Підсудні «члени СВУ». Попереду — Сергій Єфремов.
9 березня 1930 р. у Харківському оперному театрі розпочався суд над українською інтеліґенцією. В народі казали: «Власть сатани». Казали: «Лиха іскра поле спалить — і сама щезне». А вони навіть жартували: «Опера СВУ. Сценарій ГПУ».
Але нам хочеться логічного пояснення суті того режиму, який вирубував і всіляко підточував живе народне коріння... з метою створити «жизнь в цвету»:
У нас одна лиш думка є,
Одним одна турбація —
Традицій підрізація
колективізація.
Виходить за Павлом Тичиною, що «одним одна турбація», і та негативна — «підрізація». Більше того: вся ця негативна сила закладена в імені вождя:
Ленін!
Одне тільки слово,
а ми вже як буря:
Готово!
Напружим в один бік, направим в другий,
і крешем, і кришим, і крушим як стій
Тобто без роздумів, за одним словом–заклинанням ми «напружим в один бік» силу мас. І той бік, очевидно, — до «всенародного щастя». Але що значить «направим в другий»? Направляє, звичайно, «керівна сила» — партія більшовиків. І, виходить, направляє в протилежний, у другий бік ту силу мас! У бік руїни, сліпої і безоглядної: «і крешем, і кришим, і крушим як стій». Вірш Тичини вивчають у школах — він подобається! Значить, він правильно передає політику партії: більшовики відчувають, що вони оспівані! І «всенародно» підтримані — «як буря!»
Без того ключика, без поета–сучасника, який підхопив їхню пісню, нам важко зрозуміти, чому в ті роки треба було «крушити» господаря землі. Адже він працював, як віл! І якби цьому волові підкинути сіна і погладити по спині — він тягнув би за двох. А якби йому залишили церкву і пообіцяли не вивозити до Сибіру, то було б те, що оспівав поет Тихонов:
Гвозди бы делать из этих людей —
Лучше бы не было в мире гвоздей.
Інтеліґенція, звичайно, посміхалася б із того аґіткового афоризму. Священик, звичайно, нагадував би людям, що Бог створив їх за подобою своєю не для того, щоб із них виготовляти цвяхи, а для того, щоб вони творили лад — в собі, в сім’ї, в господарстві... Але від тієї «ідейно чужої» проповіді життя не погіршувалося б... То яка була необхідність у тому, щоб винищувати інтелігенцію?
1929 рік. То був сталінський рік «великого перелому». Перелому хребтів. Час «розкулачування». Але для України то був початок національного геноциду. Сюди був посланий Каганович, потім Постишев, тут постійно тримав контроль Молотов. Але керував наступом особисто Сталін — на той час абсолютний вождь.
Начальнику ГПУ Балицькому, який контролював хід «українізації» і «колективізації», пояснень не потрібно. Він розумів, що то сигнал до наступу на Україну по всьому фронту.
Українську автокефальну православну церкву ліквідовано у 1929–му. Інформацію про учасників ходу «українізації» зібрано. Опору українства на селі знищено — ліквідовано заможних селян, священиків. Черга — на вчителів народу.
На сцену опери планували вивести не більше 40 осіб. Вивели 46. Один стілець стояв порожнім... Арешти почалися на початку 1929–го. Академіка Сергія Єфремова заарештували 21 липня. Прямі вказівки Сталіна отримував начальник ГПУ Балицький. Суд планували на 8 березня. Це не могло сподобатися Сталіну. Йому подобалося 9 березня — день народження Шевченка. До цієї дати щороку «готувалося» ЧК і ГПУ. Цю дату святкували ті, кого виведуть на сцену як підсудних. Це мало справити ефект бомби, яка оглушить Україну. А ім’я Шевченкове цього дня згадане не буде!
Першим на сцену виведуть академіка Сергія Єфремова, якого тоді називали «совістю землі української». Він публікувався лише в академічних виданнях, осторонь ідеології, і хотів працювати для науки. «Я людина старих поглядів, — говорив він комуністам. — Отже, я думаю, що ніяка, але то ніяка робота неможлива без волі слова. Ні державна, ні політична, ні культурна. І доки ви стоїте на своїй позиції — не давати інакомислячим говорити, доти я в пресі не виступатиму, бо вважаю, що і преси нема, а самі казенні видання».
Академіком Єфремовим зайнявся особисто Сталін. 2 січня 1930 року надходить така сталінська шифрограма: «Харькова — Косиору, Чубарю. Когда предполагается суд над Ефремовым и другими? Мы здесь думаем, что на суде надо развернуть не только повстанческие и террористические дела обвиняемых, но и медицинские фокусы, имевшие своей целью убийство ответственных работников. Нам нечего скрывать перед рабочими грехи своих врагов. Кроме того, пусть знает так называемая «Европа», что репрессии против контрреволюционной части спецов, пытающихся отравить и зарезать коммунистов–пациентов, имеют полное «оправдание» и по сути дела бледнеют перед преступной деятельностью этих контрреволюционных мерзавцев. Наша просьба — согласовать с Москвой план ведения дела на суде».
Інструкції з Москви отримував особисто начальник ГПУ. На допитах 25 липня академік Єфремов заявив, що «про існування контрреволюційної організації не знав і не чув ні від кого». А вже 10 вересня визнав існування «Спілки визволення України», яку він же й очолює... Сценарій вступив у дію. Чекісти вже й підготували осіб із 400 членів «терористичної організації» і запланували на знищення по Україні 30 000 інтелектуалів. За 12 років кривавої диктатури люди вже чимало бачили. Вже село конало в агонії і без захисту. Духівництво фактично було поза законом. Але річ у тім, що закон узагалі не захищав нікого.
