Ступивши на рідну землю, зустрівшись із родинами і трохи оговтавшись, моряки з судна «Аріана» зважилися нарешті зустрітися з журналістами й розповісти історію свого полону. Пробувши під прицілами автоматів понад сім місяців, зазнавши знущань, голоду й хвороб, вони готові знову вийти в море вже восени, адже звикли жити і заробляти на життя лише так. Тим часом їхні дружини створюють благодійний фонд «Ассоль», перше завдання якого — забезпечити безплатну медичну допомогу й реабілітацію морякам, які повернулися і ще повернуться з піратського полону.
Найперше питання — чи можна було уникнути захоплення. Це — як лотерея, вважають моряки. Проте вже напередодні нападу, 1 травня, у всіх було погане передчуття. «Моліться. Попереду пірати», — сказав старший механік Володимир Стрєшнєв. «Ми дотримувалися курсу, рекомендованого судновласником, — каже другий механік судна Андрій Муругов. — Від берегів Сомалі намагалися триматися на максимальній дистанції, але нас і захопили трохи далі, ближче до Мадагаскару». На «штурм» йшли два моторні човни: поки пірати з першого вибиралися по залізних драбинах на палубу, з іншого човна надбудову і корпус «Аріани» рясно обстрілювали, аби ніхто не «виткнувся». «Нас усіх зібрали в каюті судновласника, це найбільша каюта на кораблі, у якій може вміститися цілий екіпаж, — розповів другий помічник капітана судна Сергій Лупачов. — На ліжку, де має спати судновласник, вмістилося троє хлопців, решта спали на підлозі на матрацах». Не вcі мали таку «зручність». Той же Андрій Муругов майже всі сім місяців прожив у темному, брудному й задушливому машинному відділенні, його майже не випускали звідти. Троє чоловік позмінно несли вахту на містку.
Двох жінок з екіпажу помістили окремо. Впродовж усього полону ніхто з піратів і пальцем їх не зачепив. Чоловікам довелося важче. «Майже всі ми відчули на собі фізичне насильство. Звичайним «покаранням» була так звана «ластівка» — зв’язування рук і ніг за спиною, — каже Сергій Лупачов. — Як тільки їм щось не подобалося — одразу «ластівка», кидали на палубу, й зазвичай було кілька копняків під ребра». Били й дротами. Якщо пірати були невдоволені перебігом переговорів, карали заручників голодом, могли годувати тричі на тиждень. Окреме питання — що то була за їжа. «Через півтора місяця закінчилися припаси, які були на кораблі, і далі наш раціон складався з рису, — додає Олександр Лупачов, батько Сергія і третій механік «Аріани». — Це був такий рис, якого ми ще ніколи не бачили, очевидно протухлий і зіпсований». Умовно «питною» була й вода, бортовим фотоапаратом моряки сфотографували у ній «пуголовків».
«Складається враження, що життя в цих сомалійців дуже важке, вони живуть за межею бідності, їх із дитинства вчать володіти вогнепальною зброєю, а будь–яка сутичка з білою людиною вважається чимось вищою мірою достойним», — каже Сергій Лупачов. Проте, за його словами, цієї самої «білої людини» пірати бояться, особливо якщо залишаються з нею сам на сам: «Це було видно, що їм страшно. Вони боялися повертатися до нас спиною, багато з них досить агресивні».
Нелегко далося і звільнення. Як звичайно у піратській практиці, всіх моряків вивели на палубу, аби з літака могли їх порахувати й переконатися, що всі живі, після чого літак зробив ще одне коло й скинув у море контейнер із грошима. Пірати кинулися за ним на човні. «Спочатку ми зраділи, але потім радість змінилася жахом — вони не могли знайти контейнер, — розповідає Сергій. — Це тривало десь півгодини. Ми розуміли, що вдруге за нас такі гроші ніхто не заплатить, і не знали, що буде з нами далі». Виявилося, однак, що гроші пірати знайшли одразу, але шукали ще якогось можливого «бонуса» для себе. Після того як усі пірати покинули судно, відразу відновився зв’язок, і моряки змогли поспілкуватися з рідними. «Полюбовно» розійшлися з судновласником Спіросом Міносом, на адресу якого впродовж полону «Аріани» було багато критики. Екіпаж і родини моряків задоволені всіма виплатами, у тому числі й за моральну шкоду.