Ложка меду

23.02.2010
Ложка меду

Кадр із фільму «Коли хочу свистіти — буду свистіти». (Фото Рейтер.)

Минулої суботи ювілейний, 60–й за ліком, Берлінський кінофестиваль завершив свою роботу. Журі, очолюване німцем Вернером Херцогом, присудило Золотий та кілька Срібних призових Золоте звірятко отримав 46–річний турецький режисер Семі Капланоглу за фільм «Мед». Гран–прі журі «Срібний ведмідь» очікувано дістався румунській картині «Коли хочу свистіти — буду свистіти» Флоріана Сербана. Не менш очікуваним виявився «Срібний ведмідь» за режисуру — Роману Поланському («Письменник–привид»): треба ж було заявити про солідарність митцеві, що перебуває під домашнім арештом за справжні чи уявні гріхи давно минулих літ.

Кращою актрисою визнали японку Шинобе Тераджиму за виконання ролі у стрічці «Гусінь». Ну а далі тріумфували росіяни — Сергій Пускепаліс та Григорій Добригін отримали свого «Ведмедя» як кращі актори фестивалю. Так відзначили їхню участь у фільмі Олексія Попогребського «Як я провів цим літом / Как я провел этим летом». Кращою операторською роботою визнали працю Павла Костомарова у тій же російській стрічці. За сценарій заохотили китайця Ван Кананя («Разом поодинці»). Приз імені Альфреда Бауера за новаторство у кіно отримав Флоріан Сербан. А от критики, журі ФІПРЕССІ, віддали свої симпатії фільму «Сім’я» данійки Перніли Фішер Крістенсен, що закцентувала фундаментальну непроминущість родинних цінностей (це, власне, було основним сюжетом більшості конкурсних фільмів).

Східноєвропейська «дуга»

Перше, на що звертаєш увагу, — переміг європейський Схід: Туреччина, Румунія, Росія, така собі східноєвропейська «дуга». Це справедливо. Бо саме ці країни в останні роки прогресували не тільки в кіноіндустрії, а й у кінокультурі. Чого відбірники Берлінале не завжди хотіли помічати, особливо коли йшлося про російських кінематографістів. Турків, звісно, важче було не помітити — хоча б тому, що турецька діаспора в Німеччині надзвичайно потужна і, власне, німці незрідка виступають у ролі фінансового «тягача» окремих фільмів (як і у випадку з «Медом»). Румуни у кіносвіті нині взагалі є модною кінематографією: нове режисерське покоління явило світові новий образ цікавої і самокритичної нації, що переживає період загостреної рефлексії. А от у російському кіно становлення нового покоління Берлін уперто не бажав помічати. Точніше так — за молодими спостерігали і заохочували, але тільки включенням до «Панорами» та «Форуму», офіційних і престижних, одначе все ж не головних на Берлінале. І от, нарешті, не тільки включення до конкурсної програми, а й призова фіксація: молоді кінематографісти Росії сягнули світового рівня.

Той, хто несе срібні «яйця»

Узагалі–то Берлін припізнився — досить згадати один лишень недавній «Срібний лев» у Венеції Олексію Герману–молодшому за картину «Паперовий солдат». Хоча й у самій Росії народження й існування молодого покоління досі дебатується. На останньому фестивалі «Кінотавр» у Сочі програма молодих була активно підтримана кінокритиками. Натомість старше покоління та консервативна частина вітчизняного кінобомонду дедалі частіше виявляє негативізм: мовляв, ці молоді зайнялися відродженням пріснопам’ятної «чорнухи», сучасну Росію вони бачать тільки як щось порочне і занепадницьке. Й відтак чи варто фінансувати отаку «непатріотичність»? Відлуння таких дискусій почулося й у Берліні. На прес–конференції продюсер фільму «Як я провів цим літом» Роман Борисевич із сумом зауважив: «В російському кіно з’явилася «нова хвиля»... Ще рік–два тому я дивився у завтрашній день з оптимізмом. Нині ж імовірність фінансування молодих режисерів дорівнює нулю. Бо гроші тепер будуть в одних руках...».

Ідеться, звичайно, про нові схеми фінансування кіно з державного бюджету. Судячи з усього, гроші виділятимуть ліченим кінокомпаніям, які забезпечуватимуть виготовлення великоформатного, блокбастерного кіно. Патріотичного спрямування. За взірець правитимуть радянські фільми... Головний ідеолог пропонованих змін — Нікіта Міхалков, чий авторитет і харизма, вкупі з умінням дружити з «верхами», роблять свою справу.

Відтак печаль Борисевича зрозуміла: кінокомпанія «Коктебель» може залишитися поза грошовими потоками. А саме ця компанія виглядає нині натхненником та лідером Нової хвилі — і фільм Попогребського, і програма стрічок, що стала головною подією «Кінотавра» («Божевільна допомога / Сумасшедшая помощь» Бориса Хлєбнікова, «Волчок» Василя Сигарєва, «Казка про темряву» Миколи Хомерикі) спродуковані тут. Будемо сподіватися на перемогу здорового глузду. Успіх Попогребського в Берліні є важливим і з цього боку — не будуть же різати курку, що несе срібні (у даному разі) яйця.

Два слова про оператора Павла Костомарова. В Росії (як і в Україні, до речі) завжди була і лишається дуже сильною кінооператорська школа. 35–річний Костомаров є гідним її продовжувачем. Зняв він і попередню, у чомусь програмну (і за титульною назвою також), стрічку Попогребського «Прості речі / Простые вещи». Відомий ще і як режисер–документаліст, причому із нахилом до експерименту з різними засобами кіномови і мовлення (нещодавно в Будинку кіно показували його фільм «Мати»). Креативна людина, з такими російське кіно точно не пропаде.

Що день останній...

Останні два робочих дні Берлінале не принесли особливих подій. Хіба що для українців було приємно побувати на прийомі, влаштованому Українською кінофундацією у фешенебельному залі готелю Mariott. Попри всю скромність нашої присутності на фестивалі, Фундація прагне тримати марку і заявляти про те, що ми є, понад те — що будемо. Посол України в Німеччині Наталя Зарудна у розмові зі мною акцентувала увагу на роботі українського кіноклубу в Берліні. Щомісяця в ньому показують нові стрічки та влаштовують їх обговорення. За кілька хвилин уже інша співромовниця, українка, що мешкає у німецькій столиці, сказала мені, що проблемою роботи клубу є фільмовий репертуар: показують майже винятково стрічки, що презентують Україну як щось депресивне й темне. «Дайте світла!— вигукнула жінка. — Невже у нас усе так погано?»

На прийнятті була і Катерина Ющенко, голова наглядової ради Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000». На моє запитання, що ж буде тепер із фондом, запевнила: справжня робота тільки починається. Будемо сподіватися...

...Закривала фестиваль позаконкурсна японська картина «Про її брата» 79–річного Йої Ямади. Зворушлива історія про те, як родина намагається порятувати одного зі своїх членів. Сімейна сага, сімейна історія — дідусь онукам, щемно й зворушливо.

Одначе свої фестивальні враження я узагальню вже в підсумковій публікації з Берлінале.