І все таки театральний спектакль самознищення приреченої української інтеліґенції, приниженої до самообмов — у тому було щось диявольське. Коли чесний чоловік слухняно повторює за прокурором про свою підпільну терористичну організацію (і то без жодного терористичного акту) — в тому є самозакреслення, гірше за поразку. «Нам треба українську інтеліґенцію поставити на коліна, це наше завдання, і воно буде виконане. А кого не поставимо — перестріляємо», — одверто казав чекіст Соломон Брук на допитах Матушевського.
З академіком Єфремовим розмова була більш ділова. Про це він розповість Борису Матушевському в Ярославській в’язниці незадовго до смерті. «Мені сказано на допиті: ви й такі, як ви, повинні зійти зі сцени сьогоднішнього українського культурного і громадського життя, бо ви являєте собою притягальну силу для прихованих і потенціальних ворогів радянської системи. Українська культура й наука будуть далі розвиватись, але без вас. Уже підросли нові, радянські кадри української інтеліґенції, котрі без шкоди для діла замінять вас. Отож вибирайте: або ж «СВУ» в тому аспекті, який ми вам пропонуємо, й тоді ви та інші пройдуть через відкритий судовий процес, де не буде жодного розстрілу й взагалі вироки будуть досить м’які, або суду не буде, а все це пройде через постанову колегії ОГПУ, й тоді ми заллємо кров’ю так званих «свідомих українців» усю Україну. Це ми можемо зробити — ви це самі добре розумієте...»
Звичайно, академік розумів, що вони ні перед чим не зупиняться... Але люди в оперному театрі того не знали, і їм здавалися божевільними ті самозвинувачення на сцені. Режисура передбачила «гуманні форми» обслуговування «акторів» перед тим, як вони зійдуть зі сцени і кануть у невідомість. Як у тому анекдоті про Леніна і «ходоків»: «Расстрелять, но предварительно хорошенько накормить».
Спектакль досяг мети. У суспільстві було сум’яття і жаль, може, навіть без співчуття, бо як могли такі солідні люди гратися в конспірацію... І те враження залишилось. Дарма, що наступної п’ятирічки ті самі досвідчені кати Балицькі, і Бруки, і Ахматови так само сядуть на лаву підсудних, і так само, але вже без глядачів, будуть погоджуватися з усіма звинуваченнями у зраді народу, в тероризмі, у шпигунстві... Режисура самознищення особи була та сама — вона випливала з їхньої безбожної ідеології. Але у сценічному втіленні «Опера СВУ за сценарієм ГПУ» мала сталінський знущальний шарм та глумливий обертон.
1985 рік. На пустирі біля Харківського оперного театру. Поміж плитами поріс полин. Усе «бур’яном укрилось, цвіллю зацвіло». Десь же тут була дорога, якою їх привозили з тюрми на Холодній горі і підвозили, мабуть, до чорного ходу в театрі Опери.
В природі — жодних слідів.
Тільки слід у пам’яті.
Перед ліквідацією людина знищується морально — і то не драма у випадку наркома Єжова чи Балицького, чиї імена прокляті народом. Але то драма у випадку академіка Єфремова, який символізував моральний опір большевизму і непримиренність до його методів. Вони пам’ятали, якою нищівною публікацією зустрів Єфремов перший вступ большевиків до Київа в 1918–му. Власне, тому ту зім’яту драму і виведено на сцену — щоб травмували народ актом насильства.
Потім буде заарештовано і академіка Кравчука, який не з’явився на процес СВУ, і професора Зерова, який з’явився, і усі вони будуть приймати і підписувати звинувачення в тероризмі. Але то вже будуть жертви масового терору, а не особи, зламані на очах у публіки. Оперу показали тільки раз. Далі пішли масовки...
Власне, той сценарій застосовувався і в 1960–ті роки: ув’язненим пропонували розкаятися у своїй антидержавній діяльності і виступити з публічними заявами в пресі. Але для людей із відомими іменами відкритих судів не влаштовували, боячись небажаного резонансу у світі — уже на той час співчутливому. Тих, що не визнали себе винними, судили — закритим судом. Отже, сценарії не змінювалися ще від Івана IV і Петра І. Було мало тих, що не розкаялися. І їхня позиція важлива для народу. Не як героїзм, а як підтвердження нерозмінності особи і вірності правді.
Мені було важко прощатися з ореолом Єфремова. Звичайно, він залишається великою українською постаттю ХХ століття, і та постать змушує мене повертатися на місце його страти.
Я прийшов на той пляц подивитись
Я прийшов поклонитись
Вам, що грали з нечистим
останню життєву гру
Він зім’яв ваші лиця
приневолив схилиться
і спустив вас у чорну діру
Боже
як то вам було
поза межами болю
Зло пускати в святиню
Видавати ключі
Зло тотальне носилось
І вже перших косило
І кричали у завтра
лиховісні сичі
Я приніс гілку терну
Вашим тіням стражденним
Затаврованим тіням
Так невчасно, невлад...
А пояснень не треба
Було досить тих свідчень
Що в свій час їх отримав
Знаний Понтій Пилат.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
