Степан Бандера: Дід і без ордена — Герой України

«Якби Бандері дали Героя раніше, Україна мала б газ по 800 доларів»

— Пане Степане, коли ви дізналися про присвоєння дідові звання Героя України, якими були ваші перші відчуття?

— Про рішення Віктора Ющенка мені повідомили напередодні з секретаріату Президента. Одразу ж подумалося: нарешті! Я розумів, що мушу піти і взяти орден, хоча, за великим рахунком, в усіх цих нагородах відчувається присмак «радянщини». Мені дуже подобається вислів Ліни Костенко про те, що всі ці ордени — державна «біжутерія». Але то був мій обов’язок — узяти цю нагороду — від імені родини, від імені усіх, для кого Бандера став символом цілого покоління.

— Ви вже знаєте, де зберігатиметься нагорода?

— Спершу хотілося б, аби всі рідні (а нас п’ятеро онуків Степана Бандери та тітка Леся) побачили на власні очі те, що ще 20 років тому здавалося неможливим. Далі ми хотіли б передати нагороду в меморіальний комплекс у Старому Угри­нові, де народився дід Степан. Але для цього мають бути належні умови — та ж охорона. А доти, думаю, цей орден повинен «працювати»: можна його возити по школах, університетах, показувати, давати дітям у руки цю зірочку, пояснювати, ким насправді був Степан Бандера.

— Як ви вважаєте, чи найкращий обрано час для присвоєння Бандері Героя?

— Президент обрав оптимальний момент, як на мене, — він це зробив поза рамками виборчої кампанії. Якби це відбулося раніше, то, як жартував один депутат, ми б мали від Росії газ по 800 доларів.

— Після указу про нагородження Бандери почалася істерія — у Польщі, Росії, Ізраїлі. У Донецьку це рішення Президента оскаржують у суді, в Криму палять українські паспорти на знак протесту…

— Це все було прогнозовано: спершу вибухає емоційна реакція, а потім перемагає здоровий глузд. Ця новина незабаром відійде на задній план, люди цікавитимуться іншими проблемами.

Реакція ж із боку Росії, Польщі могла б бути й більш бурхливою. Але й вона, гадаю, не вплине на довготермінові відносини між нашими державами. А для поляків цей орден взагалі є нагодою побачити, хто між ними працює на Москву.

«Янукович і Тимошенко мають дякувати Ющенку»

— Виникла дискусія: чи може наступний Президент скасувати указ про присвоєння звання «Герой України» Бандері. Адже є бюрократичні нюанси: Бандера, мовляв, не був громадянином України...

— Степан Бандера вже є героєм України — з орденом чи без. Але водночас я не чув, що є така процедура та випадки, коли скасовують такі укази Президента. Сумніваюся, що наступний глава держави захоче створити правовий прецедент, який узагалі може закінчитися хаосом.

— Ви якось казали, що навіть Президента Януковича можна було б переконати присвоїти Бандері Героя. Цікаво, як саме?

— Ну для нього, наприклад, є один напівжартівливий аргумент: Віктор Федорович «сидів», і Бандера «сидів» (усміхається). А якщо серйозно, то, думаю, Президент — Янукович чи Тимошенко — повинен бути вдячним Ющенкові за його рішення. Бо довелося їм би — пізніше чи раніше — робити цей крок. На це є вимога мільйонів українців.

— І є ще мільйони затятих опонентів...

— Ніхто не каже, щоб у Донецьку ставили пам’ятники Бандері чи називати на Східній Україні його ім’ям вулиці. Потрібно проводити роз’яснювальну роботу — у ВНЗ, школах, надавати відповідні матеріали. Розказувати людям історію — без пафосу, ідеологій. Ім’я Бандери стало символом. Люди мають це визнати. А держава повинна знати своїх героїв.

