Батько і діти: у цій родині звикли переборювати труднощі разом. (Фото із сімейного архіву.)
Батько–одинак Олександр Потак сам виховує сімох дітей. Чоловік чудово вправляється на кухні, пере й прибирає. Навчився навіть пироги пекти! А дітлахи з радістю допомагають татові по господарству і радіють, що у них така міцна родина!
Мами в цій херсонській багатодітній сім’ї не стало чотири роки тому — жінка хворіла на лейкемію. Перед удівцем, який залишився один на один зі своїм горем, постав важкий вибір: або здати дітей до інтернату і влаштовувати своє особисте життя, або... замінити малюкам і батька, й матір. Олександр, не вагаючись, вибрав другий варіант і не шкодує: з дітьми у нього повне взаєморозуміння.
Це була звичайна херсонська родина. Він кохав її, вона — його. Тому й бажані діти з’являлися у сім’ї регулярно. Біда прийшла в дім неждано–негадано: лікарі поставили Любові Потак страшний діагноз — рак крові. Відтоді майже всі гроші родина витрачала на дороге лікування. Та й це не допомогло: в якийсь момент лікарі констатували, що жити Любові залишилося не більше місяця... Саме тоді один з ескулапів розповів безнадійно хворій жінці, що в неї є шанс врятуватися, але вельми специфічний. Річ у тім, що організм жінки влаштований так, що тоді, коли вона виношує під серцем дитину, відбувається повна перебудова імунної системи. А далі вже як пощастить — або тимчасове благополуччя в здоров’ї, або навіть спонтанне безмедикаментозне одужання від страшної недуги. Але в будь–якому разі, поки жінка ходить вагітною — вона у безпеці, а крім того, не знадобиться дорога і болюча хіміотерапія. Лікар пояснив, що вагітність і пологи за своєю фізіологічною особливістю ідентичні до повного переливання крові. Звичайно, для Любові Потак ця процедура, яка коштує кілька тисяч доларів за сеанс, була недосяжна.
Тож жінка повірила лікарю, завагітніла і... вижила! Дев’ять місяців, мов на крилах літала, навіть думати про хвороби забула. Після пологів медики переконалися, що і жінка, і маля — абсолютно здорові! Проте підступна хвороба не пішла назавжди. Незабаром після пологів Люба знову відчула себе зле і... знову завагітніла!
«Мої діти — це моє життя!» — казала чоловікові його смілива дружина. Лікарі з подивом констатували, що всі семеро народжених нею дітей були цілком здорові. А ось їхня мама після народження останнього малюка почала втрачати життєві сили. Однак, незважаючи на це, всі сусіди запам’ятали Любов Потак як діяльну, веселу жінку, яка ні хвилини не сиділа без діла, ніхто навіть не підозрював про її страшний діагноз, бо та ще й їм, здоровим людям, знаходила час допомагати по господарству. Та все одно від долі не втечеш. Одного холодного грудневого ранку її не стало: ще зовсім недавно вся родина відзначала 45–річчя мами, а через два тижні вона тихо померла уві сні...
За труною Любові Потак ішов невтішний батько. Тихо витираючи сльози, слідом за ним ішло семеро дітей. «Тепер ти в родині за старшу», — сказав тоді батько 15–річній доньці Ліді. Дівчинка мужньо сприйняла удар долі. Дівча саме бігало по різних інстанціях, вибиваючи «гробові» та довідки на допомогу для багатодітної сім’ї. А потрібно ж було ще й за молодшими братиками й сестричками доглянути, наварити їсти на всю сім’ю, випрати, прибрати після похорону дім. Як згадує сама Ліда, пережити цей удар їй допомогло те, що сумувати було просто ніколи...
Ліда старалася, щоб усе в будинку залишилося так, як було при матері. Вона пам’ятала, як було чудово, коли вони збиралися всією великою родиною за круглим столом і дружно вирішували побутові проблеми. Ніколи в їхній родині не було ні сварок, ні образ. Їхній будинок колись був повною чашею: глава сім’ї Олександр Потак — майстер на всі руки: він і покрівельник, і муляр, і тесля. Власними мозолями заробляв стільки, що родина мала все для нормального життя. А зараз основна мрія батька — щоб родина залишилася такою ж міцною, як і раніше.
Коли я прийшла відвідати цю дивну сім’ю, то здивувалася, як можна зберігати любов до життя і дружні стосунки в такому крихітному помешканні? Адже сім’я Потак живе в маленькому будиночку, загальною площею... усього 14 квадратних метрів! У деяких наших чиновників навіть санвузол більшої площі! Але тут у кожного є «свій куточок». А в Ліди — навіть справжнісінький дамський «будуар» із власним дзеркалом і швейною машинкою. Проте все одно боляче дивитися, як тулиться ця дружня родина у невеликому будинку: під ногами сімох дітей підлога ходить ходором — просто під будинком, що збудований понад 50 років тому без фундаменту, знаходяться «катакомби». Що стосується стелі, то її падіння на голови сиріт — справа часу. У ній давно тріснула балка. Тож батько сімейства живе в постійному страху: раптом уночі проїде під вікнами вантажівка — і стеля обвалиться на голови діток?
Не можу не навести уривок із листа матері семи дітей, адресованого «невідомому чиновнику». Це послання так і не було своєчасне надіслане адресату. Через тиждень після його написання Любов Потак померла. «...Часто ночами я думаю: невже у нас, в Україні, багато таких сімей, як моя? Невже всі вони бідують так само, як ми? Невже тільки на словах розробляються нашим урядом такі програми, як «Діти України»? З ЖЕКу приходили, сказали, що робити капітальний ремонт уже пізно, треба шукати нове житло. Добрі люди допомагають, хто чим може, але цим проблему не вирішити. Звичайно, санітарно–побутові умови жахливі, тіснота неймовірна. У єдиній кімнаті — три ліжка, два крісла. Спимо по троє на одному ліжку. Тому ще раз прошу вас, виділіть для багатодітної сім’ї Потак квартиру! А я вік за вас буду Богу молитися!».
Мрія про квартиру так і залишилася нездійсненною для цієї родини. Але час іде, й щось таки змінюється на краще. Як стало відомо, Олександр Романович не так давно отримав дозвіл від влади, щоб побудувати біля старої хати новий будинок. Тепер у батька–одинака виникла інша проблема: де знайти гроші на будматеріали, щоб діткам просторіше було жити? Отож вирішенням цих проблем чоловік і займається.
А як же далі? Може, варто пошукати собі нову супутницю життя, цікавлюся в чоловіка. «Не зможу я швидко забути свою Любов, — відповідає мені Олександр Романович. — Адже поміж нами було кохання, справжня душевна прихильність». І додає: «Так, жити нам із дітьми — непросто. Практично всі гроші, що заробляю та від держави отримую, йдуть на харчування. Я із задоволенням варю дітям супчики, борщі, картоплю із курячими стегенцями. Все це я навчився робити, ще коли Люба була жива. Окрім того, сам навчився пекти пиріжки з різними начинками. За рецептом дружини можу й із приготуванням якоїсь складнішої випічки впоратися. Бачили б ви, як тоді радіють мої діти! Малюки кажуть, що це в мене дуже смачно виходить! А старші вже поглядають, як я там на кухні «роблю чари», та переймають мій досвід. Отож нудьгувати або думати про особисте у мене просто часу не залишається». Ось так живе і виживає ця дивовижна українська сім’я, де звичайний пиріг перетворюється на свято, а затишний дім малюки бачать лише у снах...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
