предками білорусів та північних росіян було населення Верхнього Подніпров’я, яке поступово займало області з балтським і угрофінським субстратом». Такою стала перша геополітична ініціатива предків нинішніх українців, яка окреслила контури сучасної карти Європи.
Не випадково покликався вище на масового читача, оскільки цей том «Україна: хронологія розвитку» адресований йому: видавці кваліфікували книжку як «науковопопулярне видання». І тут стався казус. Історикам академічного Інституту археології (на чолі з його директором Петром Толочком, керівником редколегії) дано картбланш на жанрове освоєння теми. Та виявилося, що ці науковці ніц не володіють мистецтвом популяризації. А це таки мистецтво, бо в історії є небагато істориків, що володіли популярною стилістикою (серед сучасних українських фахівців пригадуються одиниці: Ярослав Грицак, Наталя Яковенко, Михайло Відейко, Станіслав Кульчицький, Ярослав Тинченко).
Отже, авторський колектив під проводом П. Толочка зрозумів популяризацію як примітивну відмову від посилань на джерела. А в’язке павутиння незліченних деталейфактів так і лишилося не прорідженим чітко означеними акцентами цивілізаційних стрибків. Непідготовленого любителя історії автори фактично поставили на місце археологааматора: вгадувати ціле, пересіюючи безліч другорядних дрібниць. Хіба що трохи рятує попчитача структура книжки: оглядові статті — окремо; розповіді про культурні феномени (побут, ремесла, військові практики) — на сторінках іншого кольору, на береги котрих винесено ще й регіональний фактаж: де і що відбувалося водночас у різних куточках тодішньої України. Наприклад, з однієї такої вставки довідуємося, що Київ залюднювався одразу з двох боків: першопоселення склавинів виявлено і на Старокиївській горі, і на Оболоні.
Узагаліто популяризація наукової ідеї — справа не так авторів, як видавців: саме вони замовляють жанровий алгоритм для науковців. Так вчинило київське видавництво «Темпора», пропонуючи докторові філософії з Прикарпатського університету Іванові Монолатієві написати популярну розвідку «Українські легіонери. Формування та бойовий шлях Українських Січових Стрільців 1914—1918 рр.». Цей історичний сюжет має менше досліджень, аніж період Київської Русі, а проте мемуарів та монографій про «усусів» видано чимало. Отже, авторові треба було зацікавити популярного читача саме науковоконсенсусними висновками. Наприклад, такими (йдеться про бої 1916 року за позиції на горі Маківці): «Українські Січові Стрільці зупинили наступ росіян, що намагалися перейти Карпатський хребет, після цього почався відступ російських військ». Автор зробив акцент там, де академічні вчені накидали би низку другорядних фактів, що затуманюють значення події. Так само І. Монолатій пише про початкове зіткнення січових стрільців із російським військом (1914 року): «Це був перший бій між українським військовим відділом і російською армією після битви під Полтавою». Ті самі академічні вчені просто не подумали би про такий ракурс, а для масового читача — це апеляція до отого магніту пам’яті.
Гадаю, цікавим для популярного читача є і виклад передісторії січових стрільців, яка починалася з протипожежних осередків. До речі, їхню назву — «Січ» — придумали студентиукраїнці Віденського університету далекого 1868 року, і тоді головою новоутвореного товариства став майбутній адмірал цісарського флоту Ярослав Окуневський (дорожні нотатки котрого видані цього року і поціновані першим місцем у рейтинґу історичної мемуаристики). До 1914го через скаутські організації пройшли 70 тисяч юнаків та юнок — не дивно, що на початок Першої світової війни до українського легіону зголосилося 28 тисяч добровольців (але австрійський уряд дозволив формування лише 5тисячного полку, далі обмеженого до 2 тис. осіб).
А наступна книжка «темпорівської» серії ще більше наближена до канону науковопопулярної літератури: «Анатра. Літаки Одеського авіабудівного підприємства 1910—1924 рр.» — вона сформована за принципом «невідомі факти, які висвітлюють відомі події». Виявляється, у розпал Першої світової, 1917 року, кожен десятий літак російської армії був зроблений одеситами.
Проте читача насамперед інтригує екзотична назва: «Анатра». Виявляється, це прізвище одного з одеських банкірів, засновника першого в Російській імперії авіаклубу (ще й видавав ілюстрований журнал «Зоря авіації»!). Артур Анатра був засновником вітчизняного літакобудування: на 1910й у Росії існувало 10 літакобудівних фірм, одеська була третьою за обсягами виробництва. Ще перед війною одеський конструктор Василь Хіоні спроектував перспективний військовий біплан, але тоді у тендері переміг літак надалі славетного Сікорського...
