Яна Ворушило: Ми так гучно співали гімн, що організатори вимкнули фонограму

«Свіжим вітром з України» назвали нашу жіночу збірну з індорхокею на чемпіонаті Європи, що проходив наприкінці січня в німецькому Дуйсбурзі. Ще б пак: перемогти команди Німеччини, Голландії, Іспанії — найсильніших! — і взяти «золото». При цьому — унікальний випадок — українська збірна була представлена гравцями з одного міста і навіть вихованцями однієї школи. За Україну боролися дівчата з Сум.

Муніципальний спортивний клуб «Сумчанка» — український флагман і в закритих приміщеннях (індорхокей — 6 на 6 гравців, менший майданчик), і в традиційному хокеї на траві (11 на 11). Форвард «Сумчанки» Яна Ворушило і зараз хвилюється, згадуючи в розмові з кореспондентом «УМ» найбільшу перемогу збірної України під дахом.

«Ми граємо у спідничках — глядачам подобається»

— У пісні співають, що «в хокей грають справжні мужчини». Як же дівчата обирають цей вид спорту?

— Це на льоду хай грають мужчини. А хокей на траві, вважаю, — найжіночніший вид з усіх ігрових. Ми граємо в спідничках — глядачам подобається. І велика сила тут — не головне для спортсменки. Можна виграти за рахунок швидкості, спритності, координації, реакції. На відміну від льоду, у нас в індорхокеї взагалі заборонений фізичний контакт.

— Але ж травми таки трапляються...

— В азарті гри може бути все. Можна наразитися на чужу ключку, можна отримати м’ячем. Звичайно, є команди, які звикли грати на межі фолу. Але ми сповідуємо технічну гру, більш інтелектуальну. А взагалі хокей на траві — гра дуже красива, особливо, якщо зустрічаються сильні команди.

— І все ж — не танці й не музика, а хокей. Як ви прийшли до нього?

— Недарма ж Суми називають українською столицею хокею на траві! Для дівчат це єдиний розвинений вид спорту. Раніше набирали на хокей із десяти років. Зараз школа вдосконалилася — беруть із п’яти–шести. Діти, звичайно, не одразу в хокей грають, але їх уже готують до гри.

Мене мама привела до ДЮСШ олімпійського резерву «Динамо» у десять років. Була зима, я була дуже дрібна. А в тому віці 10 і 12 років — уже різниця. Нас шістдесятьох вишикували в залі. Звичайно, було відчуття, що я серед усіх загублюся. Але поступово діти відсіювалися, і з початкового набору лишилося четверо.

«У день перемоги наш тренер отримала більш як 200 СМС»

— «Золото» на чемпіонаті Європи стало для вас найбільшою спортивною перемогою. А яку перемогу вважаєте найбільшою у своєму житті?

— Саме цю — вони збігаються. Це було непередавано. Усі ж звикли, що німкені, голландки лідирують не лише в Європі — у світі. А тут вони стоять на сходинку нижче, тиснуть тобі руку... Прапор України піднімають, гімн наш лунає. Ми так гучно його співали, що організатори взагалі вимкнули музику, аби всім було нас чутно ...

— А хто вас перший привітав, коли перемогли на чемпіонаті Європи?

— Ну, найперше ми всі — одна одну. Батьки відразу СМС прислали. А наш тренер тоді отримала більше двохсот «есемесок»!..

— Кому найбільше вдячні за те, що був такий момент у вашому житті?

— Думаю, тут варто не про мене особисто говорити, а про те, що цей момент був дорогий багатьом. Ми довго йшли до цього.

Зараз хокей у Сумах розквітає. Але свого поля ми чекали щонайменше десять років. Кожна влада приходила, обіцяла, але ніхто не робив. Лише нинішній мер Геннадій Мінаєв і міська рада створили муніципальний клуб, зробили поле. Хай воно для змагань не форматне, але покриття хороше, і для тренувань це просто як повітря.

А бували ж непрості часи. Ми видряпувалися завдяки нашому тренеру Світлані Макаєвій. Взагалі, якби не вона і не менеджер нашої команди Тетяна Калтипан, хокей на траві в Україні, може, вже й помер би. А сьогодні завдяки залу манежу Української академії банківської справи ми отримали своїх уболівальників, почали більш повноцінно тренуватися. Врешті, бачимо, й результат з’явився.

«Ми ще не звикли до слави»

— «Сумчанка» вже має своїх фанів. Чи звикли ви до емоційного кола шанувальників?

— Команду справді люблять, і це дуже приємно. Хоча ми не звикли до такого. Поки не було залу, не було поля, вболівальникам просто не було куди приходити. А так — гріє, коли люди підтримують!

Уже після чемпіонату Європи ми дуже хвилювалися на першій грі фінальної частини Кубка європейських чемпіонів — усе–таки вперше такий турнір проходив у Сумах. Але прийшло стільки вболівальників!.. Мої мама й тато, до речі, відбули весь турнір, не лише на наші матчі ходили. І навіть голландки здивувалися такій кількості глядачів, хоча вони до глядача звичні. Спасибі за це сумчанам!

— А що ви хочете нести оцим фанам, особливо юним, окрім своєї класної гри?

— Хочеться правити їм за позитивний приклад. Зараз комп’ютер замінює багатьом рух; із юного віку для багатьох стає головним випити, покурити, погуляти. Дуже хочеться, аби вони бачили, що радість життя — в інших речах.