Якби я мав нагоду поговорити з Віктором Януковичем і провести «лікнеп» хвилин на двадцять, то він би інакше сприймав постать Степана Бандери. З іншого боку, нічого мудрувати не треба. Бо у 2003 році, коли Віктор Федорович був Прем’єром при Президенті Кучмі, була створена державна комісія, яка вивчила роль ОУН та УПА в історії України. Ця комісія подала звіт Кабінету Міністрів, і там була позитивна оцінка. Янукович мав би про це знати.

«Бандера сидів у тому ж концтаборі, що й син Сталіна»

— Ви багато подорожуєте Україною, розповідаєте про діда, ОУН, УПА… Що ви говорите опонентам? Які аргументи на них діють?

— В англійській мові є приказка: важко навчити старого пса новим трюкам. Це стосується й затятих противників ОУН–УПА. Молодше покоління вже не так хворобливо реагує. І люди часто дивуються фактам із життя Бандери: наприклад, тому що він сидів у тому ж концтаборі, що й син Сталіна, під Берліном. Що його двох братів — Олександра і Василя — закатували у фашистському концтаборі Освєнцім. Це не вкладається у межі поширеного радянського міфу про те, що Степан Бандера співпрацював із німецькими фашистами.

Уперше 18–річний Степан Бандера потрапив до тюрми разом із батьком–священиком Андрієм за панахиду над січовими стрільцями... І взагалі з 50 років, що мій дід прожив, більше десяти він провів за ґратами.

Багато хто наголошує на жорстоких методах боротьби «упівців». Але треба зрозуміти, в якому контексті виріс Бандера. Коли прийшла черга його покоління вести визвольну війну, бандерівці вже не діяли напівкроками чи млявими дипломатичними рішеннями. Так, вони вдавалися до терору. Але він не був спрямований проти мирного населення, це не були вбивства заради вбивства, а акції, спрямовані проти конкретних політичних діячів. І не було так, що Степан Бандера прокинувся зранку й вирішив когось убити. Всередині ОУН трибунал виносив вироки — обґрунтовано, зважено... Коли це все пояснюєш, люди починають інакше сприймати Бандеру та його соратників.

«Мій батько в 11 років мусив ходити до школи зі зброєю»

— Як відомо, навіть діти Бандери — тітка Наталка, ваш тато Андрій і тітка Леся — тривалий час не здогадувалися, ким насправді є їхній батько. Що розповідав ваш тато: як і коли він довідався, чий він син?

— Мій тато помер молодим — у 37 років. Тому я не мав нагоди розпитати його про це. Однак його друзі, мій хрещений батько розповідав, що діти Бандери жили під постійним прицілом. Мій тато, 11–річний хлопчик, мусив ходити до школи зі зброєю. Бо були дві спроби спецслужб викрасти молодого Андрія. Тому його навчили стріляти... Він навіть не знав, чому. Але йому пояснили, що так треба: за тобою полюють. Думаю, що це дуже впливало на психіку хлопця. Це ще один штрих до того, в яких умовах доводилося жити нашій родині, чим жертвувати. І ще один штрих до портрета радянських спецслужб — для них не було нічого святого.

— Після загибелі Степана Бандери всю родину під чужим прізвищем вивезли з Німеччини до Канади. Як там жилося?

— Ми старалися склеїти з трагічної історії якесь нормальне життя. Не відрізнялися від інших українських сімей — ходили до школи, університету, одружувалися. Щонеділі відвідували церкву, зустрічали Різдво з колядою, Святвечір — дванадцятьма стравами. Говорили українською. «Ще не вмерла Україна» я співав, пам’ятаю, з п’яти років. У Канаді було дуже легко мати повноцінне українське життя.

— Канадці виявляли цікавість до вашої родини?