Хоч як прикро, нині в Україні не збереглося жодного примірника колись серійного бойового літака Першої cвітової під назвою «Анасаль» — єдиний екземпляр зберігається в Національному технічному музеї Праги. А з 1924го на заводі А. Анатри відбувається винятково ремонт техніки — нині це завод «Одесаавіаремсервіс»...
* у правому стовпчику – рейтинґ книжки: кількість набраних балів поділена на кількість експертів у номінації
Популярні видання / історична белетристика
1. Україна: хронологія розвитку. Том 2. Давні слов’яни. Київська Русь. Сер. «Україна: історія великого народу». – К.: Кріон, 544 с.(с) 75,07
2. Віктор ГОРОБЕЦЬ. Україна: Люблінська унія та народження нової вітчизни. Сер. «Україна: історія великого народу». – К.: Кріон, 204 с.(п) 57,13
3. Геннадій КАЗАКЕВИЧ. Відгомін карнаксів. Військові традиції давніх кельтів на землях України ІV–І ст. до н.е.; Олексій СОКИРКО. Тріумф в час Руїни. Конотопська битва 1659 р.; Андрій ХАРУК, В‘ячеслав КОНДРАТЬЄВ, Марат ХАЙРУЛІН. Анатра. Літаки Одеського авіабудівного підприємства 1910—1924 рр.; Іван МОНОЛАТІЙ. Українські легіонери. Формування та бойовий шлях Українських Січових Стрільців 1914—1918 рр. Сер. «Militaria Ucrainica». – К.: Темпора, 112+70+78+86 с.(к) 48,8
4. Сергій КОВАЛЕНКО. Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3 томах. Т.3. – К.: Стікс-Ко, 480 с.(п) 46,6
5. Михайло ВІДЕЙКО. Україна: від Трипілля до Антів; Україна: від Антів до Русі. Сер. «Україна: історія великого народу». – К.: Кріон, 280+240 с.(п) 40,6
6. Україна і світ: стародавні цивілізації (з давніх часів до 500 р. до н.е.); Україна і світ: Класична давнина (500 р. до н.е. – початок н.е.). Сер. «Україна: історія великого народу». – К.: Кріон, 216+216 с.(п) 35,6
7. С.В.ПОТРАШКОВ. Слобідські полки. Історія, героїка, атрибутика. Сер. «Українська колекція». – Х.: Колорит, 168 с.(ф) 25,4
8. Катерина ЛИПА. Величне тло для подвигів: архітектура у літературі та фольклорі XVI—XVII ст. Сер. «Невідома Україна». – К.: Наш час, 199 с.(п) 19
9. Михайло ВІДЕЙКО, Сергій КОТ. Наукова спадщина Олега Ольжича. Сер. «Невідома Україна». – К.: Наш час, 239 с.(п) 18,47
10. Тарас ЧУХЛІБ. Шлях до Полтави: Україна і Росія за доби гетьмана Мазепи. Сер. «Невідома Україна». – К.: Наш час, 263 с.(п) 14,53
11. К.ЛИПА, О.РУДЕНКО. Військо Богдана Хмельницького. Сер. «Українська мілітарна історія: Жива історія». – К.: Наш час, 64 с.(п) 13,4
12. Оксана КРИЖАНОВСЬКА. Таємні організації: масонський рух в Україні. Сер. «Невідома Україна». – К.: Наш час, 200 с.(п) 10,53
13. Борис ТАРАСОВ. Новітні гусити; Сергій ОЛЬГОВСЬКИЙ. Володарі степу. Сер. «Українська мілітарна історія: Плац д‘Арм». – К.: Наш час, 104+128 с.(к) 7,67
14. Михайло ВІДЕЙКО. Повість про князя Кия. – К.: Кріон, 112 с.(п) 5,67
Дослідження / документи
1. Людмила ГРИНЕВИЧ. Хроніка колективізації та Голодомору в Україні 1927—1933. Том І 1927—1933. Книга 1. – К.: Критика, 552 с.(с) 62,93
2. Марія ВАВРИЧИН, Ярослав ДАШКЕВИЧ, Уляна КРИШТАЛОВИЧ. Україна на стародавніх картах. Середина ХVІІ – друга половина XVIIІ ст. Сер. «Пам’ятки картографії України». — К.: Картографія, 224 с.(п) 57,8
3. Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах. Сер. «Джерела». – К.: Києво-Могилянська академія, 1054 с.(п) 52,07
4. Радянські органи державної безпеки у 1939 – 1941 р. Документи ГДА СБ України. Сер. «Більше не таємно». – К.: Києво-Могилянська академія, 1311 с.(п) 35,47
5. Наталія ПОДОЛЯК. Могутня Ганза. Комерційний простір, міське життя і дипломатія ХІІ–ХVІІ століть. – К.: Темпора, 360 с.(п) 35,47
6. Ярослав ТИНЧЕНКО. Українські збройні сили: березень 1917 р. – листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії). – К.: Темпора, 480 с.(п) 25,53
7. Валерій СМОЛІЙ, Валерій СТЕПАНКОВ. Українська національна революція ХVІІ ст. (1648–1676 рр.) – К.: Києво-Могилянська академія, 447 с.(п) 24,8
8. Ігор ІЛЬЮШИН. Українська Повстанська армія і Армія Крайова. Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.). – К.: Києво-Могилянська академія, 399 с.(п) 23,6
9. Михайло БРАЙЧЕВСЬКИЙ. Вибране. У 2 т. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 720+816 с.(п) 22,07
10. Петер ЕНҐЛУНД. Полтава. Розповідь про загибель однієї армії. – Х.: Фоліо; Стокгольм: Шведський інститут, 348 с.(п) 19,27
11. Павлоградське повстання 1930 р. Документи і матеріали. – К.: Український письменник, 379 с.(п) 13,53
12. Нариси історії державної служби в Україні. – К.: Ніка-Центр, 536 с.(п) 13,53
13. Пороги. Літературно-мистецький і громадсько-політичний самвидавний журнал: Вибране. – К.: Смолоскип, 624 с.(п) 10,87
14. Мартін БРОСЦАТ. Держава Гітлера. Створення і розвиток внутрішньої структури Третього рейху. – К.: Наука,384 с.(о) 6,6
Біографії / мемуари
1. Ярослав ОКУНЕВСЬКИЙ. Листи з чужини. – К.: Темпора, 520 с.(п) 45,07
2. Інна СТАРОВОЙТЕНКО. Євген Чикаленко: людина на тлі епохи. – К.: Темпора, 544 с.(п) 42,07
3. Астольф де КЮСТІН. Правда про Росію. – К.: Український письменник; Ярославів Вал, 242 с.(п) 39,86
4. Олена Степанів – Роман Дашкевич. Спогади і нариси. – Л.: Піраміда, 632 с. (п) 36,86
5. «Історія України-Русі» у листуванні Миколи Аркаса з Василем Доманицьким. 1906–1909 роки. – К.: Темпора, 344 с.(с) 34,5
6. Культура і наука світу: внесок України. – К.: Хроніка 2000, 624 с.(п) 32,29
7. Казімеж МОЧАРСЬКИЙ. Бесіди з катом. – Чернівці: Книги–ХХІ, 328 с.(о) 25,07
8. Андрій СМИРНОВ. Мстислав (Скрипник): громадсько-політичний і церковний діяч 1930–1944. – К.: Смолоскип, 326 с.(п) 23,71
9. Павло ХАЛЕБСЬКИЙ. Україна – земля козаків. – К.: Український письменник; Ярославів Вал, 293 с.(п) 22,21
10. Гуцули у Визвольній боротьбі: Спогади січового стрільця Михайла Горбового. Сер. «Українська воєнна мемуаристика». – Вінниця: Державна картографічна фабрика, 472 с.(п) 17,07
11. Олекса ГАЙВОРОНСКИЙ. Повелители двух океанов. Том II. Крымские ханы первой половины XVII столетия в борьбе за самостоятельность и единовластие. – К.: Майстерня книги; Оранта, 272 с.(п) 16,07
12. Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ. Холодний Яр. – Дрогобич: Відродження, 432 с.(о) 16
13. Василь ФОЛЬВАРОЧНИЙ. Симон Петлюра. Книга 1–2. – Тернопіль: Джура, 304+332 с.(п) 14,93
14. Богдан Ступка: митець і людина. Сер. «Бібліотека Шевченківського комітету». – К.: Книга, 240 с.(п) 14,36
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