— Яно, як складаються стосунки у вашій команді? Адже суто жіночий колектив — завжди непростий?

— Стосунки дуже хороші. Звісно, кожна — індивідуальність, іноді можна подумати: що ж у нас спільне?! Але є головне — повага одна до одної. Раніше, коли були молодшими, не завжди це розуміли. А зараз, навіть після поразки, ми не переходимо на особистості. Ми можемо покластися одна на одну. Та й радість перемоги, знаєте, зближує.

— Давайте спробуємо створити узагальнений портрет команди «Сумчанка» — вік, освіта, захоплення...

— Усі навчаються або вже закінчили університет. Середній вік — десь 22–24 роки. Читаємо. У інших країнах намагаємося не лише грати в хокей, а побачити якомога більше, познайомитися з культурою. Добре буває, коли візу дають не впритул на час змагань, а є ще дні, ти можеш залишитися і подивитися країну. Дехто одружений, як ось наша капітан Лена Свистюр — і дитинку має. Дехто — збирається...

— Отже, особисте життя не приносите в жертву хокею?

— Звичайно, багато часу займають тренування, поїздки. Але взагалі — ні.

«Легендарний бориспільський «Колос» занепав, бо не мав власної школи»

— Буваючи за кордоном, чи відчуваєте вітчизняні комплекси?

— Я не казатиму про Росію, Білорусь — це близьке закордоння. У далеке вперше потрапила до Німеччини. Багато що відрізнялося. Звичайно, було помітно, що гравці їхніх команд забезпечені значно ліпше, навіть щодо кишенькових витрат. Але грою ми завжди доводимо, що ми — не гірші. Не всім це подобається. І часом це позначається навіть на суддівстві, а симпатії суддів можуть вплинути на результат, якщо йде рівна гра. Але зараз нас уже поважають.

— Яно, вам уже доводилося грати й за закордонні команди. Що скажете про розвиток хокею на траві за кордоном та в нас?

— Мені доводилося грати в німецькій, італійській командах. Дуже помітно відрізняється рівень хокею в нас та в них. Там одне місто може мати кілька команд, і всі не скаржаться на матеріальну базу. Звідси — відповідна підготовка. Тобто, звісно, у них є лідери, є й слабші, але сильних команд значно більше, ніж у нас. І коли відбувається чемпіонат країни, важко передбачити результат кожної гри, бо сили досить рівні.

У нас же в чемпіонаті України ми найчастіше можемо спрогнозувати, яким буде загальний підсумок. Немає напруження, нема достатньої конкуренції.

За кордоном і порівняно слабка команда може поїхати до іншої країни для здобуття додаткового досвіду. А в Україні ми навіть між собою граємо надто рідко. Немає зборів, немає полів. У Вінниці — одне, ось у Сумах з’явилося. Де ж тренуватися, конкурувати по–справжньо­му?

В Україні не приділяють увагу школам підготовки. Суми ж розвинули хокей саме завдяки своїй школі. А легендарний бориспільський «Колос» занепав передусім тому, що власної школи в них не було, вони працювали із запрошеними гравцями.

Якщо порівнювати, то навіть Росія й Білорусь значно потужніше фінансують цей вид спорту. Ми ж тримаємося, але...

— Щоб не було «але», що потрібно хоча б мінімально?

— Про Україну не казатиму — сказала досить, аби пояснити ситуацію. Для такого ж спортивного міста, як Суми, потрібен зал для ігрових видів. Стандарти однакові, що для нас, що для гандболу чи волейболу... Звичайно, ми вдячні Академії банківської справи і її ректору Анатолію Єпіфанову, що нам надають зал легкоатлетичного манежу. Але ж «надають»: від такої до такої години. А потрібен власний зал, де можеш працювати стільки, скільки потрібно. Ми, на жаль, тренуємося меньше, ніж слід. У результаті чого, наприклад, посіли тільки четверте місце на Кубку чемпіонів? Так, втома, так, сильні суперники, не пощастило трохи. Але ж і недотренувалися. Була погана реалізація штрафних, кутових. А їх результатом у 90 відсотках випадків має бути гол!

— А що ви особисто перейняли у європейських гравців?

— Навчилася грати на максимумі. Вони так грають весь час.

— Якщо зазирнути на десять років уперед, ким себе уявляєте?

— Це мені скільки буде?.. Тридцять шість? Не уявляю. Можливо, працюватиму в клубі. В усіх серйозних командах є людина, яка займається аналізом гри. У нас це роблю я, мені подобається.

Умію перекладати, організовувати... А може, буде щось, зовсім не пов’язане зі спортом...

ДОСЬЄ «УМ»

Яна Ворушило

Майстер спорту з хокею на траві (очікує присвоєння звання майстра спорту міжнародного класу).

Народилася 15 листопада 1983 р. в Сумах.

Нападник клубу «Сумчанка» та національної збірної України.

У складі збірної — чемпіонка Європи з індорхокею 2010 р.

У складі МСК «Сумчанка» — неодноразовий чемпіон України з хокею на траві та індорхокею. Виступала у фіналах Кубка європейських чемпіонів з індорхокею, результати — 4–те місце (Прага, 2008), 2–ге місце (Мадрид, 2009), 4–те місце (Суми, 2010).

Бронзова призерка молодіжного чемпіонату Європи 2000 р. з хокею на траві (U–21).

Тренувалася в Наталії Кукаріної та Світлани Макаєвої.

Закінчила Сумський державний університет, за фахом перекладач.

Незаміжня.