— Канадці живуть у ХХІ столітті. Друга світова війна закінчилася — сторінка перегорнута. Востаннє канадський уряд поцікавився нашою родиною в 1985 році, коли державна комісія Канади розглядала позови з боку представників єврейської громади щодо того, що Канада прихистила бійців УПА, начебто поплічників нацистів. Відповідно, звучало і прізвище Степана Бандери. Роком раніше помер мій батько, мені тоді було 15. І моя мати сказала: я не можу дозволити сплюндрувати честь нашої родини. І я пам’ятаю, як ми їхали до Оттави, нам дозволили виступити на слуханнях. Ми навели докази проти закидів співпраці Степана Бандери з нацистською Німеччиною. І високий суд прийняв це пояснення. В Канаді офіційно визнано, що ОУН–УПА не служили Гітлеру.

«Сестра Марта називала Бандеру «Степан–барабан»

— А які сімейні оповіді лишилися про Степана Бандеру? Якою він був людиною?

— Він був суворий, але з почуттям гумору. А в дитинстві над ним збиткувалися... Навіть рідна сестра Марта називала його «Степан–барабан»... Дід у дитинстві хотів вступити до «Пласту», і його не взяли, бо він не міг виконати певні фізичні вправи. Але працював над собою і згодом таки вступив.

Розказували мені історію про те, як дід підлітком якось почав пхати дерев’яні патички собі під нігті. А коли його спитали, нащо він це робить, Степан відповів: чув, що такі тортури влаштовують поляки. І він хотів на собі перевірити, чи зможе витримати їх...

— А які особисті речі Бандери у вас збереглися?

— Я недавно знайшов книжку з фотонегативами — близько двох тисяч знімків й опис до кожного. Знайшов це все у нашій хаті, пішов до тьоті Лесі. І вона підтвердила: це все діда Степана. Багато листів збереглося до родини, дітей, колег. Є деякі речі — у музеї в Лондоні, у Києві. Зберігся костюм, наприклад, у якому Степан Бандера був убитий, навіть ще з кров’ю, яку він відкашляв, помираючи... Кобура від пістолета. Усе, що я знаходжу, — передаю в музеї. Вважаю, що так правильніше.

«Коли я повертаюся в Канаду — бачу, як має жити нормальний світ»

— Ви вперше приїхали до України на початку 90–х. Якою ви собі її уявляли і що вразило найбільше?

— Коли Україна проголосила незалежність, 24 серпня, ми якраз були в Оттаві й пікетували радянське посольство — в Україні були арешти. До нас підходить журналіст і каже: Україна проголосила незалежність. Ми швидко згорнули прапори, написали нові транспаранти й помарширували до канадського парламенту з вимогою визнати незалежність України. І Канада її визнала. Потім мав бути в Україні референдум. І 80 добровольців, у тому числі я, все покинули й приїхали в Україну. Привезли з собою друкарські машини, зробили в Києві, на Петрівці, друкарню і видавали «летючки», агітували головувати за незалежність. Не приїхати ми не могли.

Але перші враження від України були сумні й сірі: у магазинах нічого нема, талони на продукти... Я потім зрозумів: Україна, про яку нам розповідали, ніби тут усі ходять у гаях у вишитих сорочках, насправді існувала лише в уяві. Реальність набагато суворіша.

— Ви ж тоді приховали, чий ви онук, чи не так?

— Коли я вперше приїхав до України, представлявся прізвищем мами. Я нікому не казав, хто я, не знав, чого чекати в Україні. Боявся. До того ж я прилетів працювати, а не кричати: «Бандера приїхав!»

— Ви й зараз живете на дві країни?

— У Канаді я не до кінця канадець, а тут — ще не зовсім українець... Тож справді живу на дві країни. Але останні 12 років більшість часу таки в Україні. Останні п’ять років (до минулого червня) я взагалі не виїжджав до Канади. А тепер поїхав, і в мене був культурний шок. Я не міг зрозуміти, чому люди всі такі ввічливі, посміхаються... Побувши в Канаді, стаєш більш критично налаштованим до влади в Україні, бачиш, яким може бути легким життя в людей. Це така доза іншої реальності. Коли ти бачиш, як світ функціонує, розумієш, що людей в Україні просто дурять і обкрадають. А українці все сприймають як належне, бо ніколи не мали досвіду доброї влади.

— Громадянство у вас канадське?

— Я хотів би мати українське громадянство. Але для роботи зручніше мати канадський паспорт — це спрощує пересування.

— Над чим ви зараз працюєте?

— Над інформаційною підтримкою місії канадських спостерігачів, які приїхали на президентські вибори. Паралельно дописую до кількох канадських газет — зацікавленість в українських подіях дуже велика.

ВАГА ПРІЗВИЩА

«Я знайшов свою половинку минулого літа»

— Степане, чи відчуваєте ви тягар прізвища? До вас, напевно, апріорі завищені вимоги.

— У мого прізвища є плюси і мінуси. Важко, коли бачиш, скільки бруду виливається на твій рід, особливо на інтернет–форумах, скільки нахабства і невихованості. Потрібно включати психологічний фільтр та ігнорувати це.

А щодо вимог... Часто деякі люди мені кажуть: ти маєш бути, як твій дід, дій! Вони, мабуть, думають, що прапор боротьби передається, як корона у монархів. Степанові Бандері пощастило стати символом, іменем покоління. Багато в чому це сталося тому, що його вбили. І Радянський Союз немало зробив для того, щоб популяризувати ім’я Бандери. Але якби не було Степана Бандери, то я певен, що те покоління згенерувало б іншу людину, яка б дала ім’я цілому рухові. То було дуже шляхетне покоління. Зараз усе інакше.

До речі, зараз курйозів та різних пригод, пов’язаних із моїм прізвищем, трапляється вже менше. Було, правда, в Сіверськодонецьку, коли один місцевий житель послав на три букви. А в залі, де відбувався «з’їзд депутатів усіх рівнів», молоді бойовики кричали: «Здєсь Бандера!» — і йшли на «полювання».

— Свого часу доводилося читати, що Степан Бандера приїхав в Україну шукати наречену. Знайшли?

— (сміється) Я довго шукав. І знайшов дівчину зі свого «села» — Вінніпега. Вона канадська українка, ми цього літа познайомилися. І вирішили решту свого життя провести разом.

— Вітаю! Але ще одне питання. Багато хто зі свідомих українців переймається: ви по лінії діда Степана тепер останній чоловік, що носить прізвище Бандера. Але дітей ще не маєте. Треба рятувати ситуацію!

— Аякже! Над цим ми працюватимемо (сміється).

ДОВІДКА «УМ»

Степану Бандері 40 років, народився він у Вінніпезі.

Має диплом Колумбійського університету.

Нині працює в Україні вільним журналістом. Не так давно вів на «5–му каналі» англомовну програму новин.

У Степана є молодші рідні сестри — Богдана та Олена.

ПОВЕРНЕННЯ

«Перепоховувати Степана Бандеру в Україні ще не час»

Бандера–онук розповідає:

— Сестра мого діда, баба Оксана, померла два роки тому. І до останнього вона вважала, що рано перевозити прах Степана Бандери з Мюнхена до України. Раніше були пропозиції на державному рівні перепоховати прах діда саме 2010 року — де родина захоче. Але ми порадилися і вирішили, що таки зарано. Бо немає ще з боку держави єдиного бачення, де це поховання повинно бути — Львів, Угринів, Київ. Немає певності й у безпеці цього рішення.

Тому ми вирішили продовжитти термін перебування праху Степана Бандери в Німеччині й оплатили оренду за поховання на наступні 10 років. Але в будь–який момент ми зможемо ухвалити рішення про повернення праху діда до України. І це неодмінно станеться.

Я думаю, що на перспективу найкраще було б створити пантеон українських героїв у Києві: аби прах Степана Бандери та його попередників Євгена Коновальця, Симона Петлюри — повернувся в українську землю.